Іловайськ: цифри і факти

Після провалу іловайської операції у Верховній Раді було створено тимчасову слідчу комісію з розслідування цього кривавого інциден­­ту. Було обіцяно, що до її роботи залучатимуться військові експер­­ти, які дадуть професійну оцінку діям генералів під Іловайськом. 20 жовтня в інтернеті з’явився так званий проміжний звіт комісії – досить великий, але абсолютно нефаховий.

Таке вражен­­ня, що його готував якийсь журналіст – аматор у військовій справі. Причому головним прагненням того, хто його написав, було не дійти до істини, а зробити винними кількох конкретних осіб. Навіть якщо автор і виявив справжніх винуватців, він усе од­­но не зміг відповісти на запитання, які цікавлять всю Україну: скільки загинуло вояків і чому так сталося?

Прорахунки планування

Іловайська трагедія стала наслідком реалізації плану, роз­роб­­леного наприкінці червня 2014 року. Цей план був широко розпіарений нашими політиками й полягав у блокуванні військами державного кордону і взятті в кільце Донецька, Луганська та інших міст, де групувалися збройні загони сепаратистів і російських добровольців. Він мав два суттєвих недоліки.

По-перше, наші стратеги зов­сім не брали до уваги людський фактор у Збройних силах України. Вони чомусь вважали (і багато хто вважає й донині), що лише вчора мобілізовані з «гражданки» лю­­ди можуть за лічені тижні перетворитися на справних офіцерів і солдатів. На блокування кордонів було кинуто бригади (24-ту, 30-ту, 51-шу, 72-гу, 79-ту), які на 70–90% складалися з щойно призваних у військо людей. Причому після виконання першого завдання (блокування кордонів) ці бригади мали перейти до другого – оточення мегаполісів. А на їхнє місце повинні були прийти батальйони територіальної оборони, які на 100% складаються з мобілізованих (навіть якщо вони прибули до військкоматів добровольцями). Згідно зі світовою воєнною практикою для підготовки справного солдата або командира потрібно щонайменше півроку. Інакше призвані на швидку руку війська можуть виявитися небоєздатними, навіть зіткнувшись зі значно меншим за чисельністю, але досвідченим підрозділом супротивника. Вочеви­­дь, плануючи оперувати бригадами такої якості, наші стратеги не розраховували на серйозний спротив супротивника. Але «ДНР» і «ЛНР» із допомогою російських добровольців чинили завзятий опір. Понад те, сепаратистам вдалося втримати у своїх руках май­­же 100-кілометрову ділянку державного кордону.

По-друге, ані члени уряду, ані генералітет не очікували, що війська Російської Федерації візьмуть участь у збройному конфлікті на Донбасі. Розстріл із «Градів» з території РФ української колони під Зеленопіллям 11 липня став для всіх цілковитою несподіванкою. Причому штаб АТО раз по раз наступав на «російські граблі», вважаючи, що такі випадки, як Зеленопілля, поодинокі й після них Путін буцімто не наважиться на подальші кроки. Хоча здоровий глузд підказує, що коли таке сталося раз, то воно повторюватиметься постійно.

Уже в 20-х числах липня було очевидно, що план зазнав фіаско і треба розробляти нову стратегію. З великими труднощами на початку серпня вдалося вирвати з кільця оточення частини 72-ї та 79-ї бригад. Після цього більшість бригад були виведені на переформування, оскільки були деморалізовані й втратили дві третини своєї бойової техніки. На фронті залишилися територіальні батальйони Збройних сил України, добровольчі батальйони МВС і так звані батальйонно-тактичні групи – збірні загони з кількох механізованих бригад, які ще не брали участі в бойових діях. Усі вони були вкрай нечисленними. Так, деякі міліцейські добровольчі батальйони налічували по 35–50 вояків замість 400–500. Якщо судити лише за назвами, то складається враження, що тільки в Донецькій області військ було понад 20 тис., а по факту їх удесятеро менше.

Від початку серпня треба було переходити до активної оборони або хоча б готуватися до неї, заздалегідь плануючи можливі рубежі відступу, укріплюючи їх, формуючи мобільні резерви тощо. Але керівництво АТО, попри крах попереднього плану, вирішило спро­бувати реалізува­­ти його хоча б у частині оточення Донецька та Луганська. При цьо­­му знехтувавши такими факто­­рами:

– на відміну від виведених на переформування бригад, мі­­лі­цей­­­ські добровольчі батальйони й батальйони територіальної оборо­­­­ни мали лише вогнепальну зброю і пересувалися автобусами або вантажівками;

– після катастрофи Boeing було накладено мораторій на використання Військово-По­віт­­ряних сил України, а відтак наші війська були позбавлені допомоги з повітря;

– армія Російської Федерації, взявши активну участь в обстрілах українських бригад на прикордонній смузі, могла так само зухвало вчинити напад і на територію в глиб Украї­­ни. Але, як зазначалося, штаб АТО не допускав такого розвит­­ку подій;

– без перекриття кордонів оточення міст втрачає будь-який сенс, оскільки гарнізону може швидко (протягом годи­ни-двох) надійти допомога від Росії.

