Дулі – волю

В неділю українські виборці провчали політиків. Саме так можна сформулювати головний підсумок парламентської кампанії 2014 року. Голосування викинуло на узбіччя кілька партій в багатомандатному окрузі й десятки кандидатів у «мажоритарці», які навіть останнього тижня були певні власних перемог і, може, навіть вибирали сорочки для врочистого засідання Верховної Ради.

Треба визнати, що попри кілька неґативних тенденцій в аґітаційній кампанії та одіозність багатьох кандидатів, 26 жовтня Україна провела саме такі вибори, якими взагалі мають бути вибори, — де є щільна конкуренція та несподіванки, де політики отримуюють покарання і де відкриваються нові річища.

Конкретніше: Сергій Тігіпко зі «Сильною Україною» пролетів нижче виборчого бар'єра, остаточно програвши «Опозиційному блоку» конкуренцію в проросійському сеґменті; Комуністична партія дістала відплату за власні-таки антиукраїнські виступи – виборці КПУ, аґітовані за вічную дружбу з Росією, попросту не мали змоги впливати на українське волевиявлення; строкатий і невибагливий у політичному партнерстві Блок Петра Порошенка розгубив своїх прихильників, пустивши на півкорпуса вперед «Народний фронт» Арсенія Яценюка; «Свобода» втратила виборців, які підтримували її у 2012-му не як націоналістичну, а як альтернативну партію; популістська і балаганна Радикальна партія замість сподіваного другого місця лишилася на низеньких щаблях електорального ескалатора; багатьох кандидатів «люстровано» в мажоритарних округах (бо, як каже Петро Порошенко, «вибори — найкраща люстрація»).

Найбільш зрілим виявився електорат Західної України — і за фреквенцією, і за вимогливістю до партій (хоча не вдалося оминути «збочень» на мажоритарці). Найменш прихильними до оновлень показали себе виборці Донеччини та Луганщини зі звільнених від терористів територій, але також і мешканці Харківщини. На сході голосували за вчорашніх «реґіоналів» і в загальноукраїнському, і в одномандатних округах. «Опозиційний блок» очолив там п'єдестал локальних змагань.

Отже, сучасного українського виборця найліпше «розкусили» «Народний фронт» Арсенія Яценюка і Олександра Турчинова та «Самопоміч» Андрія Садового, а з іншого електорального флангу — «Опозиційний блок». Але є суттєва різниця: електорат перших двох згаданих партій голосував за оновлення, тимчасом як опозиційний виборець ставив пташку за консервацію. Виборці на сході виявилися такими консервативними, що не пустили до парламенту навіть «Сильну Україну».

Вибори 2014 року — і президентські, і парламентські — є знакові тим, що можуть подолати електоральний розкол 2004 року на «помаранчевих» і «синіх». Наразі передчасно говорити, чи в Україні зросла частка виборців, орієнтованих на Захід і на західні цінності (чи принаймні відкритих до нових політичних течій) — для цього ще треба дочекатися повних  та остаточних результатів. Натомість очевидно, що головним фактором, який зумовив кардинально нову конструкцію парламенту, стала сепарація виборців Криму та Донбасу. Тож проєвропейські сили утворять у Верховній Раді переконливу більшість.

У який спосіб більшість електоральна втілиться у більшість інституційну? Лідери виборів — команди Президента та Прем'єр-міністра — почали дискутувати з цього питання ще у день виборів, відразу після оголошення результатів екзит-полів. «Ми будемо в найкоротші терміни формувати коаліцію, щоб новий уряд і новий парламент швидко і ефективно проводили необхідні для країни реформи», — заявив щасливий Арсеній Яценюк. Блок Петра Порошенка сподівався на безумовну перемогу в загальнодержавному окрузі, адже передвиборча соціологія давала йому близько 30 %. Такий здобуток ґарантував би БПП посаду прем'єр-міністра, а саме номінацію для віце-прем'єра Володимира Гройсмана, який супроводжував Петра Порошенка у всіх останніх поїздках. Авжеж, навіть з «урізаним» результатом Блок Порошенка стане основною силою коаліції: окрім учасників списку, БПП проводить до парламенту 65 офіційних кандидатів, але також переманить і кільканадцятьох самовисуванців. Водночас вирішальним може виявитися голос інших коаліційних партнерів. Якщо «Народний фронт» збереже динаміку й залишиться лідером у змаганні списків і якщо заручиться підтримкою союзників — його претензії на посаду голови уряду виглядатимуть досить переконливо.

