Герої не вмирають

Біографії генерал-майора Сергія Кульчицького, підполковника Тараса Сенюка та підполковника Костянтина Могилка — взірцеві для формування власного кодексу честі для кожного з нас

Наприкінці червня Президент України Петро Порошенко посмертно присвоїв звання «Герой України» загиблим під час проведення антитерористичної операції полковникові Тарасу Сенюку, підполковникові Костянтину Могилку та генерал-майорові Сергію Кульчицькому.

Тарас Сенюк командував 1-м аеромобільним батальйоном 95-ї десантної бригади Збройних сил, що базується під Житомиром. Загинув 3 червня поблизу Слов’янська.

Костянтин Могилко був командиром екіпажу АН-30Б Повітряних сил України, командиром ескадрильї «Блакитна стежа». Його літак збили над Слов’янськом 6 червня.

Сергій Кульчицький — генерал-майор, начальник Управління бойової та спеціальної підготовки Національної гвардії України, загинув 29 травня в результаті обстрілу вертольота поблизу Луганська, який перевозив військових для ротації. «За виняткові військові заслуги перед Українською державою, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету України» Президент присвоїв усім трьом звання «Герой України» (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

На жаль, особливого резонансу у ЗМІ це нагородження не викликало. Хоча це саме той випадок, коли про трьох героїв потрібно писати і говорити. По-перше, звання Героїв України не просто дісталося справді найкращим і гідним, а стало буквальною ілюстрацією до їхнього життя і смерті. Героями України стали... герої України. По-друге, нагорода — це лише офіційне втілення того, як загиблі військові увійшли в народну свідомість: для людей вони герої — непохитні та безсумнівні. Якщо про Сергія Кульчицького, який родом зі Львова, писали досить багато, то про Костянтина Могилка й Тараса Сенюка — значно менше. Складно знайти детальні історії з хорошими світлинами про трьох героїв, дізнатися, як жили, що любили, про що мріяли, з якими намірами і думками пішли на війну. А дуже хочеться. Люди давно чекають на справжніх героїв сучасності, про яких можна і варто знімати фільми, писати книжки та розповідати в школах. Цей рік, на жаль, за трагічних і болісних обставин, дав українцям достатньо героїв, тепер варто зробити все, щоб про них не забули. Планку поставлено...

«Завдяки нагородженню справді гідних людей, що загинули за Україну, статус звання «Герой України» підніметься, адже ні в кого не виникатиме сумнівів, навіть без звання, що ці люди — справді герої», — говорить «Дню» полковник Григорій Філь. — Важливо, щоб держава розробила пам’ятник чи знак, який ставитимуть на могилах цих героїв. Необхідно, щоб кожен, хто заходить на цвинтар зараз, чи зайде у наступну сотню років, одразу бачив — ось могила людини, яка віддала своє життя на сході України за нашу свободу та незалежність...»

Це три різні історії життя і три різні історії смерті. Але героїв об’єднує те, що зустріли смерть вони на полі бою, захищаючи цілісність України та свободу її громадян. А ще те, що за плечима кожного з них — достойна біографія справжнього офіцера — з честю та гідністю. Вони до останнього залишалися командирами, і, передусім, дбали про своїх солдатів.

Військовим та майбутнім військовим обов’язково треба знати ці біографії, з них можна почерпнути чимало пунктів для власного кодексу честі та «рецептів», як із наявними ресурсами підняти планку та розставити правильні пріоритети для української армії. Сьогодні — це дуже важливо.

«День» уже писав про них, як і про багатьох інших, хто загинув на сході України у боротьбі з терористами. Нині ми хочемо нагадати про цих Героїв і подаємо важливі моменти з їхніх біографій.

«ПЕРШИМ ПРАВИЛОМ У НЬОГО БУЛО: СОЛДАТ ЗАВЖДИ МАВ БУТИ НАГОДОВАНИЙ ТА ОДЯГНУТИЙ»

Сергій Кульчицький очолював військову частину №3002 у Львові, а також обіймав посаду заступника начальника управління Західного територіального командування внутрішніх військ. Загинув 29 травня у гелікоптері МІ-8 Національної гвардії України поблизу Слов’янська Донецької області в районі проведення АТО, після розвантаження продуктів харчування та висадки зміни на четвертому блокпосту.

«Він любив дисципліну та порядок. Завжди був людиною слова. Першим правилом у нього було: солдат завжди мав бути нагодований та одягнутий, — розповів «Дню» товариш генерал-майора, доцент Прикарпатського університету імені В.Стефаника Степан Борчук, який був знайомий із Сергієм Кульчицьким з 1997 року. — Завжди зазначав, що наші солдати винахідливі та сміливі. І, наскільки знаю, всі солдати були «за нього». В тих частинах, де служив Сергій, не було ні дідівщини, ні серйозних конфліктів. Він завжди говорив: «Коли є спільна ціль і єдина команда — то можна багато чого робити».

Борчук пригадує, коли Сергій Кульчицький прийняв командування полком, там була цілковита руїна. Але завдяки своєму умінню, людяності, комунікабельності, здатності знаходити спільну мову з іншими, Кульчицький зробив усе, щоб змінити ситуацію... «Крім військової справи, вмів займатися й господарством, коли була необхідність все відроджувати. І йому вдавалося, адже частина, де командував Кульчицький, була однією з найкращих», — говорить Степан Миколайович. (Більше про генерал-майора Сергія Кульчицького читайте в статті Ірини ФЕДОЛЯК «Солдати його називали «тато і мама» у «Дні» №108 за 17 червня 2014 року або на нашому сайті у рубриці «Вони загинули за нас...»)

