Донецьк. Записки з підпілля

Під українським прапором лише аеропорт. На питання, що робить влада, відповісти насправді легко: її тут немає, а хто залишився, періодично звітують журналістам про стабільно напружену ситуацію і садять квіти (ймовірно, щоб створити образ усе тієї ж стабільності і добробуту). Донецьк - це тепер місто троянд і моральної втоми.

«СТО ДНІВ МОЛИТВИ»

Єдине місце, де ще не страшно вимовляти слова «Україна» і «мир», - це молитовний намет. Минуло вже сто днів з першого дня молитви, але люди, всупереч нападам бойовиків ДНР, репресіям щодо організаторів, продовжують і, як вони переконані, будуть продовжувати стояти і молитися за мир в Україні.

ФОТО СЕРГІЯ КОСЯКА.

Молитовний намет створений за спільним рішенням міжконфесійної ради. Тому тут присутні представники всіх релігій: православні, католики, іудеї, протестанти, приходять навіть атеїсти й агностики.

«Я не ходжу до Церкви, але перед своїм від'їздом із Донецька я був там. Ми повинні розуміти, що щось відмирає, а щось залишається. Мова не про релігію, це зовсім інше почуття», - коментує один із донецьких громадських активістів, який нещодавно вимушено покинув Донецьк.

«Будь-яка церква завжди стояла на єдності. Це прописано в Біблії. Тому ми будемо стояти до кінця, молитися і, за можливості, допомагати людям», - коментує пастор Сергій Косяк.

Нагадаємо, 23 травня намет розгромили озброєні бойовики ДНР, а за кілька днів, 28 травня, пастор Сергій потрапив у полон до сепаратистів. Пастора випустили через кілька годин побиття і знущань в будівлі обласної адміністрації. За словами самого пастора, його ще щадили, інших - не щадять.

Причиною полону пастор Сергій називає те, що «стояв на одній сцені з Ляшком» під час мітингу за єдність України, де також відбувалася молитва за Україну.

«У полоні в бойовиків, в будівлі ОДА та СБУ, перебуває, мабуть, сотня людей. Потрапляють вони по-різному. Хтось - за вигуки «Слава Україні!», хтось за щось інше. Можуть бити довго, можуть дати просто стусана під зад, а можуть і вбити», - коментує Косяк.

Після полону він допомагає тим, хто також там побував. Нещодавно з громадською допомогою вони прооперували одного з постраждалих. «Операція була дуже складна, встановили два апарати Ілізарова. Завтра у цього хлопця день народження, а післязавтра вивеземо його в іншу область. Буде потрібна допомога, щоб його там оформили в лікарню і, можливо, взяли опіку», - розповідає Сергій.

«Зараз на одну людину, на ліки, операцію і апарати Ілізарова, ми вже витратили 12 500 гривень, не знаю, скільки коштуватиме реамобіль, але транспортувати його можна тільки під наглядом лікаря. На другого чекає ще одна операція, після вже двох проведених, поки ми змогли йому допомогти, покривши частину витрат - 5000 грн. Хлопець дуже закритий і весь у собі, контактую з ним через батьків... Ми, як церква, просто не повинні проходити повз таких людей, яких покалічили через любов до Батьківщини або просто чиєюсь вседозволеність», - продовжує він.

ПОСТРАЖДАЛИЙ. ФОТО СЕРГІЯ КОСЯКА.

Фінансування на допомогу отримують за допомогою «сарафанного» радіо: з миру по нитці від друзів і друзів друзів.

Нашу розмову з Сергієм перервав один із учасників мирної акції, який дав контакти лікаря з Харкова, який хотів би допомогти сім'ям із Слов'янська.

«ЗАДУХА»

Під час однієї із зустрічей я познайомилася з донецьким поетом (хоча він вважав за краще слово «журналіст»). Він освічена людина, яка виросла в Донецьку. Може собі дозволити відвідати художню виставку в Москві, але, якщо раптом зважиться на внутрішню еміграцію, вибере Львів і перейде на українську мову. З об'єктивних причин він просив не називати своє ім'я. Далі цитую уривки нашої розмови:

- Знаєте, це як у тому анекдоті: скрізь субота, а тут - четвер. Ось так і в нас: скрізь 2014 рік, а у нас 1937. Ну, може, не 37-й, але тридцяті роки минулого століття це точно. Ми раптово опинилися в найгіршому радянському часі. Але я був свідком того, як все починалося.

