Колишній заручник терористів про полон у Слов'янську та реабілітацію на Прикарпатті

Артем виглядає зараз добре – нічого не виказує пережитого. Часу пройшло вже досить і лікувальні процедури дали свій результат. Лише шрам на носі та надмірна худорлявість. А ще неспокій в очах і те, що не побачить сторонній: тривожний сон та хвилювання за маму, яка залишилася у Костянтинівці сама. Саме вона і стала свідком, як 30 квітня її сина з двох спроб викрали з дому. Спочатку Артем відкрив на стукіт у двері. Йому заламали руки та вдалося вирватися.  З другої спроби не церемонились: вибили двері, скрутили, заліпили скотчем рота та потягнули за собою, залишивши заплакану маму. Вона наступні  3 тижні не чутиме жодної звістки про сина.

Першу ніч провів у Костянтинівській міліції, де били та допитували. Які провокації  планує  «Свобода»  на 1 та 9 травня і які у нього зв’язки з «Правим сектором».   Наступного дня перевезли до Слов’янського СБУ. Власне, Артема вирахували по соцмережах як патріотичного українця, і наступний місяць цей патріотизм суворо гартували.

Артем розповідає, що усі заручники діляться в них на політичних і неполітичних. Політичних, як у сталінські часи, утримають окремо, часто допитують. Неполітичні в’язні ДНР, а це ті, хто не виконує умови  комендантської години, застукані на крадіжці або на недозволеній фото- чи відео зйомці, виконують фізичну роботу: риють траншеї, будують укріплення тощо.

Якось до Артема у підвал «підселили»  сільського дядька, якого здали місцеві жителі за те, що підгодовував бійців Національної гвардії.  Йому теж було непереливки. Годували заручників кашею та час від часу давали стусанів. А ще принижували морально, зневажали, що ти українець і погрожували смертю.

Хлопець намагався зрозуміти, чого хочуть ці люди, які їхні політичні погляди. Вони мріяли про повторення  кримського сценарію, який з кожним днем все віддалявся, а після референдуму18 травня взагалі зник за горизонтом.  Тоді ополченці ходили, як у воду опущені та повторювали: «Якби Харків приєднався, то наша би взяла».  І ще  помітив, що всі  вони місцеві, серед них не було приїжджих з-за кордону. Вони свято вірять в Росію-матінку та не визнають українську владу.  

30 травня стало для Артема Попіка  днем другого народження – його випустили з неволі.  Припускає, що обміняли на якогось сепаратиста.  На свободі його зустріли працівники СБУ і доправили до Дніпропетровська,  де його чекали побратими зі «Свободи». Саме вони добивалися звільнення Артема увесь місяць, а потім переправили на Прикарпаття, де його зустріли надвірнянські хлопці. 

Учора (17 червня) Артем прийняв останню крапельницю у  клініці Івано-Франківського медуніверситету. З вдячністю відгукується про місцевих лікарів, які турбувалися не тільки про тіло, але і про душу. Зараз думає, як забрати сюди маму, адже не сподівається, що там швидко все владнається.

Ще два роки тому, коли лише вступив у партію, то навіть не припускав, що Донеччина продемонструє такий  антиукраїнський  оскал. Раніше, під час патріотичних акцій могли кидати зі злістю «бандерівці», «націоналісти», але щоб розбивати голови, нищити національну символіку, вбивати українських патріотів,  – це треба було добряче зазомбувати  цих людей, зігравши на їхніх найгірших почуттях та інстинктах, завербувати криміналітет, який не зупинила жодна протидія  правоохоронців. 

Артем вважає, що молодь Сходу значно прогресивніша за своїх батьків, але її не так багато, і вона усе ж з острахом спостерігає за полюванням на українців, за законами автомата і  правдою сили.

Артем працює на залізниці, хоча мріяв стати кінооператором. Підприємства поступово зупинялися. Роботи залишалося все менше. Олігархів,  які тримають у руках цілий Схід, там, у Костянтинівці, ніхто ніколи не бачив.

Скромний хлопець із Донеччини, який  обрав найрадикальнішу на той час політичну силу каже, що у темному підвалі служби, яка покликана охороняти безпеку громадян, не раз засумнівався у своєму виборі. І лише коли чув, як сепаратисти починають панікувати, метушитися, збирав сили в кулак і діставав нову надію.

Українські хлопці із щирим серцем, як правило, не вміють патетично говорити про патріотизм. Їхні думки на язику кострубаті. Їхні почуття у слові стримані. Але вони знають, що  таке любити свою Батьківщину, коли  навіть це небезпечно.  Пам’ять надовго закарбує кіно, яке Артем не зняв, але у якому був одним з  головних героїв, пише Збруч.