«Дякуємо вам за самопожертву...»

Вони ще зовсім молоді, навіть юні — ті поранені бійці-прикарпатці, з якими днями мав нагоду поспілкуватися наш мирний «десант» у Львові у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону.

Скажімо, 19-річний Володимир з Івано-Франківська виглядає ще майже як хлопчак, який поки що може рухатися лише в інвалідному візку, бо внаслідок обстрілу російськими «градами» розташування їхнього військового підрозділу під Зеленопіллям йому перебило обидві ноги. Та саме ці і багато інших учасників АТО мужньо прийняли на себе удари ворога на сході України.

Тож перший заступник голови обласної ради Олександр Левицький щиро подякував їм від імені громади краю за те, що стали на захист України, а отже, і рідного краю, від російського агресора, що ціною свого здоров’я подарували разом зі своїми бойовими побратимами шанс на життя всім сущим нині співвітчизникам. 
«Подякуйте тим українським бійцям, хто сьогодні воює на Донбасі, — почули ми у відповідь від хлопців. Точніше, мовлено її було устами одного з них, з прибинтованою до грудей рукою, «просто іванофранківця», як він відрекомендувався. — Особисто я та й, знаю, інші мої земляки, які нині тут заліковують свої рани, хотіли би після видужання обов’язково повернутися в зону АТО. Бо там наші бойові друзі, наші командири. Ми повинні разом з ними довести справу до кінця. Бойовий дух у нас є і буде, його не зламати. Ми готові стояти за рідну Україну, наших людей до останньої краплини крові. Ляжемо кістьми, але не дамо ніяким бандюкам ходити по нашій землі. Повірте, це ніякий не пафос. Усі ми переконані, що українське військо таки «порве», як тепер каже молодь, терористів і путінських найманців».

Голова облдержадміністрації Андрій Троценко докладно розпитував бійців про самопочуття, чи мають усе необхідне для лікування й перебування в госпіталі (так коротко називатимемо цей режимний медичний заклад), чи, бува, не стикаються з якимись болючими проблемами їхні сім’ї на Прикарпатті. Поцікавився у поранених, котрі в складі різних військових формувань визволяли міста й села Донеччини та Луганщини від терористів, і про ставлення місцевого населення до українських бійців. Той же військовослужбовець-контрактник з Івано-Франківська відповів, не завиваючи слова в папірці:

— Як говорить приказка, в сім’ї не без виродка. Є серед донбасівців і ті, хто налаштований щодо нас вороже, дехто ще не визначився у своєму ставленні до АТО. Та переважна більшість тамтешнього населення, на мій погляд, уже розібралася в тому, хто є хто і де є добро, а де — зло, тож сприймала нас як своїх рятівників. У селах, які ми очистили від сепаратистів, люди сім’ями виходили з хат — плакали і хрестили українських вояків. Продукти, воду нам приносили. Навіть якась бабця винесла зі своєї оселі банку із салом, можливо, останню. Втім, у тих населених пунктах, де люди особливо відчули на собі тривалий, за їхнім же визначенням, «бєспрєдєл», тобто розгул і розбій бандитів, я, навпаки, віддавав свій пайок стареньким чи голодній матері з маленькою дитиною на руках. Я думаю, то буде велика наука для багатьох жителів Донеччини й Луганщини. Вони кричали: «ДНР, ЛНР!». Але як побачили, що так звані ополченці почали творити безчинства, то враз прозріли. Тим паче сьогодні, коли терористи з «градів», мінометів, гаубиць відкрито обстрілюють тамтешні міста й села, і їх жителі вже благають українських вояків: «Скоріше визволяйте нас!»...
У житті, зокрема і на війні, яка, власне, є деформацією життя, найчастіше немає чіткого поділу на чорне і біле. От і в оцінці того, як дбає держава про своїх захисників, від них самих ми почули широкий діапазон думок. Згадали хлопці, як везли їх у зону бойових дій на «консервних банках», і сумно пожартували: такі машини або їдуть і не стріляють, або стріляють і не їдуть... Вони в армійських умовах не раз на власні очі бачили й відчували на собі наслідки того, як у вже незалежній Українській державі її найпершу опору — армію понад два десятиліття розвалювали й розкрадали.

Що ж до командирів, то наші земляки називали конкретні прізвища — тих офіцерів, під орудою яких бійці відважно йшли на бойові завдання й успішно виконували їх. Такі командири бригад, батальйонів, рот, взводів розуміють підлеглих з півслова, бо разом із ними рили окопи й так само сплять у тих укриттях, їдять ту саму солдатську кашу.     