Звичайно, все це аморально, нерозумно. Якось раптом почалася шалена російська пропаганда й одночасно відключили українські канали, щоб людина не могла ні думати, ні аналізувати.

Я хочу сказати, що я ходив на всі мітинги, навіть проросійські. Я хотів розібратися і дуже швидко розібрався, поки мені трохи в морду не дали - вони побачили, що я чужорідне тіло, не співчуваюча людина, а як мінімум спостерігач. І тоді на мене визвірився ця юрба оскаженілих бабусь. У Донецьку є такий вислів: «Що може бути страшніше за тітушок - тільки тітоньки». Ось ці абсолютно божевільні бабусі. І у всьому цьому я бачу, крім аморальності, якусь позамежну вульгарність. Ось коли з гучномовця доноситься «Вставай, страна огромная, на смертный бой». З ким? З якою проклятої ордою? Або ж, коли, як маршал Жуков, на коні на площу в'їжджає Микита Джигурда. Це все настільки мерзенно, що я навіть не знаю, що може бути мерзенніше.

Так от, якщо я ходив на проросійські мітинги, я нічим не ризикував, а коли я ходить на проукраїнські, нормальні мітинги, я ризикував своїм життям.

Я був в армії, зустрічався з дідівщиною, так ось це дідівщина, яка захопила всю область. Щодня щось захоплюють, щодня когось убивають, мародерствують. Я від них нічого не чекаю.

РАДИКАЛИ НАПАЛИ НА УЧАСНИКІВ ХОДИ ЗА "ЕДИНУ УКРАЇНУ" У ДОНЕЦЬКУ. ФОТО REUTERS

Я бачив цей натовп мерзотників, яка опоганювала українські прапори і поглумилася над бюстом Шевченка, написавши там якийсь матюк. У мене було якесь відчуття дежавю, десь я вже це бачив. Згадав. Обличчя були такі ж жахливі, але інші. Одного разу я був у Москві і потрапив на «російський марш», де були нацисти. Один в один. Та ж агресивність, що б’є через край. Орда, яка може все знести на своєму шляху.

У мене є друг - єврей, що дуже важливо. Він утік. І втік до Львова, просто в лапи бандерівців. Ось іще один антисемітський російський міф помер. Адже ніякого антисемітизму тут не було, поки не прийшов ДНР. Кепсько всім, але дуже багато євреїв від'їжджають, чого не було з кінця 80х рр.., - бояться. І я думаю, що вони їдуть і як звичайні громадяни, і як євреї зокрема. Я чув на площі антисемітські мітинги. Роздавали дуже провокаційні листівки і газетки антиєврейського характеру.

Я думаю, що, якби зараз провели ось такий же «референдум», прийшло б значно менше людей. З тих, кого я змушений знати, дехто в роздумах, у них немає вже тієї однозначної підтримки. Принаймні одна бабця, яка живе в моєму під'їзді, вона не дзвонила в двері, а по-революційному стукала і своїм напівбеззубим ротом кричала «Ре-фе-рен-дум!». Тижнів зо два тому я її бачив, вона сиділа на лавці приголомшена і прибита: «Так ось, - каже, - там грабують, там мародерствують, а там навіть ґвалтують». Про ДНР вона не говорить.

Я переконаний в тому, що представники «Російського блоку» (одна зі складових ДНР. - Авт.) - Фашисти. Іншого слова й не підбереш.

Звичайно, театрів на душу населення тут менше, ніж у Львові та Києві. Дивно і незрозуміло. Хоча наші театри завжди переповнені і дуже складно іноді дістати квитки. Ті, хто тягнеться до культури, можуть дивитися телеканал «Культура» в Інтернеті. За бажання можна виїхати на художні виставки в інше місто. Але комусь це не потрібно. Не всі ж люблять класичну музику, і ніколи такого не було, щоб усі любили.

Пам'ятаю, я був у Берліні в Музеї - колишньому Гестапо, недалеко від Берлінської стіни. Екскурсовод дуже тямущий німець Себастьян поставив запитання: звідки таке тотальне озвіріння німців? А потім Себастьян сказав, що коли прийшов фашизм, відбувався процес дифамації німців щодо євреїв. Зараз ми можемо спостерігати те ж саме, тільки росіян щодо українців.