За кадром вже точиться запекла боротьба. Відомо, що свій вплив на партії «Народний фронт» і «Самопоміч» — головних претендентів на коаліцію слідом за БПП — має Ігор Коломойський. У понеділок, відразу після виборів, команда дніпропетровського олігарха почала тиснути на Президента. Заступник Коломойського Святослав Олійник звинуватив Блок Порошенка в підтримці на локальному рівні «Опозиційного блоку». Інший «зам» намісника на Дніпропетровщині, Геннадій Корбан, виставив Порошенкові ультиматум з вимогою звільнити прокурора області.

Поствиборчий ландшафт складається так, що Блок Порошенка не зможе диктувати свої умови у парламенті. Мрія Президента, а він прагнув майже одноосібної більшості, не здійсниться. Петро Порошенко буде змушений домовлятися й муситиме пильнувати граблі, зоставлені «помаранчевими» у 2005 році. Є ризик, що Україна стане жертвою нових чвар. Штаб президентського блоку грав наввипередки цій перспективі, транслюючи протягом виборчої кампанії заклик «єднатися». Але це якраз той випадок, коли партії амбітного Президента варто нарікати не на виборця, а на себе. Перемога в першому турі на президентських виборах не ґарантувала Порошенкові тріумфу на парламентських перегонах. Якщо він сприймав це як власну заслугу, то наражав — і наразив — себе на ризики. Блок Порошенка рекрутував до своїх лав немало одіозних осіб, необачно «зливав» округи під зручних конкурентів. Партія спілкувалася з виборцями обтічними гаслами «За мир!» і «За перемогу!», сподіваючись увірватися до парламенту на інерції. Тому програла кілька пунктів конкурентам.

Парламентські вибори також засвідчили, що в Україні нема стійких партій. Усі фаворити виборчих перегонів — це свіжі проекти, включно з партією «Блок Петра Порошенка» (вона так називається), «Народним фронтом» і «Самопоміччю». У «вищій лізі» лише дві партії спробували йти до парламенту в своєму звиклому статусі — «Батьківщина» та «Свобода». Вони долали виборчий бар'єр і в 2012 році, щоправда, тоді «Батьківщина» йшла на вибори у ширшому форматі. Партія Юлії Тимошенко здобула 2014 року лише 5,65 %, яких ледве вистачає, щоб подолати виборчий бар'єр, але достатньо, щоб залишатися у великій політиці. Натомість ВО «Свобода» забракло для проходження до парламенту якихось піввідсотка. Частину націоналістичного електорату «відкусив» «Правий сектор» (у цьому контексті варто зазначити, що партію Дмитра Яроша підтримував згадуваний вже Коломойський, який побив глеки із ВОС); але від «Свободи» відвернулися також ті виборці, які у 2012 році шукали в особі «свободівців» альтернативу усталеним партіям, — просто 26 жовтня в них виявилося більше вибору, ніж тоді. Результат «Батьківщини» та «Свободи», з одного боку, є відплатою виборця за минулі прорахунки партій. З іншого — демонструє, якою далекою є Україна від розвинутих і міцних партійних систем. Цієї тенденції не переламала також «Громадянська позиція» Анатолія Гриценка, яка працює не перший рік, але, здається, вже залишила в минулому піковий період своєї кар'єри.