— Той, хто прийшов у підрозділ погонами світити, — не командир, його особовий склад не поважатиме, і не буде ніякого толку. Толк буде, якщо він особистим прикладом мужності, ставленням до солдатів «заслужить» погони саме у них, а не десь у кабінетах свого начальства, — сказав один із поранених прикарпатських хлопців — Роман із Долинщини. — Приміром, тільки найкращі слова можу я сказати про полковника Шворака, командира бригади, з яким ми якось потрапили в засідку і якого поранило в ногу, та завдяки його самовладанню, чітким і компетентним командам вийшли з тієї халепи. Так само пішов би я в бій з командиром іншої бригади — полковником Михайлищуком, котрого пам’ятаю ще по строковій армійській службі в Мукачевому п’ять років тому і котрого знову зустрів уже в зоні АТО... 

На жаль, не всі з наших співрозмовників могли похвалитися своїми командирами. За їхніми словами, траплялося й таке, що жодного з цілком здорових офіцерів не виявлялося на місці, коли, скажімо, потрібно було виводити з-під ворожого обстрілу роти і взводи, забирати поранених з поля бою, отож замість них приймали на себе командування й організовували це все сержанти. 

Втім, різко контрастує з тим, що довелося почути, розповідь контрактника з Івано-Франківська про його товариша. Капітан медичної служби з Тернополя під час бою кинувся бігцем надати першу допомогу солдатові, який після важкого поранення лежав на землі, — дарма, що той уже не подавав видимих ознак життя, — і сам теж загинув від кулі. 

Є ще серйозні проблеми із вчасною евакуацією поранених з поля бою, доставленням їх у польовий, стаціонарний госпіталь. Туди в кузові тряского «Урала» аж півтори доби везли вже згаданого іванофранківця Володимира зі складним пораненням. На переконання наших співрозмовників, життя не одного нашого вояка, який стікав кров’ю, можна було врятувати, якби мав він при собі індивідуальну аптечку з обов’язковими кровозупинним і знеболювальним препаратами і зробив собі укол самостійно чи покликав на поміч товариша. Водночас двоє з поранених прикарпатців дуже позитивно оцінювали те, як після першого етапу евакуації лікували і ставились до них у харківському госпіталі й у лікарні м. Щастя на Луганщині, в якій, окрім медиків, самовіддано працюють, навіть у вихідні, волонтери. І всі висловлювали свою вдячність лікарям, середньому медперсоналу й волонтерам львівського військово-медичного клінічного центру за щоденну турботу про їх одужання. До речі, начальник цього центру полковник медичної служби Іван Гайда знайшов можливість зустрітися з нами і детально розповів про те, як тут організовано лікування доставлених із зони АТО, відповів на запитання журналістів. 

А підсумовуючи розмову в конференц-залі клінічного центру, до поранених прикарпатців звернувся канцлер Івано-Франківського архієпархіального управління УГКЦ, директор «Карітасу» отець-митрат Володимир Чорній: 
— Ваші поранення, смерті ваших бойових побратимів — це все недаремно. Дуже дорогу ціну мусимо заплатити за українську незалежність, за наш європейський цивілізаційний вибір. Сповна усвідомлюємо те, що саме завдяки вам і всім українським воякам ми на Івано-Франківщині нині маємо спокій. Після війни на Донбасі її учасники повернуться додому. і суспільство повинно належно оцінити пролиту вами в боях з агресором кров і найбільшу самопожертву, яку принесли українці на вівтар незалежності рідної Вітчизни, — власні молоді життя. Ми якраз і прагнемо дати всьому суспільству імпульс для усвідомлення великої самопожертви захисників народу і держави. Ми, духівники, разом із представниками влади, громадськими активістами, збираємося разом і думаємо над тим, як допомогти потерпілим в АТО нашим краянам і сім’ям загиблих бійців, як забезпечити прикарпатців, котрі воюють на сході країни, всім необхідним... 

Вояків-прикарпатців, які нині проходять курс лікування у Львові, мирний «десант» з Івано-Франківська обдарував кошиками з фруктами, освяченими напередодні, на свято Яблучного Спаса, та молитовниками. Також привіз патріотичну літературу для бібліотеки госпіталю, а для палат, де перебувають наші земляки, — вентилятори і два телевізори. 

                                                                                                                                           "Галичина"