Цивілізаційний розлом проходить у багатьох сім'ях. Сваряться, розлучаються. Нещодавно був випадок, коли на цьому ґрунті хтось когось убив. Але я переконаний: ніякої громадянської війни немає. Все це приносне. Ніяких передумов у нас не було. А все почалося з чого? З Криму. Слово «Новоросія» у нас не звучало, поки його не вимовив Путін.

Вони самі називають Януковича гівном. Губарєв їхній - фашист, третій (Пушилін. - Авт.) - МММшник. Вони кажуть: «Донбас порожняк не жене». Але подивіться: один, другий, третій. Що ж Донбас не жене?

ДНР сама не знає, чого хоче. Їм Росія не сказала, що робити. Вони як потопаючий хлопчик, якого кинули у воду, а той робить якісь дурні руху. Все гірше й гірше.

У Донецьку проросійськи налаштованих - переважна меншість. Їх меншість. Але вони пригнічують. Іноді я прокидаюся і думаю: от нафіга вони тут потрібні, от навіщо? Ну що вам так потрібні наші лікарні, будівлі, які вони захоплюють. Їх промови жахливі, їх мітинги жахливі. Орда, їй-богу. Пам'ятаю, як одна православна літня жінка хрестила на площі Леніна кадировця, щоб він її захищав. Потім він загинув в аеропорту. Напевно, неправильно хрестила, не спрацювало.

Поки я відчуваю страшні задуху, дискомфорт і пригніченість усіх людей. Дуже хочеться прокинутися, і щоб цього всього не було. Порошенко сказав, що за тиждень нікого (бойовиків. - Авт.) тут не буде. Але як? Я поки не бачу ніяких кроків.

Я дуже люблю Україну. І я дуже не хочу жити в Росії. Коли зараз я чую українську мову, мені стає тепло і добре. А коли я вимушено дивлюся російські канали, у мене виникає істерія і напруженість через їхню брехню.

Усі мої друзі поїхали. Але якщо вони повернуться, вони потраплять вже в іншій Донецьк. Донецьк же інший. День у день від початку всіх подій я веду щоденник, пишу свої зауваження, відчуття. Одного разу я написав: «Як відомо, в Києві є район Оболонь. У нас буде місто Оболвань, на честь народу, який «оболванили» тут, Оболваньськая область і оболваньці». Звідси їдуть кращі: актори, музиканти, програмісти, просто дуже розумні люди, і я не знаю, що тут залишиться.

ДОНЕЦЬК. ЦЕНТРАЛЬНА ВУЛИЦЯ МІСТА, ВУЛ.АРТЕМА. 12 ЧЕРВНЯ, 14:00. ФОТО АВТОРА

Єдине, від чого мені сумно: я не знаю, чим допомогти. Я б грошей перевів, мені не шкода. В армію йти я не можу – погано бачу. Мене хвилює: захищати, звільняти. Ось йде вулицею купа пасивних людей і їм по барабану - ось він «донецький характер». Я навіть записав: «Донецьк - місто підлих, хто захопить, під того й ляжемо, війна ж тільки у телевізорі. Вимкнемо кнопку - війна закінчиться».

У багатьох моїх знайомих росіян висить удома портрет Коломойського. Так раніше вішали портрети Хемінгуея. Хто б міг подумати: Коломойський - наш Хемінгуей! Хто заважав Ахметову бути таким? Як пишуть: «загрався».

Був такий епізод: одного разу я розклеював проукраїнські листівки. А моя знайома, як на картині Решетнікова «За мир!» дивилася навсібіч. Потім ми йдемо й розуміємо, що за нами біжить бабця. Ми – втікати від неї, а вона за нами. Вона нас потім наздогнала і каже: «Спасибі вам, що ви нас за людей тримайте». Вона нам хотіла сказати спасибі.

«НАЗАД У МАЙБУТНЄ»

Є такий фільм «Назад у майбутнє» американського режисера Роберта Земекіса, у якому підліток повертається в минуле за допомогою машини часу і якось намагається змінити своє майбутнє. У випадку з Донецьком потрібно міняти кардинально все і починати навіть не з нуля. Будувати заново інфраструктуру, економіку, культуру, освіту, довіру і людські стосунки.

