Командир «Бджола» з Делятина: про мед, війну і реабілітацію

З початком повномасштабної війни пасічник із Прикарпаття Іван Юсько взяв собі позивний «Бджола» та пішов на війну із двома синами – Дмитром і Денисом.

Чоловіки розпочали службу у 102-й бригаді тероборони ЗСУ. Майже два місяці тому Івана Юська демобілізували за станом здоров’я. Після кількох операцій ветеран вирішив продовжити реабілітацію вдома, біля улюбленої пасіки, куди з війни привіз бджолородину. Каже, його «переселенці» не лише адаптувалися біля карпатського лісу, але й дали нове потомство, пише Укрінформ.

Ми зустрічаємося з Іваном Васильовичем на Ветеранському ярмарку в Івано-Франківську. Сюди він привіз власну продукцію бджільництва з рідного селища Делятин. Ветеран пригощає квасом, ділиться спогадами про війну та секретами споживання меду. 

ВАЖКО БУТИ НА ВІЙНІ ІЗ СИНАМИ

Іван Юсько за фахом військовий. Служив в авіації техніком-інженером до 2010 року. З початком повномасштабної пішов захищати Україну разом із двома синами – Дмитром та Денисом. Тоді їм було 27 і 23 роки відповідно.

- Це не сини мене підтримали. Це я пішов на війну, щоб за ними наглянути, – уточнює Іван Васильович.

Каже, усі троє розпочали службу у 102-й бригаді Тероборони ЗСУ. Щоправда, у різних підрозділах, а тому й бачилися не часто. Старший, Дмитро, ще до повномасштабної отримав військовий досвід на службі в АТО, Денис після навчання на військовій кафедрі став командиром роти. Нині обоє боронять Україну.

- Зі старшим я бачився частіше, бо ми були на сусідніх позиціях. Утрьох ми зустрілися у Гуляйполі, і це був єдиний випадок на службі. Як батько скажу, що важко бути із синами на війні. Після обстрілу, коли жодної інформації ще немає, біжу туди, переживаю… Нікому б цього не побажав, – зізнається Іван Юсько.

Свій бойовий шлях він розпочав командиром взводу, а завершив – заступником командира 78-го батальйону 102-ї бригади ТРО. Розповідає, майже місяць стояв із побратимами на Донеччині, ще більше трьох років тримали напрямок біля Гуляйполя. Щодо поранень та контузій каже, що має «усю збірну». Найважчим стало наскрізне поранення руки, а найщасливішим – коли підірвався на міні в машині. Тоді вона вщент згоріла, а майор Юсько вижив.

- Усі свої «подарунки» я отримав на Гуляйполі. Коли мене поранили, а це було у ближньому бою, то я навіть не встиг вистрілити, бо куля пробила бронік і вийшла через руку. Я – за автомат, а він для мене став нерухомим. Добре, що тоді побратими прикрили, – пригадує ветеран.

ГУЛЯЙПІЛЬСЬКИЙ РІЙ  

На війні Іван Васильович обрав собі позивний «Бджола». Пояснює: через любов до справи, якій віддав понад 20 років життя. Раніше на його пасіці було 280 бджолосімей, а тепер залишилося 140. 

- Бджіл треба доглядати, а у війну не було кому, то вони й здруялися (залишили вулик, – авт.), як у нас кажуть… Розумієте, у нашому підрозділі були військові різного віку – від молодих юнаків та хлопчиків до бійців мого віку і старших. Я не любив, коли мене називали на «Ви», тому мені більше подобалося, коли зверталися «Бджола». Ага, так і казали: «Бджола йде!», – посміхається ветеран.

Пригадує, до війни він зі своїми бджолами часто кочував, аби мед був смачнішим. На пасіці допомагали сини. А як почалася повномасштабна війна, Бджола лише уві сні бачив свою пасіку.

- Вони часто мені снилися. Побратими знали, що я люблю бджіл. Якось прийшли і кажуть, що над самим КСП (командно-спостережний пункт, – авт.) на гілку сів бджолиний рій. То я під’їхав бусом, виліз на нього і зловив той рій у ящик. Привіз його сюди. Це було у 2024 році. Той гуляйпільський рій тут не лише вижив, але й дав мені потомство, яке я вже розділив. Знаєте, у нас дуже благодатна земля – ліс, річки, корисні трави. У мене дім за 400 м від лісу, а робоча зона бджілки – це 2–3 км. Тому наш мед найчистіший, – запевняє Бджола.

Запитую його про найсмачніший з його пасіки.

- Різні люди – різні уподобання. Я дуже люблю липовий, у цього меду дуже яскравий смак. А від застуди раджу хвойний. Його ще називають падевий (мед із солодкого соку на листках чи хвої, – авт.). Різнотрав’я, квітковий мед – ось лише три дні тому відкачував. Мед з акації – єдиний, який можна споживати діабетикам. А для хворої печінки краще гречаний, – радить чоловік.

