Коли права рука не знає, що робить ліва...
Період «селфі» закінчився, і почалася робота, а з нею — й нарікання на ту роботу. Авжеж, принциповість і, підкреслюємо, неупередженість нової патрульної поліції сподобалися не всім. і декого із цих незадоволених розумію.
Наприклад, молодого чоловіка, чий обурений «пост» показали мені в інтернеті. Усамітнившись у машині разом з дівчиною в затишному куточку одного з відпочинкових місць Івано-Франківська, він приємно проводив час, коли в найбільш пікантний момент поряд виринули поліціянти. Вони там якусь облаву на наркоманів провадили чи щось інше. А в результаті весь «кайф» людині «обламали», причому безпідставно. Адже така річ, як блуд, не є ні кримінальним, ні навіть адміністративним правопорушенням, пише Галичина.
Та поговоримо про більш серйозні випадки, один з яких стався з доволі відомою і за межами івано-Франківська людиною. Такі регалії Владислава Л., як кандидат юридичних наук, доктор філософії в сфері економіки, почесний професор Академії права ім. Короля Данила, вже самі по собі багато про що свідчать. Та найголовніше, що роботу правоохоронних органів він знає «від і до», бо свого часу пройшов шлях від дільничного інспектора до першого заступника начальника УМВС в області. Щоправда, не став цим козиряти перед поліцією, котра мала до нього претензії, що зупинився в забороненому місці.
— Це було в аеропорту о десятій годині вечора. Я приїхав туди зустрічати товариша, — розповідає Владислав Л. — Місця для паркування як такого там не було. Навпаки, стояв знак: «Стоянка заборонена», через який до мене й причепилися. Однак у зоні його дії стояли інші машини. Я їх минув і зупинився метрів за 80 від знака. До речі, він не був, принаймні на той час, легітимним. Бо встановлення дорожніх знаків, окрім усього іншого, має погоджуватися з поліцією. Наскільки з’ясував, цього зроблено не було. Адміністрація аеропорту, очевидно, встановила його з якихось своїх міркувань.
Та це ще не все. Знак «Стоянка заборонена» не забороняє зупинятися в зоні його дії для висадки або посадки пасажирів. А саме це я і мав намір зробити. Щоправда, на той момент оголосили, що приліт літака, в якому перебував мій товариш, затримується. Я навіть про всяк випадок взяв в аеропорту відповідну довідку. Ну і що мав робити? Не їздити ж по Івано-Франківську та спалювати бензин. Залишився чекати, і тут до мене підійшли поліцейські.
Вони забажали, щоби водій пред’явив водійське посвідчення та страховий поліс. З приводу останнього він зауважив, що тут є порушення вже у вимогах поліцейських. Адже поліс пред’являють у разі дорожньо-транспортної пригоди або при складанні протоколу за порушення ПДР.
«Будемо складати протокол», — сказали поліціянти. Чоловік сперечатися з ними не став, дав страховий поліс. Тут оголосили про прибуття літака, на який він очікував, тож пішов до приміщення аеропорту зустрічати гостя. Дорогою його наздогнали поліцейські, аби підписав протокол. «Ви писали, ви й підписуйте», — відмахнувся від них Владислав Л. Незабаром до нього з поліції надійшла постанова про накладення штрафу в розмірі 425 гривень за порушення вимог знака 3.35.
— Я зустрівся з начальником патрульних Дмитром Міхальцем, але розмови не вийшло. За родом служби свого часу мені довелося також приймати багато людей, тож можу констатувати, що такого ставлення, як належить, до себе не відчув, — продовжує розповідь Владислав Павлович. — Виникла було думка оскаржити штраф у суді. Переконаний на сто відсотків, що виграв би. Але просто стало шкода витрачати на це час.
Мій співрозмовник трохи помовчав, а потім додав: «Хоча, як уже розповідав, там були й інші машини, але причепилися і оштрафували чомусь тільки мене». «А який у вас автомобіль?» — цікавлюся, наперед відчуваючи, яка може бути відповідь. «Тойота-Лендкрузер», — скромно підтверджує мої здогадки співрозмовник. Зауважу, що інтерес був не зайвий, бо у людей чомусь склалася така думка: якщо колишні даішники воліли не чіпати «круті тачки», то теперішні патрульні поліцейські, навпаки, «заточені» на них.
Зрештою, чоловік заплатив штраф і забув би цю історію, якби вона сама про себе не нагадала. і сталося це через півтора місяця після сплати штрафу — надійшла ще одна постанова, але тепер уже від виконавчої служби про відкриття виконавчого провадження щодо Владислава Л. за... несплату штрафу. Відповідна інформація надійшла до виконавців із поліції. Нова сума була вже удвоє більшою. Але і це ще не все. Також надійшла постанова про накладення арешту на майно боржника.
— Отже, тепер мене можна знайти в реєстрі адмінпорушників, у реєстрі боржників, своїми банківськими рахунками не можу розпоряджатися, — перелічує кривди, по суті, потерпілий.
Звісно, що по пред’явленні квитанції про сплату штрафу (цікаво, а що було би, якби Владислав Л. її викинув?) виконавче провадження було закрито, відповідно, всі арешти знято, але образа на бюрократизм та нехлюйство певних осіб залишилася. На думку мого співрозмовника, тут вина суто підрозділу патрульної поліції.
— У них є сектор адмінпрактики, котрий і повинен через казначейство стежити за своєчасною чи несвоєчасною оплатою штрафів, — аргументує він. — Відповідну звірку мають робити щотижня. А через те, що цього не роблять, по-перше, потерпають люди, котрим доводиться витрачати час, подекуди і нерви, аби довести свою невинуватість, та даремно витрачаються бюджетні кошти. Адже чогось вартий і сам конверт, в якому мені було надіслано виконавче провадження, а на ньому, до речі, ще й марок було на вісім гривень.
Щоправда, виконавча служба має свою думку щодо винних у цій ситуації. Так, погоджуються там, за логікою речей, сплату штрафів мала б контролювати поліція. Проте через прогалини в законодавстві, по суті, правовий нігілізм, це технічно важко виконати. Зокрема, немає якогось одного рахунка для таких платежів, завдяки якому можна було б чітко визначати, чи виконала людина зобов’язання зі стягнення, чи ні. і випадок з Владиславом Л. далеко не поодинокий. Отож чимало людей має зайву мороку, а держава мало того, що її бюджет й надалі розкрадають направо й наліво, ще й зазнає чималих зайвих витрат.
І після констатації цього факту наша розмова мимоволі від конкретики перейшла до таких загальних речей, як реформи, котрі у нас якщо й роблять, то, як правило, через пень-колоду. Зрештою, публікація цієї історії не є бажанням кинути на когось тінь чи знайти якусь ваду, а просто намір означити проблему, яка потребує нагального розв’язання. «По суті, це також наш внесок у те, щоб реформи, котрі апріорі спрямовані на поліпшення як життя окремої людини, так і держави загалом, відбувалися в тому напрямі, в якому задумані», — сказав на завершення мій співрозмовник.