Мінлива Говерла. Як підкорити найвищу гору України

Найвища гора України варта того, аби на неї вилізти. По-перше, у плані самоствердження, мовляв, підкорив Говерлу, а не якийсь там Вовчинецький пагорб.

По-друге, там гарно – можна довго стояти із відкритим ротом (бо захеканий) та роздивлятись фантастичні краєвиди. Звісно, якщо нема туману, не паде дощ чи, ще гірше, сніг, пише Репортер.

«Віджим» по-закарпатськи

Народна мудрість каже: хто раніше встав, того й капці. Тому наші сусіди, не довго думаючи, включили Говерлу до переліку семи природних чудес Закарпаття, де вона посіла почесне третє місце. Така нахабність у «приватизації» найвищої гори України дещо дратує, оскільки розташована Говерла якраз на межі областей…

Піднятись на гору можна з двох боків. Закарпатці штурмують її з села Лазещина, нам найбільше підходить маршрут через Ворохту, а старт – з навчально-спортивної бази «Заросляк».

За Ворохтою на туристів чекають шлагбаум і працівник Карпатського національного природного парку, який збирає плату за вхід до заповідника. Цього року вона становить 20 грн. з дорослого та 10 з дитини. Також там видають пам’ятки зі схемою маршруту й телефонами рятувальників.

Від КПП до бази «Заросляк» – десь 8 км жахливої ґрунтової дороги. Деякі водії великих автобусів категорично відмовляються туди їхати, особливо після дощу, а ось керманичі «спринтерів» більш поступливі. Туристичний сезон сходжень триває з 15 травня до 15 жовтня, хоча нерідко підкорювачі йдуть туди і взимку, ніхто їх не зупинить. Найбільше туристів влітку, особливо на державні свята. Тоді вершина нагадує справжній прохідний двір, тож, якщо хочете йти на гору спокійно, варто обрати будній день.

У сандалях тут не ходять

Хоча Говерлі далеко до Ельбрусу чи Евересту і сходження разом зі спуском становить лише кілька годин, до мандрівки варто підій­ти відповідально. Досвідчений гірський провідник і директор турфірми «Мандрівочка» Анд­рій Михальчук дає кілька порад початківцям.

«Перш за все вдягніть надійне закрите взуття із твердою пі­дошвою. Сандалі, в’єтнамки, туфлі на підборах та кеди раджу залишити вдома, – каже Андрій. – Усі ці ремінці досить ненадійні, навантаження на ноги сильне і вони просто не витримують, тож маєте шанс вийти на Говерлу босоніж. Якщо матимете тонку підошву, то відчуєте кожен камінчик.

Також візьміть одяг, в якому вільно почуваєтесь. Долаючи перешкоди, доведеться високо піднімати ноги, а у тісних джинсах можна щось натерти.

Ніколи не тягніть із собою целофановий пакет, авоську чи полотняну торбу. Пам’ятайте, руки мають бути вільними. Тому беріть наплічник. Туди точно треба кинути куртку від дощу та вітру. Підніматися важко, в теплу пору всі йдуть у футболках. А на вершині майже постійний сильний вітер – куртка точно не буде зайвою.

Обов’язково вдягніть щось на голову – лисих це стосується у першу чергу. Можна взяти і крем проти засмаги. У горах сонце дуже сильне, можна попекти будь-які частини тіла, навіть пальці на руках».

Помилка австрійського картографа

З Франківська до Заросляка близько 120 км. Дороги в нас… погані, тож доведеться їхати десь три години. Під час поїздки гіди викладають обов’язкову інформацію та легенди.

Отже, висота Говерли – 2061 м над рівнем моря. Біля її підніжжя бере початок ріка Прут, на який стоять Яремче, Коломия, Чернівці.

Серед легенд є романтична історія.

Колись давно жили собі у Карпатах хлопець Прут і дівчина Говерла, які палко кохали одне одного. І все б нічого, але Говерла була донькою заможного мольфара, який терпіти не міг бідосю Прута. Татусеві заборони не діяли й закохані продовжували зустрічатися. Тоді мольфар перетворив Говерлу на гору. Чари розсіювалися лише за однієї умови – стартувати рівно опівночі і до сходу сонця вийти на вершину.

