Дивитися серцем...

У 130 кінотеатрах України відбулася прем’єра стрічки «Поводир, або Квіти мають очі»

Напередодні в Івано-Франківську відбувся допрем’єрний показ довгоочікуваного фільму Олеся Саніна «Поводир, або Квіти мають очі». Стрічка відрізняється від найуспішніших українських фільмів останніх років глибиною та самодостатністю. Тому впевнено іде до глядачів. Запорукою ж вдалого всеукраїнського прокату є те, що в основі фільму історична правда — одні з найжахливіших сторінок нашого минулого звертаються до колективної пам’яті народу, але говорять сучасною кінематографічною мовою, пише Галичина. Фільм вистоявся, бо знімали його десять років, має високопрофесійну команду сценаристів — допомагали Саніну писати сценарій Олександр Ірванець, Ірен Роздобудько, викладач школи Спілберга Пол Волянськи. Усе знімали «наживо», це так званий аналоговий фільм з бюджетом у два мільйони доларів. А окрім того, тут є навіть трохи скандалу в ЗМІ — в конкуренції номінування від України на «Оскара».

Презентувати свою роботу Олесь Санін приїхав до Івано-Франківська. Санін відомий як режисер двох фільмів — «Гріх» та «Мамай» (номінувався від України на премію американської кіноакадемії, ту, що одним словом називають «Оскар»). Також Олесь Санін — актор, оператор, скульптор і музикант. Він робить бандури — це дідусевий «спадок» і під псевдо Олесь Смик входить до «Київського кобзарського цеху». Наголошує, що знімав фільм для українського глядача. Перед прем’єрою — коротка розмова.

Про... кіно

- Пане Олесю, ви колись знімали когось із франківських акторів?
— Я зараз пригадую, що, мабуть, ні.

- А кастинг проводили в нашому місті?
— Так, я й особисто приїжджав не раз до вашого міста. Тут багато моїх друзів, і я навіть дуже розчарований, що вони не змогли потрапити на показ мого фільму. Я запрошував, та, на жаль, покази організовую не я, а прокатна компанія, що цим займається. Івано-Франківськ — 14-те місто у всеукраїнському показі.

- Які перспективи українського кіно? Маю на увазі, що дуже рідко українські кінотеатри пропонують нам наше кіно.
— Сьогодні найбільшими песимістами в цій справі є прокатники. Та я вам скажу більше: вперше цей фільм одночасно покажуть 130 кінотеатрів. Безпрецедентна реклама. Це роблять люди, які є максимальними песимістами щодо українського кіно — власники кінотеатрів. Вони наважилися вкладати гроші, аби на українському кіно заробити. Таке не може собі дозволити американський великий блокбастер. Наші всі надіються на касові збори. Напевно, не тому, що фільм неперспективний. 3 листопада був перший показ фільму в Лос-Анджелесі, в Американській академії кіномистецтва. Ми навіть організовуємо додаткові покази для членів академії. Працює велика агенція, яка спеціально займається промоцією фільму. Були також покази в чотирьох кіношколах і професійні обговорення. Такого ще не було з українськими фільмами. Наш американський прокатник запланував ще дванадцять показів в американських та канадських університетах — і це тільки на грудень.

- Чи правда, що фільм ваш — цілковито український? Не лише темою, маю на увазі і фінансування. Для вас це принципово?
— Так, це була свідома позиція — зняти фільм за державний бюджет. Тому що я переконаний: Україна як держава мусить і може робити хороше кіно. і це приклад того, як можна, оперуючи виключно цим бюджетом, зробити кіно, на яке піде глядач. Я хочу створити прецедент того, що касові збори українського фільму зможуть окупити витрати на нього. інакше ми будемо ходити колами навколо фестивалів, які мають свої тенденції... Кожен хоче стати успішним. Але останнім часом фестивальний рух пропонує фільми «не для всіх», не для громадського перегляду, які прекрасні самою своєю історією експерименту, які цікаві можуть бути для критиків, але все це дуже вузька аудиторія. і вони такою тенденцією довели до того, що ці фільми не потрапляють у широкий прокат, їх можна подивитись хіба що на самих кінофестивалях, ще в інтернеті, можливо. Фільми випали з ринку, фактично віддали його Голлівуду. І це вся Європа... і Україна так само. В нас взагалі дуже маленький ринок для показу фільмів. І ми постійно просимо гроші в держави, ми не маємо що запропонувати інвестору, в якого є гроші, бо фільми не окупляться в прокаті.

