Люди Майдану і люди «сцени Майдану»..


Чому зникає довіра?

Перед річницею Євромайдану, політики заворушилися. Громадськість згадає. І спитає. Мова навіть зараз не йде про зміни в країні, за які боролися люди під час Революції Гідності — це окрема тема, мова йде про відсутність покарання злочинців, які знущались і вбивали активістів на Майдані.  

На словах влада часто робить правильні і навіть різкі заяви. З останнього. «Далі затягувати з цією справою ми просто не маємо права. Жодна смерть не має залишитись без покарання тих, хто виконував і організовував виконання цих злочинів», — сказав днями Президент на нараді з керівниками силових відомств.

Які ж конкретні результати? «До суду вже направлено 7 кримінальних проваджень щодо 13 осіб, які вчинили злочини проти учасників протестів. Триває розслідування злочинів, вчинених проти автомайданівців. До відповідальності притягнуто п’ятьох працівників ДАІ, у провадженні перебуває ще 27 справ проти 7 працівників автоінспекції», — це повідомив на згаданій зустрічі генпрокурор України Віталій Ярема, додавши, що триває розслідування масового розстрілу людей на вулиці Інститутській та активістів у Маріїнському парку на вулиці Грушевського.

Про результати доповіли і міністр внутрішніх справ Арсен Аваков з головою Служби безпеки Валентином Наливайченком. Більш детальну інформацію можна знайти на сайті Президента

Експерти неодноразово підкреслювали, що розкрити злочини, скоєні під час Революції гідності буде нелегко. Потрібні час і професійна робота. Але рік — немаленький термін. Для людей головними питаннями були і залишаться — чому досі ніхто не покараний?

«Головна відповідь полягає в тому, що до влади у нас прийшли не люди Майдану, а люди сцени Майдану, — відповідає «Дню» активний учасник подій 2013—2014 рр., правник Геннадій Друзенко. — Ті, хто прийшов до влади, все одно є частиною старої системи, яку вони досі бояться реформувати. Це видно по багатьом напрямкам, зокрема, і по Міністерству внутрішніх справ, і по Міністерству оборони. Система і громадянське суспільство досі по різні сторони барикад. Я не виключаю, що з часом спливуть якісь переговори чи інформація, про яку ми просто поки не знаємо. Ну і звичайно, ми бачимо, що політичної волі відносно покарання злочинців сьогодні явно бракує».

Днями з’явилися і інші тривожні новини з цього приводу. Виявляється, найвищі представники колишнього політичного режиму не мають обмежень щодо видачі Шенгенської та інших європейських віз, отже — мають право в’їзду на територію Євросоюзу. Про це в коментарі «Європейській правді» заявив поінформований посадовець зі структур ЄС, коментуючи мотиви видачі візи колишньому першому заступнику глави АП Андрію Портнову.

Аргументація така, що дії цих осіб (Янукович і його сини, Азаров і його син, Пшонка і його син, Захарченко, Якименко, Калінін, брати Клюєви, Портнов, Лукаш, Табачник, Богатирьова...), не «призвели до загрози територіальної цілісності та суверенітету України». Виходить, публічні заклики Януковича до Путіна — «використовувати збройні сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності та захисту населення України», не є діями, які призвели до загрози територіальної цілісності та суверенітету України.

Ще один важливий момент. 25 лютого Верховна Рада звернулася до Міжнародного кримінального суду з метою притягнення до кримінальної відповідальності вищих посадових осіб України за злочини проти людяності на Майдані. Із запізненням, але 22 вересня Генпрокуратура України надала Гаазькому трибуналу інформацію на підтвердження цих злочинів. І от днями з робочим візитом до Києва прибула делегація Офісу прокурора Міжнародного кримінального суду, щоб «зрозуміти, чи підпадають під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду ті злочини, які були скоєні в Україні під час акцій протесту з 21 листопада 2013 року по 22 лютого 2014 року».

Виходить, можуть ще і не підпасти? «Щоб ЄС приймав рішення про накладення індивідуальних санкцій та переслідування певних осіб, Україна мала б звертатися до Євросоюзу із викладенням схем, об’єктивних звинувачень у розкраданні коштів, проведенні терористичної діяльності, — коментує «Дню» експерт, президент Європейської Асоціації Українців Олексій Толкачов. — Фактажу, який би свідчив про кримінальну діяльність, дуже мало — є тільки голослівні заяви про «злочини попередньої влади» та про «розстріли на Майдані». Україна так і не сформувала чітку та обґрунтовану картинку, якій би Європа повірила».

«Влада навіть не спромоглася заявити більшу частину колишнього керівництва в розшук Інтерполу. Коли Росія захотіла оголосити Яроша у міжнародний Інтерпол, вона це зробила дуже швидко, — продовжує Олексій Толкачов. — Ми займаємо пасивну позицію, очікуючи, що хтось все зробить за нас. Яскравий приклад такої поведінки — введення санкцій проти Росі. Захід це зробив, а Україна так і не ввела жорстких санкцій. А тепер ми знову вимагаємо, щоб ЄС «ліз поперед батька в пекло» та раніше за Україну доводив провину наших колишніх чиновників. Так не буває».

Оцінюючи ситуацію після Євромайдану, складається певне враження дежавю з подіями після помаранчевих подій. Тоді громадськість, зокрема, вимагала розкрити резонансні кримінальні справи відносно злочинів проти громадського діяча Олексія Подольського, журналіста Георгія Гонгадзе, народного депутата другого і третього скликань Олександра Єльяшкевича інших. Більш того, це була вимога європейських структур. Але тодішні керівники країни цього так і не зробили. Щодо Подольського і Гонгадзе все закінчилося засудженням виконавців, а щодо справи Єльяшкевича — взагалі суцільний фарс.

Сьогодні так само спостерігаємо дії політиків, які більше направлені на зниження градусу незадоволення в суспільстві, на затягування часу. «Все схоже на те, що ми можемо отримати ще одну символічну «справу Гонгадзе», — підкреслює Геннадій Друзенко. — Система сама себе не кусає. Масштаби, звичайно, інші, але сутність та сама. Все це може призвести до продовження революції. Так, це небезпечно для країни, але логіка у людей проста: коли не спрацьовує правоохоронна і судова система, відбувається накопичення незадоволення і греблю прориває — далі народний гнів».

Іван КАПСАМУН, «День»