«Кохана, я їду, але все буде добре, обіцяю...» Історія закоханих з Прикарпаття

Часто кажуть, що відстань руйнує кохання. Нині все більше українських родин та пар розділяють тисячі кілометрів. Поки чоловіки воюють на сході України, їхні дружини та кохані дівчата терпляче чекають на них у своїх мирних домівках, підтримують та моляться, щоб вони повернулися з пекла війни. Це інша відстань, приправлена тривогою за життя своєї «половинки».

Наші герої на сході України несуть почесну місію, захищаючи нас. Та нелегко і їхнім близьким. Адже чекати — неймовірно важко, особливо коли до цього додається хвилювання за життя.
Впевненість у тому, що на мирній стороні тебе хтось виглядає, допомагає бійцям. На передовій чимало наших краян. На них теж чекають рідні. Та завжди найбільш хвилююче, коли тебе чекає кохана дівчина. Адже вас пов’язує лише почуття та довіра. В нашому житті це стало складніше в сотні разів, де у вирі молодості існує тисяча і один спосіб для зради. Але, як і у всі часи, є такі, що з гідністю проходять це випробування. 
Героїнею цієї статті й буде одна з таких дівчат — наша краянка Юлія Кіф’як з Микуличина. У розмові з кореспондентом «Галичини» вона поділилася своїми найсокровеннішими переживаннями.
Ярослава Бакайчука з Микуличина призвали до війська ще в лютому 2015 року. із червня 2015-го і до сьогодні він перебуває на передовій без ротації. Дівчині нині важко згадувати, як все відбувалося.

«Кожен раз набігають сльози, коли думаю про це, — розповідає вона. — Коли дізналася про повістку з військкомату, у мене перед очима одразу пробігли страшні кадри з фронту, які бачила по телевізору. Я ніяк не могла заспокоїтись, хоча розуміла, що це не правильно, адже повинна підтримувати свого хлопця. Це неможливо передати словами, такої важкості і суму я ніколи не відчувала. Під час перебування Ярослава на навчальному полігоні зі слізьми молила Бога, щоб його не забрали на передову. Але доля розпорядилася інакше. Настав той день, коли я почула: «Кохана, я їду, але все буде добре, обіцяю». Я не змогла нічого йому відповісти, лише сильно заплакала»

Підтримувати зв’язок закоханим вдається лише телефоном, але, виявляється, і тут не все так просто.

«Нам не завжди виходило з ним поговорити, — згадує дівчина. — Постійні навчання призводили до того, що інколи він обирав, поїсти чи поспілкуватися зі мною по телефону. Вже на передовій їм взагалі не дозволяли телефонувати чи відповідати на дзвінки. Тепер розмовляємо частіше, але недовго».

За весь період розлуки Ярослав і Юлія бачилися тричі. Спочатку дівчина відвідувала коханого у військовій частині в Миколаєві, а потім у Ярослава було дві відпустки по 15 днів з дорогою.

«Емоції завжди переповнюють перед зустріччю з коханим! Коли я вперше бачу його, то все тіло тремтить, а на очах виступають сльози радості. Ми просто кілька хвилин мовчки обіймаємо одне одного. В такі моменти розумієш, як сильно ти кохаєш цю людину. Хочеться, щоб час ішов повільніше, а ще більше — щоб вже не треба було прощатися», — з сумом констатує моя співрозмовниця.

Юлія згадує, як важко їй було на початку. Підтримка близьких була її єдиним порятунком. Адже більшість й досі не вірить в те, що вона дочекається хлопця.

«Дуже складно було звикнути, що його немає поруч. Що ми вже не побачимось у вихідні чи  ввечері після роботи. А ще постійно переслідували тривожні думки. Я ж ніколи не стикалася з такою ситуацією! Можу тільки припустити, що відчував він. Як це — дивитися в очі смерті. Це, безперечно, величезне випробування, яке й досі триває для нас обох», — наголошує вона.

Ті, до кого в двері постукала війна, бачать її по-іншому. На завершення, Юлія дає свою невеличку пораду.

«Війна для мене — це насамперед постійні переживання. Страх, щоб це не дійшло до нашого краю, де я зросла і живу. Невгамовна туга за всіх, хто загинув та постраждав. Таким як я, раджу зберігати вірність. Тепер ми їхня підтримка та опора. Бережіть себе, моліться за них і за Україну. Ці терпіння варті того, адже по їх закінченні ви отримаєте найголовніше — кохану людину поруч. Вони пішли захищати свою країну, не кожен на це наважиться. Тому пишайтесь ними! Бажаю вам того, про що й сама мрію: нехай «ваше щастя» якомога швидше повертається додому живим і здоровим!»