Доблесть і злидні «атошника»

А житловий сектор у селі годі й відрізнити від міського — розростається і квітне. Проте є приватні будинки настільки старезні, що майже не піддаються реанімації, а будь-яке втручання в їх конструкції може бути останнім. Серед таких — і хатчина-розвалюха на вулиці Грицишина, 93-б, де мешкає родина учасника війни на Донбасі Володимира Брусова. Люди шукають вихід із важкої побутової ситуації та просять допомоги у небайдужих, сподіваючись, що не лише доблесть і відвага захисників України можуть привернути увагу, а й їхня життєва злиденність, пише Галичина.

Те, що ми побачили і що Володимир з дружиною Любою називають хатою, не схоже на людську оселю. Дерев’яній розвалюсі вже не менше ста років. Житлове приміщення має дві кімнатки, які розділяють сіни. В одній живуть батьки, а в другій — дорослі син і донька. Замість покрівлі — якісь клапті поліетиленової плівки та завитки старого руберойду. У стелі однієї з кімнат — дірище, то дружина якось провалилась з горища. Навіть нема до чого прибити руберойд — вся покрівля прогнила. А стеля і стіни вигнулися так небезпечно, що от-от можуть вибухнути руїною і поховати під собою будь-кого. На запитання, чи не було б образливо загинути чи втратити здоров’я під завалами власного житла після повернення з війни живим і неушкодженим, Володимир віджартовується, що має добрий музичний слух. Словом, злидні зирять з кожного куточка. Важко навіть збагнути, що в таких умовах живе родина доблесного захисника України. В цій ситуації ми хочемо акцентувати на важливому факті: неприйнятні умови проживання родини Брусових виникли не в часі війни і не після повернення Володимира з війни, а ще понад 20 років тому.

Володимира — ветерана АТО, старшого оператора зенітно-ракетного комплексу «Тунгуска» артилерійського військового дивізіону, який воював у 2015-2016 роках у складі Першої танкової гвардійської бригади ЗСУ, ми зустріли у переддень від’їзду як резервіста на один із полігонів. А 40-річну дружину — в сльозах, що через безгрошів’я не може навіть чоловіка належно в дорогу зібрати. Вона працює в автосалоні прибиральницею за 2 тисячі гривень, а чоловік не має офіційного працевлаштування — мостить бруківку час від часу.

Любов та Володимир БРУСОВИ, мешканці будинку №93-б на вул. Грицишина в с. Микитинцях:

— Ми всі роки тулимося в одній кімнатці, а особливо взимку. Стоїмо на квартирному обліку в місті, але черга майже не просувається. Коли була злива, то не знали від страху, що й робити. Все текло і намокало, не встигали відра підставляти. Стеля валиться і відпадає, стіни набухають і тріщать... Ми були у великому відчаї, тож звернулися по допомогу через соціальні мережі. Було б неправдою казати, що про нас не дбають. Щороку сільрада за заявою виділяє 1 000 гривень матеріальної допомоги. А що можна за такі гроші зробити? Були такі вітри, що весь руберойд поздирали.

То ми якось скургали перекрити частину даху, щоб хоч в одній кімнаті не текло. А у попередні роки — то діти хворіли, то садочки, то школаѕ Тепер діти навчаються. Син — у коледжі, а донька після закінчення школи із золотою медаллю — студентка на державній формі навчання у виші. Ми намагалися щось робити, але нічого не могли звести докупи. Відтак надіялися, що, може, в селі щось збудують для учасників АТО. Чекаємо. Та чи вистоїть наша хата до того часу? Ще й хтозна, яка зима буде. Якби виділили ділянку для забудови, то її можна було б продати, а за ті гроші відбудувати житло. Але у сільраді кажуть, що у Микитинцях нема землі для житлового будівництва, та після повернення з війни Володимира виділили нам сім соток городу. і ще — сільрада дала по 1 000 гривень кожному. Але син не ходив, тож ми отримали три тисячі. За ті гроші руберойдом перекрили частину покрівлі і заплатили за бензин, бо син вчився на водія. А заяву на виділення земельної ділянки під забудову, до речі, ми писали ще давно — одразу після одруження  в 1995 році.

Михайло СІЩУК, голова Микитинецької сільської ради Івано-Франківської міської ради:

— На сьогодні Володимир Брусов прописаний не в Микитинцях, а в Івано-Франківську. Але попри все, знаючи проблему, ми йому допомагали, навіть коли він не воював. Для ремонту покрівлі й стелі надали допомогу родині. Володимирові з дружиною і її братові сільрада виділила земельні ділянки для провадження осібного селянського господарства. З часом можна буде змінити їх цільове призначення. Хоч люди хочуть уже і зараз. Щороку ми всім нашим учасникам АТО надаємо матеріальну допомогу, а тим, хто йде контрактником у ЗСУ, виплачуємо по 5 тис. грн. При сільській раді створено дорадчу раду воїнів АТО на чолі з Василем Кадуком, яка налічує 35 вояків-ветеранів. Разом з дорадчою радою і міською спілкою ветеранів АТО провадимо перемовини і підписали меморандум із забудовником — МЖК «Експрес». Якщо він будуватиме в нашому селі мікрорайон, то зобов’язується надати частині воїнів АТО квартири. Йшлося попередньо про двадцять квартир, і родина Брусових має шанс отримати житло. Хочемо створити при сільській раді квартирну чергу. Плануємо також виділити у селі земельну ділянку для будівництва багатоквартирного будинку, а спілка ветеранів знайде забудовника, який частину квартир виділить для учасників АТО. Окрім цього, ми підписали меморандум про заборону виділення земельних ділянок іншим жителям Микитинців доти, доки не забезпечимо воїнів АТО. Село приміське, і вільних земель практично нема. Але активно шукаємо шляхи вирішення проблеми. Центральний уряд України написав правильні закони, але одне зробив неправильно — всі проблеми, які мав би вирішити централізовано, скинув на місцеві органи влади.

...Так, проблеми з житлом у родини Брусових існували давно, і у цьому найменше чиєїсь вини. Зрештою, і Володя з Любою цього не заперечують. Та війна загострила моральні акценти. Можна було докоряти за злиденну раздівську недолугість Брусовим до війни, але після того, як ця родина дала Україні воїна-захисника, таке робити чи бути байдужим нарікальником й лише покивувати у бік влади — не годиться. Добре б узяти собі за кредо: якщо сім’я українського вояка потребує допомоги, то ніхто крім нас йому плече не підставить.