Чисельність Втрат

Вважається, що кількість втрат у так званому іловайському котлі (хоча по факту таких міні-котлів було кілька) кимось засекречена. Це не відповідає дійсно­­сті. Якщо немає режиму воєнного часу, гриф «секретності» може наклас­­ти лише РНБО або керівництво СБУ. В умовах проведення антитерористичної операції ані військові, ані міліціонери не мають законних підстав для таких дій.

На сьогодні є щонайменше два інтернет-ресурси (Книга пам’я­­­­ті загиблих і розділ «Втрати силових структур внаслідок російсь­кого вторгнення в Україну (2014)» у Вікіпедії), які скрупульозно фіксують усі дані про кожного загиб­­лого. Тому марно щось від когось приховувати.

Альтернативний підрахунок також здійснювала волонтерська група, яка протягом 3 вересня – 10 жовтня 2014 року вивозила останки загиблих українських солдатів із території, що перебуває під контролем самопроголошеної «ДНР». Загалом упродовж зазначеного періоду було вивезено близько 150 вояків. Понад 100 із них були зібрані або ексгумовані на території так званого іловайського котла.

Спочатку про кількість загиблих ходили найрізноманітніші чутки. Йшлося про те, що в районі Савур-могили було близько 200 наших загиблих, у районі Іловайська – Старобешевого – ще 600. На щастя, ці цифри не підтвердилися. Наприклад, у селах навколо Савур-могили було виявлено останки близько 20 військових, а на самій горі поховань чи тіл наших солдатів узагалі не було. Опитування вояків, які 26 серп­­ня останніми відходили звідти, переконало нас, що треба провести альтернативні підрахунки учасників іловайської операції та втрат, яких зазнали українські війська. Група опитала велику кількість учасників боїв, передусім офіцерів, а також місце­­вих мешканців, щоб точно встано­­­­­­вити місцезнаходження тіл. У результаті волонтери особисто з’я­сували деталі багатьох зіткнень, у яких полягли наші хлопці.

Всі наявні дані свідчили про те, що в результаті бойових дій у так званому секторі Б протягом 24–31 серпня 2014 року загинуло приблизно 400 українських військовослужбовців та правоохоронців. Ці висновки підтвердив документ, який випадково потрапив до рук одному з членів групи, – відомість обліку вояків, які брали участь у бойових діях сектору Б за вище зазначений період. Відомість була складена 14 вересня, коли більша частина даних про долю учасників боїв від Іловайська до прикордонного пунк­­ту Катеринівка остаточно з’ясу­валася (див. «Бої в секторі Б»).

Із моменту складання списку певна кількість зниклих безвісти повернулася до своїх частин. Наприклад, з 92-ї окремої механізованої бригади на сьогодні 11 зник­лих безвісти й 2 в полоні, решта живі.

Трагедії можна було уникнути

Іловайського котла могло не бу­­ти, якби одразу після надходжен­­ня даних про перетин кордону російськими військами українські сили покинули місто й відступили в бік Комсомольська. Причому цей шанс зберігався щонайменше два дні.
Окремо слід сказати про роль і плани в боях останніх днів серпня російського військового контингенту. На відміну від тимчасової слідчої комісії Верховної Ради у справі Іловайська та загалом громадськості України керівництво «ДНР» і російське командування докладно дізналися про кількість і якість наших військ ще 21 серпня. Це бачимо з аналітичної статті одного із військових експертів Росії Літвінова «Иловайск, как зеркало тактических возможностей»:
«После допроса взятого в плен начальника разведки 8-го армейского корпуса у ополчения широко открылись глаза не только на численность противостоящей им группировки на этом направлении, но и на ее дислокацию, состояние тылов и боеспособность. А именно вскры­лась исключительная слабость всех этих компонентов группировки, которая была очевидна и ранее. Тем не менее, в течение 22-23 августа, одновременно с сосредоточением сил для контрудара, ДРГ (дивер­сій­но-розвіду­валь­­ні групи. – Авт.) ополчения проверяли полученную информацию, все никак не веря ее очевидность. Тем не менее, сотен украинских танков и уходящих за горизонт колонн прочей бронетехники выявлено не было. В основном были обна­ружены только школьные авто­бусы».

