Межа поступливости
Героїчні заяви деяких наших чільників про те, що Крим таки буде українським, викликають у мене чомусь зовсім не патріотичні думки. Бо не уявляю, яким чином це мало б статися, якщо навіть попри попередження ілларіонова ще перед сочінською Олімпіадою вони не спромоглися бодай вивести з Криму військові кораблі і наземну техніку, не кажучи вже про літаки? Може, татари або Америка відвоюють Крим у москалів і подарують його знову Україні?
Нема біди без добра
Але чи був аж такою українською землею Крим? У тому й річ, що за нього ніхто — ні українська влада, ні українські військовики — не чіплявся зубами. Якщо б відчували його своєю землею, все мало би бути навпаки. Особисто мені не так кримської території шкода, як тамтешніх українців і наших союзників — татар, які опинилися віч-на-віч із агресивними російськими нациками, а ще більше тих, кого російська анексія виштовхує за межі півострова. Бо з цього починаються і людські трагедії.
А Крим, навіть попри своє стратегічне значення, через російський фактор і так був для України як валіза без ручки: і кинути шкода, і тягнути важко. У політичному сенсі півострів, за винятком референдуму 1991 року, фактично виконував роль совєтизованого заповідника для комуни і «регіонів» на час виборів, а ще — розсадника для добре організованої «п’ятої колони». І це наочно підтвердилося під час російського вторгнення в Крим.
Мабуть, це буде трохи цинічно, але, позбувшись Криму, Україна попри всі мінуси російської анексії політично наче відв’язала гирі від своїх ніг і нині не має аж такої потреби озиратися на Москву в справі евроінтеграції.
Проросійські партії — передусім ПР і КПУ — втратили відчутний шмат свого постійного електорату в Криму, а значить, політичний баланс в Україні мав би ще більше хитнутися на користь української національної і ліберальної демократії, що з огляду на два десятиліття політичного топтання України на місці є немаловажним...
Отож із кримської кризи наша держава просто зобов’язана використати для себе і певні політичні вигоди задля розв’язання внутрішніх і зовнішніх завдань у відносинах з Росією та Заходом. Зокрема за підтримки світу не лише консолідувати українське суспільство, щоб не допустити надалі втрати жодного квадратного метра своєї землі, а й нарешті зробити сміливий і геостратегічний не лише для України, а й для світу крок до об’єднаної Европи, якого від неї там тривалий час очікують.
Позаблоковість — хибна річ
Нині, мабуть, уже і всім скептикам прояснилося, що позаблоковий статус України — це абсолютно хибна річ за наявності такого експансивного, непрогнозованого сусіда, як Росія, а єдине спасіння для себе українці можуть знайти лише в системі колективної европейської безпеки. Однак у заявах наших державних чільників час від часу звучать дивні акценти. Місяць тому на прес-конференції у штаб-квартирі НАТО, відповідаючи на запитання, чи має намір Україна подавати заявку на вступ до НАТО, прем’єр Арсеній Яценюк відповів: «Ні, це не в нашому полі зору». 18 березня у зверненні до жителів південних і східних областей України Яценюк сказав таке: «Питання про вступ до НАТО не стоїть на порядку денному заради збереження єдности України. Захищати країну буде сильна сучасна українська армія». У вівторок, 1 квітня, і в. о. міністра закордонних справ Андрій Дещиця теж запевняв у цьому ж.
Країна на межі повного фінансового банкрутства, армія — напіврозвалена, свою землю треба захищати не завтра, а вже, зараз, а наші чільники, їдучи в Европу просити допомогу для захисту від грізного ворога — Росії, розкидуються пацифістськими заявами. А може, розраховують заколисати ними Кремль чи активовану ним «п’яту колону» в Україні? Але вони швидше себе цим присплять, аніж зовнішніх і внутрішніх україножерів.
і це в той час, коли вже понад 60% українців підтримують євроатлантичну інтеграцію своєї держави. Хотілося б, щоб за такої зовнішньополітичної риторики було більше реальних справ, аніж слів.
Отож нині настав момент істини. У «багатовекторному» шпагаті самостійна Україна навряд чи зможе далі протриматисяѕ У нашій владі, здається, це вже починають розуміти.Тиждень тому в. о. президента, голова Верховної Ради Олександр Турчинов, вiдповiдаючи на запитання, чи може Україна залишатися позаблоковою державою, заявив: «Сьогоднi це питання дуже гостро стоїть, i Україна провадить переговори для створення умов для того, щоб не було у будь-якої країни бажання проводити агресiю проти нашої держави».
Рух по колу
Не менш дивною виглядає і позиція значної частини української спільноти з розмитою національною свідомістю стосовно російськомовних. Уже так розшаркуються у своїй запобігливості стосовно російської мови, вже так по-малоросійськи догоджають її носіям (начебто серед них позбиралися одні дебіли, які ніц не розуміють по-українськи), ці балакуни — від прем’єра до Святослава Вакарчука — такі вже ніжні, що починає аж нудити від цього штучного солоду.