Поки ми розмовляємо, до пасічника підходять люди. Він пропонує смакувати мед, ділиться порадами. Розповідає, що тепер меду значно менше через посуху, але роботи біля пасіки вистачає. Вона й стала його реабілітацією після кількох операцій на хребті.

Я ГОДИНАМИ МОЖУ ВИКЛАДАТИ КОМПОЗИЦІЇ З МЕДОМ

- У моїй родині ніхто не займався пасікою. Я із заздрістю спостерігав, як це робив сусід. У шість років купив собі перші вулики. З бджолами немає такого, що можна відкласти на потім. З ними треба робити все одразу й правильно. Це – ціла наука, – наголошує ветеран.

Каже, ця справа настільки затягує, що без бджіл він уже себе не уявляє. До війни Іван Юсько долучався до написання книг про бджільництво, а потім збагнув, що пасіка може стати і своєрідною реабілітацією після фронту.

- Я ось годинами можу викладати такі композиції з медом (показує, – авт.) Тут треба мати терпіння, як на війні. Усі мої композиції неповторні і мене це розслабляє, заспокоює. Я часом навіть про перекур забуваю, – посміхається ветеран.

Запитую, як його зустріли бджоли з війни.

- Озлоблено. Ніби запитували: «Де ти стільки часу був?», – посміхається Іван Васильович.

- Не жалили за довгу розлуку?

- Вони трішки жалять, коли десь їх необережно притиснути. Але просто так бджоли не жалять. Лише, коли голодні, або коли хтось вторгається у їхній дім. Все як у людей, – пояснює Іван Васильович.

Пригадує, як у 2023 році знайшов у розбитому селі на Запоріжжі закинуту пасіку. Подзвонив волонтерам, аби привезли йому на фронт посуд, і викачав звідти близько 300 літрів меду.

- Волонтери роздавали тоді мед по всій лінії фронту. Там дуже багато є меду. Аби лише люди хотіли його їсти, – пригадує ветеран.

Запитую, як він вживає мед.

- У мене він підготовлений – змішаний з імбиром та лимонами. Вранці я ложку цього меду перемішую з живою водою, некип’яченою, і випиваю за пів години до сніданку. Тоді цілий день почуваюся інакше, ніби енергійніше. Я не кажу, що мед є панацеєю від усього, але його треба вживати. Мед – це речовина, яка повністю розчиняється в організмі, не створює зайвого навантаження, а лише додає користі, – запевняє пасічник.

 

БДЖОЛИ – ТО ВОЛЯ І ЦЕ НАША ДОЛЯ

Нині Іван Васильович веде перемовини із франківським «Домом Воїна» щодо лекцій із бджільництва для ветеранів. Про державну допомогу для розвитку власної пасіки він ще не думав. Каже, усе поки зважує, не поспішає, але для себе розуміє, що пасіка для нього – це назавжди. Навіть якщо ніхто не допомагатиме.

- Ще є така діяльність як аероапітерапія – сон над вуликами. Можна ще це спробувати, але там треба співпрацювати із психологом, бо ж головне у цій діяльності – не зашкодити людям, – міркує Іван Васильович.

Зізнається, що попри свою балакучість, про війну тепер воліє говорити менше, але бачить, що вона щороку стає все важчою.

- Тепер люди на війні дуже виснажені. Настільки, що навіть не зважають на небезпеку, і це на війні – головна проблема. От летить ворожий дрон – то й летить. Багато хто не зважає, бо в них уже немає сил на це реагувати. І ще одна проблема – немає людей, аби їх замінити, – міркує ветеран.

Запитую, як змінити цю ситуацію.

- Є багато бригад, які не беруть участь у бойових діях. Можна робити з ними ротації, залучати до війни ще й поліцію, чиновників, які собі зробили броні. Тепер у селі шестеро чоловіків ходять перевіряти витік газу, а до війни це робила лише одна жіночка. Знаєте, мені краще розказувати про пасіку, ніж про війну.

- Чи легко буде сьогодні ветеранам, які наважаться займатися бджільництвом, започаткувати цю справу?

- Мені було легше, бо є база. Маю близько 400 вуликів, але вулик тоді виконує свою функцію, коли у ньому живе бджолородина. Бджолярство є бізнесом, коли людина любить цю справу, а коли в неї заходять лише для заробітку, то нічого не вийде. Скажу відверто, щоб розпочати цю справу треба вкласти не менше 200 тисяч гривень. Ще треба постійно спілкуватись із пасічниками. А тепер багато з них згорнули свою діяльність. З нашої Спілки пасічників багато пішли на війну, один загинув. На Прикарпатті спостерігається тенденція до зменшення кількості пасік. Знаєте, психологія бджолородин дуже подібна до психології людей: аби щось отримати, треба працювати. Тому бджола постійно має бути в роботі. "Бджоли – то воля, і це наша доля", – це моє гасло в житті, – усміхається ветеран і повертається до людей, які вже вишукувалися в чергу за медом та смачнючим квасом від "Бджоли".

Читайте нас у Facebook, Telegram та Instagram.
Завжди цікаві новини!