Щодня звідси їде все більше і більше людей. Ставлення до них може бути різне: хтось жаліє, хтось засуджує, але факт спустіння спростувати ніхто не зможе. Якщо вони не повернуться - Донецьк перетвориться на описане Маркесом Макондо. Якщо повернуться самі - ситуація, можливо, зміниться, але не суттєво. Кардинально змінити ситуацію зможе лише варіант тотальної політики освоєння Донецька заново, як Дикого поля. Тільки у випадку культурологічної, освітньої, філософської «колонізації» можна починати відбудовувати новий регіон, з іншими смислами.

Донецьк був багатонаціональний. Він повинен стати і багатокультурним. Це повинна бути абсолютно інша політика «заселення» цих земель, що не схожа на політику СРСР щодо Донбасу.

Експерти наполягають на тому, що без стратегії розвитку неможливо створювати майбутнє для регіону.

«У нас як у країни немає стратегії розвитку на кілька десятиліть. Немає подібних стратегії і у регіонів. Якби ми розуміли, що хотіли б бачити у кінцевому результаті, незалежно від того, хто при владі, ми б йшли до цієї мети», - коментує економіст Олександр Вишневський. За його словами, стратегія повинна мати чіткі пункти і обов'язково повинна бути прийнята на референдумі, щоб кожен громадянин її прочитав і повірив у неї. Децентралізація - це перше, що потрібно зробити, щоб оживити і області, і маленькі міста.

МИРНИЙ МІТИНГ НА ПІДТРИМКУ ЄДНОСТІ УКРАЇНИ. ДОНЕЦЬК. ФОТО АРЕМА СЛІПАЧУКА, День

Експерти наголошують: потрібно проводити переорієнтацію регіону в більш технологічну і менш екологічно шкідливу сферу. Такою може бути машинобудування, можливо, навіть військове. Але в такому випадку Європа повинна частково поділитися ринком збуту. Наприклад, знайти місце для наших Крюковських вагонів, або АНів.

«Ми зараз перебуваємо на етапі традиційної індустріалізації, з поганим технологічним рівнем. У той час, як усі давно вже на етапі переходу з постіндустріалізації до NBIC (нано-біо-інфо-когнітивної) індустріалізації. Ми ж можемо піти шляхом некроіндустріалізаціі, тобто смерті промисловості, або повторити шлях європейських країн і перейти в період постіндустріалізації. Але, як кажуть, іноді краще бути в хвості, бо останнє місце дає вам можливість грамотно перескочити в більш сучасну фазу», - коментує доктор економічних наук В'ячеслав Ляшенко. За його словами, вже були випадки, коли донецькі олігархи почали «захоплюватися» нано-технологіями, однак це не отримало доки такого ефекту, який потрібен був би для серйозної зміни ситуації.

Однак усе це неможливо буде зробити, якщо разом із цим переходом не буде реорганізовано інфраструктуру в усьому регіоні, і маленькі промислові міста не будуть пов'язані з центром доступними якісними електричками (поїздами, метро). Має бути створена наукова і технологічна агломерація, яка дозволить розвинути увесь регіон, а не окрему його частину. У цьому сенсі приклад технопарку є одним з тих, на який потрібно звернути увагу. Уперше вони були створені у повоєнний час у США (кінець 40-х рр..). Таким чином, університет отримав фінансування, а студенти роботу після закінчення вузу.

Водночас якщо говорити про малий бізнес, то в цьому секторі також повинні бути зафіксовані максимально гнучкі умови, аж до скасування податку.

Чи може всьому цьому перешкодити ДНР?

На думку Вишневського, поки сприймати серйозно цю організацію не варто, у них немає реальних економічних факторів впливу: немає своєї валюти, немає економіки, всі підприємства українські.

Ляшенко впевнений, звичайний громадянин на собі ще не зрозумів, що таке ДНР, адже продовжують виплачувати українські зарплати, пенсії, проводять інші соціальні виплати, у магазинах є продукти. Все, що заважає на сьогоднішній день, - це страх.

В'ячеслав Ляшенко уточнює: найгірший період настане тоді, коли прийде листопад-грудень, коли люди отримають нові рахунки за комунальні послуги, маючи при цьому старі зарплати. Ми можемо піти за сценарієм 1917 року, говорить він.