Звичайно, російськомовні українці та етнічні росіяни, які становили й значну частину учасників Майдану, повинні мати нормальні умови для забезпечення своїх мовно-національних прав: дитсадки, школи і т. п., а в місцях своєї компактної більшости — мабуть, і право на паралельну російську мову в офіційному житті. Однак не для того, щоб цим способом витісняти на сході і півдні державну українську мову із вжитку і взагалі її не визнавати, своїм русифікаторством пригнічуючи значну масу тамтешніх етнічних українців. Права російськомовних у жодному разі не повинні наступати на п’яти правам україномовних громадян, як це демонструють мовно-політичні реалії Донбасу та півдня.
Всепоступливість у принциповому мовному питанні скоріш за все буде рухом по колу і з часом може лише ускладнити ситуацію в уже нині політично складних регіонах та в Україні загалом. Ставши другим «титульним народом», його російськомовні носії неминуче почнуть претендувати на роль першого в державі Україні, бо така вже їхня експансивна природа. Читайте Миколу Хвильового — він ще в 20-х роках минулого століття про це все сказавѕ
Патріоти і пастухи
А щоб українці не жили одним Кримом і Донбасом, життя само посилає їм «радощі» якщо не від свободолюбних нардепів на УТ-1, то від політичного параноїка Жиріновского, листами якого в стилі Молотова—Ріббентропа Кремль прощупує поміж нашими західними сусідами піддатливий ррунт для ревізії кордонів України.
Але сьогодні зосередимося на своїх героях. Хто не погодиться, що Андрій іллєнко, ігор Мірошниченко і наш Богдан Бенюк поокремо, безперечно, великі патріоти і поважні розумні люди. А от, зібравшись разом у кабінеті нікчемного керівника УТ-1 Пантелеймонова, нагадували якихось антиподів до себе. Дуже допоміг їм у цьому прес-секретар київського осередку ВО «Свобода» Олександр Аронець (до речі, уродженець Коломиї), який сумлінно зазнимкував сам чи, найімовірніше, за вказівкою «згори» «день свободівського разди» на телевізії і негайно виклав відео в соцмережі «Facebook». А вже через якусь годину світ втішався шарпанням Пантелеймонова. Цю картинку «друзі» України сповна використали проти України. «Свобода», яку політичні вороги і так смикають на кожному кроці, на цій глупій історії втратила, мабуть, не одну сотню, якщо не тисячу, своїх прибічників. Адже чимало люду задумалося, чому так сталося. Й іншого пояснення — або вар’яти, або провокатори — годі підшукати. Але ж, панове читачі, то ми з вами можемо так «розслаблятися». А це ж були персонажі з великої політики, де, як відомо, мають керуватися розумом і державним інтересом. У таких випадках один мій знайомий каже: «Це ж не пастухи з села!».
Зброя подвійного призначення
І так ми дійшли до останнього пункту цієї статті — Росії, на яку ображені українці небезпідставно приклеїли свіжий «топонім» — «четвертий райх». Його «фюрер» Путлер (себто Путін), який на анексії Криму цілковито зрівнявся з Гітлером на прикладі анексії Судетів у 1938 році, наочно показав усьому світові, що таке російський фашизм. і ця болячка притаманна не лише керівництву цієї країни — нині три чверті росіян (за винятком невеликої частини дружелюбної до України інтелігенції, яку режим Путіна за це вже починає переслідувати, як це трапилося з музикантом А. Макаревичем із групи «Машина врємєні») підтримують Путіна на випадок війни з Україною. і така дика злоба величезної маси «братів» — простих росіян, які в п’яному і тверезому стані не перестають у той же час базікати, що вони з українцями — «єдиний народ», теж лякає своєю неадекватністю і непередбачуваністю.
Цинізм російської влади стосовно України настільки відвертий, втручання Росії у внутрішні справи України таке неприкрито нахабне, а її безустанна брехня про Україну настільки безпардонна, що цивілізований світ, нарешті протерши очі, дивиться на «Рашу» як на країну сучасних варварів, яка сама себе загнала в міжнародну ізоляцію і зрівнялася з такими передовими «демократіями», як північно-корейська чи суданська.
Але ця шовіністична Росія зовсім не задумується над тим, що за її неправедні діла Боженька буде ще жорстокіше її карати. Мабуть, не випадково недавно президент США Б. Обама літав до світової нафтової «бочки» — Саудівської Аравії говорити про енергетику з її королем. Таким робом — ціною на нафту — Штати вже одного разу були «допомогли» Совєтському Союзу, і той невдовзі після того «спочив». Мабуть, у чергу вже стала його правонаступниця, яку нині називають автозаправною станцією світу. Низькими цінами на енергоносії росіянам світ удруге може дуже «допомогти»...
Інспірований Росією сепаратизм у Криму раніше чи пізніше відгикнеться і в самій Росії, в якій набагато більше сприятливих середовищ для цього, ніж в Україні. Он вже в Бурятії заговорили про незалежність від Росії. Головне, щоб десь лише почалосяѕ Наше МЗС днями вже оголосило, що Україна готова запропонувати Кремлю поради з конфедералізації Росії і запровадження 5-10 державних мов у РФ.