- За останні кілька років в Україні з’явилося чимало цікавих стрічок. Вам яка з них найбільше імпонує?
— Мені подобається «Плем’я». Кожен із цих фільмів має свій жанр та історію. Мені дуже подобається ще фільм «Брати», який скоро вийде в прокат. Фестивальним фаворитом у нас є «Плем’я», далі будуть інші фільми, про які ми говоритимемо. Побачимо, що скаже глядач. Запитайте мене у грудні, чи провалився мій фільм. Івано-Франківськ — чотирнадцятий, я спеціально їжджу в кожне місто, аби побачити глядача. Маю аншлаги, ридма ридають люди, і я абсолютно на це не розраховував, що їх так зачепить ця історія. Та подивімося фільм... 

- Які відкриття трапилися серед людей під час показів?
— У Чернівцях, наприклад, у залі на 450 осіб доставляли стільці, люди аплодували стоячи і дві години ставили запитання. Для мене несподіваним було й те, що в Рівному, де протягом тижня був допрем’єрний показ, та нас нікого із знімальної групи не було, люди стояли й аплодували. У нас за опитуванням — лояльність і підтримка глядачів — понад 90%. Після фестивалю розмова з прокатниками велася про 30 копій, потім про 50, а тепер — більше 130. Вони бачать у цьому потенціал, вони хочуть, зрозуміло, на цьому заробити. І картина так приходить до глядача — як конкурент американським фільмам, прокатники бачать потенціал цього фільму, його затребуваність у глядача, інтерес. У Києві для прем’єри ми зняли кінотеатр на шість залів одночасного показу. Я поки що не знаю, як до цього ставитися. Що це таке? Чи це величезний провал, чи успіх українського кіно? 

- Ви працювали майже десять років...
— Задум з’явився 2003-го. Після «Мамая» мене запросила на стажування до Америки велика голлівудська компанія... Там я багато чого навчився в технологічному плані, як знімати, але хотів знімати українське кіно. Тож повернувся. У США я подружився з актором Джеком Полансом (Джон Сільвер в «Острові скарбів». — Авт.), він двічі «оскароносець» і має українське коріння. Йому сподобалася моя історія про кобзарів і він зголосився зіграти. Та 2006-го він передчасно помер. Але я не здавався і свідомо йшов до масового глядача — хотів, щоб цю історію почули та зрозуміли. Чим ближче картина до концептуального мистецтва, тим далі — від глядача. Хоча в мене й була спокуса, бо я сам граю на бандурі і багато знаю про мистецтво кобзарства, але свідомо відійшов від його сакральних моментів. Та окремі ознаки глядач все ж таки побачить: кобзарство — це не виконавська традиція, це духовна ініціація, воно сакральне.

Історична правда
Як зазначив перед показом режисер Олесь Санін, його фільм вперше в Україні супроводжуватиме спеціальна звукова доріжка для незрячих глядачів. На Одеському кінофестивалі фільм узяв дві нагороди — за візуальне вирішення та за найкращу акторську роботу. Приз за «найкращу акторську роботу» одержав актор Станіслав Боклан (роль сліпого кобзаря івана Кочерги). Також журі Національної конкурсної програми нагородило дипломом за візуальне вирішення фільму оператора Сергія Михальчука.
В основі «Поводиря» — історія учасників з’їзду народних співців України, котрий радянська влада провела 30 грудня 1934 року в Харкові. Створюючи «нове соціалістичне кобзарство», влада хотіла всіх зареєструвати, видати посвідчення й оновити репертуар — примусити співати оптимістичні пісні. Та сліпі кобзарі відмовлялися. Боротьба сильних духом із системою триває на тлі історії американського хлопчика, котрий разом із татом-інженером приїхав із Нью-Йорка і мимоволі став свідком голоду, репресій і неймовірних подій, котрі змінили його долю. Він — основний розповідач і свідок тих трагічних подій.
історичні реальні факти — це не лише з’їзд кобзарів у Харкові, їхня страта у лісі, а й обморожений хлопчина без документів, котрий помер від тифу. Його знайшли на вокзалі, він казав, що є сином американського спеціаліста. історичну правду режисер вміло переплітає з художньою — і виходить насичений, динамічний, цілковито сучасний фільм.

