Дві правди на одній землі: На Івано-Франківщині - конфлікт за рівнину

Обидві конфліктні сторони сіли за один стіл, проте консенсусу досягнути не вдалося. Ага, спробуйте домовитися, якщо йдеться про земельні відносини у бідному на орні землі і специфічному Косівському районі.

До розташованого в ньому села Розтоки ми добиралися важко. Як відомо, якість доріг у цьому районі така, що може й трактор зупинити. Та коли в’їхали до села, наш водій зазначив: «О, тут є разда». Справді, після постійних маневрів навколо глибоких вирв посипана гравієм дорога видалася нам ледь не автобаном.

— Жаль, що немає грейдера, — каже сільський голова Розток Євген Данищук. — Доводиться постійно підсипати дорогу, бо дощі розмивають.

Після півгодинної розмови з ним захотілося змінити тему відрядження. Бо значно приємніше писати про молодого енергійного війта, котрий багато чого зробив і далі намагається робити в своєму селі. Зазначимо, що Розтоки — це вже межа нашої області, далі — Буковина. Тут фактично скрізь — гори. Більшість чоловічого населення на заробітках за кордоном. До речі, проїжджаючи селом, зауважили, що нам майже не потрапляли на очі чоловіки. А об’єктів, котрі могли б наповнювати місцевий бюджет, можна перерахувати на пальцях од­нієї руки. А втім, війт нас зустрів у приміщенні сільради, в якому хоча ще й не закінчився ремонт, але видно, що тут все буде по-сучасному. Сюди сільська влада перебралася, бо виникла потреба в новому дитячому садку. Під нього переобладнали колишню сільрадівську будівлю, встановили автономне опалення, закупили нові меблі тощо. Після невеличкої екскурсії дитсадком переконалися, що діткам в ньому буде комфортно. А ще, зазначив Євген Михайлович, село нещодавно виграло грант, завдяки якому громада не матиме проблем зі сміттям. Закупили контейнери, що далеко не у кожному селі побачиш. Переважно бачиш мішки, виставлені попри дорогу в ті дні, коли забирають сміття. Та у Розтоках спромоглися знайти місце для свого звалища. і це ми перерахували лише частинку з того, що побачили. Але, нагадаю, приїхали сюди зовсім з іншого приводу — звичного для гірських районів земельного конфлікту.

До редакції звернувся житель Розток Михайло Гавриляк зі скаргою на те, що йому відмовляють у володінні землею, на яку він має акт про постійне користування. Звертався і до суду, рішення було на його користь, а землі нема.

— Чим же газета допоможе, коли й суди не допомогли? —  запитав. У відповідь пан Михайло висловив надію, що після публікації, може, щось зрушиться. Він був переконаний у своїй правоті.

Йдеться про 60 соток землі, розташованих на ділянці «Царина», на які, за його словами, у нього є державний акт на право постійного користування. Датований він ще 1994 роком, а підставою для його видачі стало відповідне рішення Косівської райради. Та коли у 2008 році Михайло Михайлович звернувся до сільради щодо передачі цієї землі у приватну власність, йому відмовили. Ділянка на той момент перебувала вже в оренді АПВП «Прелуки». На сесії панові Гавриляку сказали: «Звертайтеся до суду». Що він і зробив.

У червні 2009 року Косівський райсуд ухвалив рішення: «Зобов’язати Розтоківську сільську раду повернути Гавриляк М. М. земельну ділянку, що знаходиться в с. Розтоки, уч. «Царина», Косівського району, та не чинити перешкод в її користуванні». Далі ми дещо зупинимося на цьому «вердикті», написаному суржиком, що мало б бути соромом для патріотичної Косівщини. Та менше з тим. Головне, що він доводив правоту позивача і, підкреслимо, не був оскаржений протилежною стороною у вищій інстанції.

Проте Михайло Михайлович реально власником тієї землі так і не став. Кілька разів за невиконання судового рішення Розтоківську сільраду штрафувала, вибачте за тавтологію, виконавча служба. Щоправда, тими мізерними сумами не дуже когось налякаєш. М. Гавриляк оббивав пороги різних районних та обласних інстанцій, реакцію яких можна звести до сакраментальної фрази: та ви праві, вуйку.