Підступне взяття в полон одного з офіцерів штабу 8-го армійського корпусу, який із білим прапором у руках намагався вес­­ти переговори з бойовиками про винесення поранених, справ­­ді ма­­ло місце.
Таким чином, росіяни прий­ш­­ли на допомогу «ДНР», добре усвідомлюючи, що мізерне українське угруповання їм не зможе чинити гідний опір. Відтак напрошується висновок, що в російських підрозділів було лише одне завдання: допомогти «ДНР» розбити іловайське угруповання. Якби вони хотіли просунутися далі на захід і вийти за межі Донецької області, то зробили б це, бо їх не було кому зупинити. Важко навіть сказати, хто й де міг би зупинити спільний наступ російських військ і загонів «ДНР», якби ті зважилися на нього.

Не виключено, що саме цей факт і намагаються «засекретити» деякі наші стратеги. Парадокс полягає в тому, що «секретним» він є лише для українських громадян, але аж ніяк не для військових керівників Росії.

СКІЛЬКИ загиблих і хто винен?

У відомості від 14 вересня було показано 90 встановлених та 121 невстановлений загиблий. Вочеви­­дь, невстановлені вбиті також ураховані серед безвісти зниклих. Якщо відняти від загальної кількості зниклих безвісти 121 невстановленого загиблого, вийде приблизно 300. З цього числа якась кількість повернулася з території самопроголошеної «ДНР» або з полону. Дехто зателефонував із полону або з якихось інших територій (приміром, із Росії) та повідомив, що живий. На сьогодні залишається невідомою доля бли­зь­­ко 200 людей. 70–80% з них – це загиблі, тіла яких переважно вже вивезені та перебувають у Дніпропетровську й Запоріжжі. Інші зниклі безвісти можуть переховуватись або просто з якихось своїх міркувань не виходити на зв’язок. Таким чином, виходимо на цифру 400 загиблих.

З проміжного звіту випливає, що винних троє: військовий міністр генерал Гелетей, начальник Генерального штабу генерал Муженко та начальник штабу АТО генерал Назаров. На сьогодні з таким висновком звіту можна погодитися. Напевно, до цих прізвищ можна додати й деякі інші, але кожен конкретний випадок загибелі наших вояків слід розглядати окремо. Ми плануємо зробити це в подальших статтях, у яких спробуємо детально описати кожен бій чи, краще сказати, розстріл російськими військовими наших солдатів…

Аналіз таб­ли­­ці наштовхує на сумні висновки:
1. Одразу впадає у вічі мізерна загальна кількість учасників операцій у районі Іловайська, Старобешевого, Комсомольська тощо. Навіть якби напередодні іловайської операції не дезертирували два батальйони територіальної оборони (один із них «Прикарпаття»), це мало змінило б ситуацію.

2. Наявність у першій лінії 73-го морського центру спецпризначення свідчить про те, що в штабу АТО не було резервів. Згаданий центр – це нечисленна, але унікальна військова частина висококваліфікованих бойових плавців, які готуються не один рік. Якщо його особовий склад використовували як пересічну піхоту, це наочно свідчить про відсутність останньої.

3. Кількість бійців у батальйонах МВС, які брали безпосередню участь в іловайській операції («Донбас», «Дніпро-1», «Світязь», «Херсон», «Івано-Франківськ», «Миротворець» – приблизно 450), була недостатньою для взяття Іловайська. Навіть якби їм вдалося витіснити супротивника з міста, у штабу АТО вже не було сил для закріплення успіху – наступу на Донецьк.

4. Забезпечення іловайської гру­­пи з тилу та флангу (батальйонні й ротні тактичні групи 92-ї, 93-ї та 51-ї механізованих бригад) також було надто мале, щоб стримати атаку російських військ. Крім того, коли копнути ще глибше, керування цими тактичними групами було халатним, що призвело до їх розгрому. Але детальніше ми повернемося до цього в подальших статтях.

5. Не треба бути військовим експертом, щоб дійти висновку: з 2 тис. бійців неможливо вести активні наступальні дії на фронті завдовжки 80 км без резервів, прикриття з повітря, з повністю відкритим правим флангом, знаючи, що російська армія ще в ніч із 23 на 24 серпня вторглася на українську територію.

Ярослав Тинченко, Тиждень.ua