За Радикальну партію Олега Ляшка проголосували трохи більше 7 % виборців — майже вдвічі менше, ніж фіксувала соціологія місяць тому. РПЛ зазіхала на «срібну» сходинку, проте пропустила вперед і «Народний фронт», і «Самопоміч», і «Опозиційний блок». Тож легковажних виборців в Україні виявилося не так багато, як здавалося раніше… Проти Ляшка висунули на виборах цікавого конкурента — партію «Заступ» з очільницею Вірою Ульянченко. Використовуючи «селянські» гасла, розмахуючи лопатою замість вил, новачки із «Заступу» здобули 2,75 % голосів — а йдеться про потенційний ужинок Ляшка. До речі, найбільший «радикал» України стоїть перед ризиком втратити власну фракцію у Верховній Раді. За новою традицією, фракції мають формуватися з народних депутатів, обраних на виборах і за партійним списком, і в одномандатних округах. Саме через те, що влітку Компартія недорахувалася кількох нардепів, її фракцію розпустили. Попередні результати виборів показують, що РПЛ не провела на «мажоритарці» жодного депутата, отже, може залишитися без повноцінної фракції. Цікаво, що автором згаданої «антикомуністичної» поправки до законодавства був… Олег Ляшко.

Найбільше проблем на виборах-2014 пов'язано з мажоритарними округами. В декотрих реґіонах пішли у хід «тітушки» та фальсифікації, кандидати не гребували відвертим підкупом голосів, у кількох округах вже добу силоміць блокують встановлення результатів виборів. Змішана система вкотре осоромилася, навіть за нової влади.

В мажоритарних округах обралося кількадесят народних депутатів, заплямованих співпрацею з Віктором Януковичем та причетних до ухвалення «диктаторських законів» 16 січня. Найбільше вчорашніх «реґіоналів» тріумфувало на Харківщині: вони там безальтернативні. Закостенілих «русофілів» обрали виборці Донеччини та Луганщини, хоча серед них переважають ті, які не були народними депутатами. Дуже сіро проголосували Кіровоградщина та Черкащина (від «Золотої підкови» знову пройшли Антон Яценко та Володимир Зубик). Зате кілька демократичних кандидатів прорвалися на Запоріжжі та Дніпропетровщині (серед них — Дмитро Ярош, який переміг у Дніпродзержинську).

Цікава ситуація на мажоритарках заходу. У низці областей виборці відмовили кандидатам через те, що вони балотувалися в ролі чинних народних депутатів (раніше ми вже акцентували на тому, що «західняки» орієнтувалися на зміни, а «східняки» — на консервацію). Наприклад, на Тернопільщині програли вибори «свободівець» Олексій Кайда, висуванці «Народного фронту» Михайло Апостол та Іван Стойко. На Івано-Франківщині перечепилися самовисуванець Олесь Доній, члени «Батьківщини» Василь Гладій та Ольга Сікора. На Львівщині зазнали поразки члени «Свободи» Андрій Тягнибок, Ірина Сех та Ірина Фаріон, учасники «Батьківщини» Степан Курпіль та Роман Ілик. Зате область стала майданчиком для тріумфу політиків, що у 2012-му фінішували другими: мандати здобули Богдан Дубневич, Андрій Кіт, Дмитро Добродомов. Відмовляючись від старих депутатів, виборці часто дарували повноваження, м'яко кажучи, не найкращим діячам. Але якщо йдеться про тренд, то він очевидний: виборець Майдану формує потужний запит на оновлення політичних команд.

Тому нові переможці не мали б моститися на лаврах, а мусили б вже нині застановитися над тим, як виправдовувати довірений їхнім особам мандат, — бо виборець покарає їх так, як покарав багатьох дітей ВР-2012. Це стосується до всіх без винятку команд — і тих, які вважають себе переможцями, і тих, які претендували на щось більше, і тих, хто ховався у виборчих списках, і тих, хто вистрибнув «у люди» зі свого округу. Український виборець — він переважно голосує дулею.

Володимир Семків, Zбруч