Ось що, наприклад, йому відповіли в Державній інспекції сільського господарства в івано-Франківській області: «ѕрішення сесії Розтоківської сільської ради (йдеться про передачу земельної ділянки, на яку претендує чоловік, в оренду АПВП «Прелуки») прийняті в порушення чинного земельного законодавства, в зв’язку з чим в сільську раду направлено відповідні клопотання та запропоновано привести їх у відповідність до норм чинного законодавства, а також вжити заходів відповідно до
ст. 12 Земельного кодексу України щодо припинення виявленого порушення земельного законодавства та усунення його наслідків. В разі залишення клопотання без реагування матеріали будуть передані в прокуратуру».

Підкріплений цими та іншими документами, пан Гавриляк врешті-решт сам обгородив ділянку та насадив там плодові дерева. Додамо, що на той час вона значно зменшилася, бо після повені 2008 року частину землі виділили під будинки потерпілим від цього стихійного лиха. Проте через якийсь час на те місце приїхала комісія, де були представники райцентру, голова сільради, землевпорядник, дільничний міліціонер, щось там міряли, перевіряли, склали акт і в результаті сказали Михайлові Михайловичу, що він забагато загородив. Йому за­пропонували знести огорожу, та чоловік цього не зробив, тож її розібрали інші люди. Саджанці також знищили, траву скосили. Наскільки довідався чоловік, це зробили працівники фірми, якій сільрада надала ту землю в оренду. З цього приводу М. Гавриляк звернувся зі скаргою до війта, мовляв, на якій підставі це було зроблено. На що отримав відповідь такого змісту:

«ѕВесною 2011 року Ви самовільно загородили та посадили саджанці на земельній ділянці, яка знаходиться в оренді АПВП «Прелуки». В даний час розпорядником даної земельної ділянки є АПВП «Прелуки», а не сільська рада, тому була знесена забудована Вами загорожа та знищено саджанці. Орендар використовує орендовану ним землю на свій розсуд, не наносячи шкоди родючості даній землі».

Нинішньому голові Розтоківської сільради Є. Данищуку, котрий і підписав ту відповідь, цей конфлікт дістався, так би мовити, в спадщину. Саме напередодні нашого візиту він вкотре відписувався з цього приводу райдерж­адміністрації. Отож просто витягнув папір і почав читати. Війт не заперечив, що М. Гавриляку наділено землю під сінокіс та пасовище для ведення особистого селянського господарства, але не на ділянці «Царина», а на іншій. Записано це було на його дружину. Та під час виготовлення державного акта на її постійне користування він самовільно, без рішення сесії, включив ті спірні 60 соток на тій підставі, що, мовляв, це його дідівщина.

— Там мій дідо косив, мій тато косивѕ — затягнув було Михайло Михайлович.

— Ану я зараз покличу людей, які там живуть, і нехай скажуть, чи хтось там косив,— парирував  сільський голова.

Тут зробимо невеличкий відступ і пояснимо, чому пан Гавриляк вдався до такого аргументу. Не знаємо, чи є ще в якомусь районі області таке поняття, як «дідівська земля», але на Косівщині воно має ледь не силу закону, неписаного, правда. Не має значення, що минула вже купа років, сталися різні зміни, проте люди пам’ятають: колись цю землю обробляв їхній дід, прадід тощо, відповідно вона належить їхній родині, щоби там не було. Під цим приводом, скажімо в 90-х роках минулого століття, коли почали роздавати людям землю, її просто відбирали одне в одного.

Та що там 90-ті. Знаю випадок, що стався ще в радянські часи, коли про приватну власність на землю й мови не велося. Одній жінці виділили ділянку для побудови хати і, відповідно, для якогось городу. До, як заведено писати, «совітів», земля належала одному з родичів нової власниці. і жінка змушена була заплатити найближчим нащадкам того чоловіка, котрі, до речі, також були їй ріднею, щоб вони не мали, м’яко кажучи, претензій.