Прут пішов на гору. Це було непросто. Мало того, що темно, ще й тато-мольфар робив хлопцеві усілякі капості – скидав на нього каміння, насилав диких звірів, вирощував цілі плантації чагарників. Але Прут вперто йшов вперед. І ось коли до вершини залишилося трішечки, з-за гір вийшло сонечко і освітило все навколо. Розуміючи, що ніколи більше не побачить свою кохану, хлопець спустився до підніжжя гори і заридав. Сліз було стільки, що він перетворився на ріку. Відтепер Прут і Говерла завжди поруч. Цікаво, чи не ця притча надихнула Паоло Коельо на створення роману «На березі Ріо-П’єдра сіла я і заплакала…»?

Є й інша легенда, історична. Її головний герой, угорський барон Янош Нодь свого часу обійшов усю Європу вздовж і впоперек, та якось довідався, що зовсім поруч, у Карпатах, є найвища гора, яку ніхто ще не підкорив. Мало того, вона й назви не має. Пихатий барон вирішив стати її першим підкорювачем та наректи своїм ім’ям – Яношівка. А можливо Нодіївка, не суттєво. Зі своїми слугами він швидко дістався до підніжжя, де розбив табір.

Діло було влітку, висота гори не обіцяла проблем зі сходженням, тож Янош Нодь вирушив туди порожняком, у супроводі кількох своїх людей. Але коли вони вийшли на вершину, погода різко змінилась і повалив сніг. Люди запанікували, мерщій кинулися вниз. Але до табору дісталися далеко не всі. Багато мандрівників, зокрема й барон, замерзли на схилах. Ті, хто вижив, панічно повторювали єдине слово – «Ховирло! Ховирло!». У перекладі це означало «засніжена вершина».

Так цю гору і назвали. А вже потім, у XVIII столітті, австрійський картограф помилився й підписав гору – Говерла.

Ближче – не довше

Від бази «Заросляк» йде стежка, яка невдовзі роздвоюється на маршрути, марковані синім і зеленим кольором.

«Якщо це ваше перше сходження, обирайте зелений маршрут, – радить Андрій Михальчук. – Він довший (4,5 км), але й пологіший. Підйом займе десь дві з половиною години. Синя стежка має 3 км, але вона крута. Досвідчені туристи долають її за дві години, а ось початківці швидко втомляться, будуть часто відпочивати, тому можуть витратити навіть 3,5 години».

Обидва маршрути промарковані, тобто на деревах чи великих каменях нанесені сині або зелені позначки. Останній маршрут можна умовно поділити на три етапи. Спочатку ви йдете лісом, переступаючи через корені дерев. Далі починається «альпійка» – доведеться підніматися між кущами жерепу, тобто гірської сосни. На крутій стежці багато каменів, через які треба переступати, тож тут усі впрівають. Так доходимо до Говерляни – невеличкої полонинки на висоті 1762 м. Там привертає увагу пам’ятний знак загиб­лим туристам із Рівного – Павлу Коршикову та його дівчині Ірині Приходько. Взимку 2009-го вони йшли по сніговому карнизу, він обвалився, молоді люди впали з 70-метрової висоти. Павлу було 26 років, Ірині – 21.

Трохи збоку з землі стирчить кам’яний стовпчик. Далі – ще один і ще. У міжвоєнний період по Чорногірському хребту проходив польсько-чехословацький кордон. Якщо уважно придивитися, то на протилежних боках стовпчика можна розібрати літери «P» та «S».

Останні 300 метрів даються найважче. Тут значно прохолодніше і навіть жереп не росте. Ще трохи і ось вона – омріяна вершина. Гіди жартома називають її «великою їдальнею», оскільки всі дістають з наплічників бутерброди (і до бутербродів) та починають святкувати свою маленьку перемогу над природою. До речі, з алкоголем у горах треба бути дуже обережним. Далі перепочинок, традиційне групове фото на фоні державного прапора та сходження вниз.

Біля «Заросляка» діє сувенірний ринок. Після спуску не забудьте придбати там магнітик «Я підкорив/ла Говерлу». Хоч невеличка, а перемога.