Прожити свою роль
Фільм приваблює й акторським ансамблем — поряд із невідомими українськими акторами у стрічці Саніна знялися і письменники, і співаки, і звичайні люди. І всі вони грають якнайкраще, а точніше — проживають історію. Головну роль кобзаря грає Станіслав Боклан, котрому поставили спеціальні лінзи з ефектом незрячості, а його поводиря малого американця — онук дисидента Михайла Сороки, котрий став одним із тих, хто підняв повстання в ГУЛАГу, Антон Грін. Хлопчик прибув на кастинг із Детройта і, за словами режисера, не одразу зрозумів, що Антон — саме той, кого він так довго шукав з-поміж двох тисяч хлопчаків. Зрозумів тільки після завершення відбору, переглядаючи відео. Батьки відпустили дев’ятилітнього хлопця до Києва на декілька місяців. Заради зйомок хлопець схуд і багато чого навчився: лазити по деревах, «красти», стрибати з поїзда, став сильним і сміливим. 
Виконавець головної ролі красень Станіслав Боклан жартував, що його герої «примушують дихати частіше жінок середнього віку». У цій стрічці він повністю змінив амплуа і вчився відчувати світ як незрячий. Його «осліпили», спотворили обличчя шрамами. Стас вчився грати на старосвітській бандурі, у нього був консультант — незрячий Ігор Засядкевич, призер параолімпіади, дзюдоїст. З актором працювали ті, хто допоміг відновити вправи єдиноборства з костуром, бо для кобзаря костур — це не лише паличка, на яку він спирається чи якою мацає дорогу, це його єдина зброя.
Цікаво, що в картині знімали такий самий трактор, як і в «Землі» Олександра Довженка. Його прямо з постамента після 50-літнього «параду» при вході до ХТЗ зняли друзі Олеся Саніна, ба більше, відчистили, полагодили і завели. Також спеціально для фільма в містечку Цвєтково відшукали старе залізничне депо, а у Гайвороні — діючу вузькоколійку, тобто реконструкцією епохи займалися професійно — не тільки на рівні реквізиту, костюмів чи декорацій, а й відчули дух часу. Ключові епізоди відзнято на території Рівненщини — у Тараканівському форті та в заповіднику «Базальтові стовпи». 
Одну з головних ролей грає співачка Джамала, а Федір Стригун — майстра кобзарської справи. У фільмі також задіяно до 200 осіб із вадами зору, котрі грають незрячих кобзарів, поруч з ними — харківський кореспондент радіо «Свобода» Володимир Носков. Письменник Сергій Жадан професійно увійшов у роль поета Михайля Семенка.

Історія про дух опору 
Чому стрічка «Поводир, або Квіти мають очі» така близька і зрозуміла всім? Головний герой кобзар Іван Кочерга вчив свого малого поводиря слухати серцем, дивитися серцем, бачити серцем. Здається, такий спосіб сприйняття пропонує режисер кожному з нас. Бо він зняв фільм не про жахи і злочини радянського періоду, не про жорстокість, не про показний патріотизм, а про незламність людського духу, розповів про людей, котрі за нелюдських обставин жили, виживали й залишалися людьми. Це історія опору незламних духом, хоч фізично слабких людей.              
«Мене цікавить незламність людського духу. Виявляється, історія духу — матеріальна. Вона живе для нас в оповідях, піснях. Не в зброї, не в завойованих територіях, не в підручниках з історії, які постійно переписує влада», — каже О. Санін.

P. S.
Днями стало відомо, що Оскарівський комітет України вибрав історичну драму «Поводир» режисера Олеся Саніна для представлення України в 2014 році на 87-й церемонії вручення премії «Оскар», що відбудеться 22 лютого  2015 року, у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». Про шанси стрічки стане відомо 15 січня.