Дешевий мейкап влади не спрацює

На Луганщині більш як сотня солдатів знову опинилися в оточенні, у Маріуполі точиться війна і гинуть цивільні, а донецький Call of Duty ледь не щодня переходить на новий рівень і, мабуть, не закінчиться ніколи. Тільки вся ця паралельна реальність навряд чи повинна цікавити країну, яка з головою занурена в найзахопливішу гру під назвою «Вибори» і нарешті починає жити по-новому. Призначений новий міністр оборони, надруковано закон про люстрацію, прийнято антикорупційний пакет і навіть День захисника Вітчизни перенесено указом президента з 23 лютого на Покрову. Про такі дива ще рік тому можна було навіть не мріяти, бо в жодному кошмарному сні не привиділося б таке грандіозне покращення. І все це без перебільшення заслуги нової влади, зокрема президента.

Тільки чомусь останнє засідання парламенту раптом закінчилося захопливим мордобоєм під його стінами, народні обранці, ніби щури, були змушені тікати підземними лабіринтами від вдячного народу, а в шибках храму народовладдя залишилися на згадку дірки від чиїхось пострілів із пістолета чи рогатки. Чомусь знову рвалися петарди, диміли шашки, а хлопці в балаклавах товкли пики міліції, кидали в неї камінням, гамселили ланцюгами, а та у відповідь теж не без задоволення щиро віддячувала не згірш як у часи Майдану. Невже є ще хтось незадоволений таким безпрецедентним поступом країни вперед?

Дивно, але є. Бо, на жаль, подарунки виявилися дешеві й запізнілі. Міністра оборони треба було змінювати відразу після трагедії в Іловайську, люструвати і карати корупціонерів ще навесні. Перед виборами це вже нікому не цікаво. Підкуп гречкою, тільки в масштабі країни, більше не спрацьовує. Ті, чию дорогу вистелено могилами дітей, батьків та друзів, відмовляються грати в примітивні ігри, от тільки влада цього вперто так і не хоче зрозуміти. Можна називати невдоволених провокаторами, і, напевне, серед них їх багато. Але чи не найбільшим провокатором нині видається сама влада, хитро і водночас бездарно повертаючи собі все забране в неї великою кров’ю і намагаючись, мов еквілібрист, балансувати над бездонною прі­рвою.

Чого, власне, більше, підлості чи бездарності, годі зрозуміти. Зважаючи на хронологію подій, шальки терезів приблизно на одному рівні. Хіба не знаково, що в переддень призначення міністром оборони керівника Нац­гвардії кілька сотень гвардійців, які взимку ще в шкурі вевешників товкли людей на Майдані й, подейкують, навіть не нюхали пороху на фронті, раптом здійняли голодний бунт. Хіба не дивно, що призначення відбувається перед виборами, щоб краще запам’яталося і без чітких пояснень із приводу винуватців в іловайській катастрофі та ролі в тих подіях самого міністра. Хіба не показово, що після бездарного міліцейського керівництва армією у крісло міністра знову садять вихідця з цього самого середовища, хай навіть і дуже заслуженого. Невже в країні, яка вже півроку воює, не знайшлося жодного бойового офіцера, який міг би обійняти цю посаду? Чи міліціянти в нас краще розуміються на проведенні воєнних операцій? Хоча… Якщо зважити на те, що війни немає, а є лише АТО, то все, звичайно, правильно.

Та чи не найхарактернішим є прощальний реверанс найодіознішого в історії країни парламенту, що без особливих проблем проголосував і за люстрацію, і за боротьбу з корупцією, але категорично відмовився визнати роль УПА в становленні української державності, чию справу нині якраз і продовжують тисячі добровольців на східному фронті. Так, Рада лише підтвердила свою антиукраїнську репутацію і нездатність змінитися, бо горбатого могила виправить, але хоч піти можна було красиво. Попрощатися, розкланятися… А втім, як працювали, так і пішли… Сумнівно, щоправда, що наступна зміна виявиться адекватнішою. Кажуть, бочку гною медом не зіпсуєш.

Нині влада намагається загравати і викручуватися вужем, щоб утриматися і не наразитися на ще більші клопоти. Старанно наводить мейкап і затирає тріщинки, які із завидною впертістю проявляються знову й знову. Треба виграти час і відповідно вибори, щоб потім цілком легально та безапеляційно зайнятися своїми звичними справами. Похвалитися особливо немає чим. Мудрість і розважливість дуже схожі на невмілість, самостійність на залежність, професійність на зраду, а за казками про мир чітко бачаться вуха капітуляції. Навіть у дрібницях і то не проглядаються суттєві зміни, не кажучи вже про перемоги: русифікація процвітає, винних не названо, спонсори сепаратистів на волі й хтозна, чи відбудеться перезавантаження системи, бо закони про люстрацію та корупцію навряд чи запрацюють. Усе і всі на своїх місцях. Саме тому нині, як ніколи раніше, владі треба перевести народну активність у розчарування, а запал погасити відчаєм і збайдужінням. Чи не тому знову у фаворі міліція, чиї найкращі представники, заляпані кров’ю Небесної сотні, так і не були покарані, а скомпрометовані очільники Ген­прокуратури і далі успішно працюють на благо народу. Урок «папєрєдніків», на жаль, не засвоєно, зате успішно продовжується їхнє праве діло, щоправда, не в такому примітивному форматі й не так грубо.

Тільки навряд чи весь цей цирк приведе до бажаного результату. Такі фокуси вже нікого не тішать, а лише дратують, вони вже прочитані, їх давно розкусили. І те, що люди при владі нічого не зрозуміли, абсолютно не означає, що народ також нічого не зрозумів і лишається таким же простакуватим, наївним і дурненьким, якого можна «розводити, як кошенят».

Так, виборчий наркотик починає діяти дедалі сильніше. Країна знову входить у стан сп’яніння, але цього разу вийти з нього їй буде набагато важче, ніж зазвичай. Організм уже відмовляється вживати це оманливе знеболювальне, чудово пам’я­таючи, що кайф рано чи пізно минає, а присмак огиди залишається надовго. Аж до наступної виборчої ін’єкції. А тому не варто дивуватися, що невдоволення лише зростає і там, де раніше обходились інтелігентними пікетами, нині б’ють без попередження і знову кидають бруківку. Яскравий передвиборчий мейкап уже не зможе приховати всю гниль, зашкарублість і сморід, назбираний за роки в конюшнях влади. Обличчя треба мити, перш ніж наносити на нього пудру й тіні. А оскільки митися ніхто навіть не збирається, варто очікувати відповідних наслідків.

Гра триває, ставки зростають, хто кого – покаже час. Але далі обов’язково буде веселіше, бо інакше й бути не може. І хоч би як заяложено, банально та остогидло це звучало, нічого не змінилося і змінюватися не збирається. Принаймні воно так думає…

Роман Малко. Тyzhden.ua