Щоправда, у випадку, який описуємо, аргумент «дідівської землі» не спрацював, хоча, як стверджує М. Гавриляк, на місці спірної ділянки колись були хата і стайня його тата. Та, за словами Є. Данищука, про якийсь акт саме на цю землю вони довідалися лише в 2008 році. «Ні тодішній сільський голова, ні місцеві депутати, ні землевпорядник акт винесення меж у натурі не підписував. Також не підписаний акт узгодження меж із сусідами», — каже Євген Михайлович і ще раз демонструє документ, який цитував, зазначаючи, що вже п’ять років носить його з собою.

«Також у 1998 році за заявою  М. Гавриляка про припинення діяльності селянського фермерського господарства Косівська районна рада прийняла рішення, яким земельну ділянку загальною площею 3 га у нього вилучено та зачислено її до земель запасу сільської ради», — продовжує війт. і, нарешті, наводить ще такий аргумент: потерпілі від повені 2008 року, яким були надані земельні наділи на тих спірних 60-ти сотках, на котрі нині претендує пан Гавриляк, приватизували свої будинки та присадибні ділянки. «Як би вони це змогли зробити, коли б на ту землю існував якийсь інший акт?», —  радше риторично запитує сільський голова.

Судячи з усього, ці його аргументи задовольняють інстанції, котрі вимагають виконання згаданого рішення Косівського районного суду. Якась парадоксальна ситуація: щодо одного і того самого питання існують дві прямо протилежні правди. Та, як писали на початку, газета не є арбітражною інстанцією, яка могла б поставити крапки над «і». Про всяк випадок запитую, як місцеве населення ставиться до цієї суперечки.

— У Михайла Михайловича конфлікт ледь не з усім селом, —  каже Євген Данищук.

— Ні, не з усіма, — заперечує Михайло Гавриляк. — Я на чуже не претендую, хочу тільки своє.

— Ну, а якби виконали рішення суду? — знову звертаюся до сільського голови.

— Мене б тоді люди викинули разом з цим столом і стільцем, на якому сиджу, через вікно, навіть не відчинивши його, — відповідає війт (зазначу, що його кабінет розташований на другому поверсі).

— Якогось компромісу намагалися досягти?

— Так. На одній із сесій запропонували надати Гавриляку 15 сотих, щоправда, в іншому місці. Але він не погодився.

Додамо, що ота ділянка для Розток дуже цінна, бо там, як кажуть у селі, рівно. А рівних земельних ділянок тут дуже мало. За словами голови сільради, в такій місцевості людям виділяють не більше 12 сотих і на будівлі, і на присадибні ділянки. Для Михайла Гавриляка, земельний наділ якого розташований у горах, питання отримання тієї землі теж дуже важливе.

— Я вже старий, мені тяжко косити в горах, — каже він. — Крім того, у сина тільки три соті орної землі, багато там не посадиш. А тут я б щось бульбою засадив, якийсь сад розбив, ну і мав би де косити, бо ж худобу треба чимось годувати.

Правда, від омріяної ним ділянки вже залишилася десь половина. Михайло Михайлович усвідомлює, що те вже не повернеш, та й не претендує, бо ж це означає зайти у ворожнечу із сусідами. Та наразі, хоча з моменту нашого візиту до Розток минуло місяців три, все залишається на кругах своїх. і, зрештою, нічого іншого, як описати цю ситуацію, ми не можемо.

Правда, знайомий юрист, якому розповів про неї, зауважив, що, маючи законне рішення суду та обійшовши всі інстанції, які могли б вплинути на його виконання, і не досягши мети, пан Гавриляк має підстави звертатися до Європейського суду з прав людини. З’ясувалося, що з України туди надходить чимало позовів саме з приводу невиконання судових рішень. Причому немало з них задовольняють. Звісно, той вердикт не наділить позивача землею, але якісь там кілька євро від держави Україна він отримати може. Зрештою, це вже йому вирішувати...

газета Галичина