Сергій Кульчицький знайшов вічний спочинок на Личаківському цвинтарі на Полі почесних поховань. Вічна пам’ять...

«КОСТЯ ДО ОСТАННЬОГО НЕ ПОКИНУВ ЛІТАК, РОБИВ УСЕ, ЩОБ УНИКНУТИ ЖЕРТВ»

6 червня літак Ан-30 Б, за штурвалом якого був командир транспортної авіаційної ескадрильї «Блакитна стежа», льотчик першого класу підполковник Костянтин Могилко, підбили бойовики.

Коли літак почав втрачати висоту і падати на житлові квартали Слов’янська, командир екіпажу наказав підлеглим залишити повітряне судно. Вижили троє, які стрибнули першими, з висоти 800—400 метрів. Четвертий, стрибаючи з висоти менше 300 метрів, заплутався в напіврозкритому парашуті. Ще двох знайшли на землі (у них парашути не встигли розкритися). А Костянтин Могилко був всередині кабіни, адже, за правилами військової честі, командир залишає своє робоче місце останнім... (Детальну історію про життя та смерть Костянтина Могилка читайте у статті Олесі Шуткевич у «Дні» №124 за 10 липня 2014 рік або на сайті у розділі «Вони загинули за нас...»)

«У двох словах про нього не розкажеш. Костя Могилко — хороша і світла людина. 36 років йому виповнилось 27 травня, а 6 червня він уже загинув. Ще ніби недавно ми всі разом відзначали його день народження, і вже менше, ніж через тиждень, сталась трагедія, — розповідає «Дню» Олександр Голуб, заступник командира частини А-2215 (бригади транспортної авіації Повітряних сил ЗСУ) по роботі з особовим складом. — Його екіпаж виконував завдання із проведення повітряної аерофотозйомки. Коли їхній літак підбили терористи, Костя до останнього не покидав його, робив усе, щоб уникнути жертв, це справді героїзм, яким потрібно пишатися.

Костя був командиром ескадрильї «Блакитна стежа», яка брала участь у програмі «Відкрите небо», це багатосторонній міжнародний договір для контролю за країнами-учасницями повітряного простору. За цією програмою облітав усю Європу, брав участь майже у всіх місіях, які були за міжнародним договором. Якщо підрахувати, то побував у приблизно 30 країнах. Він літав з Юрієм Горенюком, полковником, це було двоє друзів, вони літали екіпажем, усі польоти за кордон та Україною виконували разом, і весь час один одного вчили. Юрій Вікторович навіть жартував, що учень перевершив свого вчителя...»

«ЗА СВОЮ УКРАЇНУ, ЗА КОЖНОГО З НАС ВІН ВІДДАВ СВОЄ ЖИТТЯ»

Підполковник Тарас Сенюк загинув 3 червня — терористи напали на колону сил АТО, яка прямувала з Ізюма у Слов’янськ. «Його підрозділ потрапив у засідку, який було обстріляно сепаратистами. Зав’язався бій, напад сепаратистів було відбито, але у тому бою загинуло двоє військових. Серед них і командир першого мобільного батальйону Тарас Сенюк — Офіцер із великої літери, професіонал, який знав свою справу і кваліфіковано навчав інших, — розповів під час церемонії прощання начальник Управління оборонного планування командування Сухопутних військ, заступник начальника штаба генерал-майор Микола Попільський.

Тарас Сенюк брав участь у миротворчих операціях в Іраку та Косово й отримав багато нагород від Об’єднаного командування контингенту миротворчих сил. Уперше у своє закордонне бойове відрядження разом із товаришами поїхав 2003 року до Республіки Ірак. Тоді Сенюк служив командиром механізованого розвідувального взводу з дислокацією в так званій точці «Форт» на самому кордоні з Іраном. Миротворці не тільки контролювали 150-кілометровий відрізок ірано-іракського кордону: окрім патрулювання, несли службу на блокпостах, допомагали працювати місцевим прикордонникам і митникам на офіційному пункті пропуску «Арафат». У Косово його відправили 2007 року. Там також довелося патрулювати неспокійні райони, супроводжувати миротворчі колони, чергувати на стаціонарних блокпостах. Але обійшлося: всі повернулися додому живими-здоровими, та ще й з численними нагородами та подяками від Об’єднаного командування контингенту миротворчих сил. Коли ж потрібно було стати на захист цілісності й незалежності України, Тарас — у перших рядах. За свою Україну, за кожного з нас він віддав своє життя. (Детальніше про життя та смерть підполковника Тараса Сенюка читайте у статті Оксани Климчук у «Дні» №104 за 11 червня 2014 року або на нашому сайті у розділі «Вони загинули за нас...»)

«Підполковник Тарас Михайлович Сенюк залишився вірним Присязі, прийняв командирське рішення, продемонструвавши зразок витримки та мужності. Завдяки чітким і вправним діям врятував від загибелі особовий склад і не допустив втрати озброєння та військової техніки, — розповіла «Дню» товаришка Тараса Сенюка по службі Ірина Музичук, 95-та окрема аеромобільна бригада, г. Карачун, Слов’янськ. — Таких завдань, у яких Тарас Сенюк міг виявити себе як справжній командир, було немало. Як згадує один із десантників батальйону: «Він завжди був попереду, його поведінка була прикладом, його дії надихали особовий склад». Так було й цього дня, пліч-о-пліч зі своїми хлопцями...» 

Вічна пам’ять...

Газета День