«Місто починає оживати. I ми разом із ним»

Слов’янськ: життя після окупації

Ми прибули до Слов’янська 23 липня з журналістом із Голландії,  Теном Саде. Колега висвітлював у Харкові процес відправки тіл загиблих співгромадян із «Боїнгу-777» і захотів побачити, що відбувається у звільненій від терористів частині Донбасу. Вирішили відвідати Слов’янськ, який знаходиться від Харкова за дві з половиною годин їзди.  Увечері їхали Ізюмською трасою, зустрічаючи українські БТРи з солдатами, які поверталися із зони АТО.

МІСЦЕВІ НАЗИВАЮТЬ МІСЯЦІ ВЛАДИ БОЙОВИКІВ  «ОКУПАЦІЄЮ»

За останнім блокпостом на Слов’янськ бачимо багато машин з українськими прапорами, які не могли тут з’явитися ще чотири тижні тому. І уламки загород терористів — мішки і цементні брили — на узбіччях. На в’їзді до міста помічаємо жовто-блакитні символи, нанесені на стовпи та стіни. На багатьох вікнах центральних будинків наклеєні навперехрест паперові смуги, як у фільмах про війну.

Близько сьомої вечора вулиці порожні, бачимо молоду пару з дитиною, декілька самотніх перехожих. Тену цікаво, що думають пересічні жителі міста, а не представники влади. Тому ми починаємо розмову прямо в магазині, де купуємо сир, каву і воду. Літня продавчиня з гордістю говорить, що «магазин працював протягом усієї окупації». Саме так  називають місцеві жителі майже три місяці влади бойовиків — «окупацією»,  що показує їхнє ставлення до подій. Бабуся-купувальниця радіє, що завезли продукти, говорить про українську армію з радістю: «Наші хлопці!»

45-річний Дмитро, який займається пасажирськими перевезеннями, розповідає, що за бойовиків роботи у нього не було, місто «вимерло», зі 120 тисяч жителів залишилося щонайбільше тисяч тридцять, але тепер поступово графік відновлюється. «Було страшно, — розповідає перевізник. — Хапали і садили у підвал СБУ зі щонайменшого приводу. На машині не можна було виїхати з дому, відбирали «на користь революції», особливо дорогі — ось забрали «Ягуар» у директора басейну. Взагалі, таке відчуття, ніби Слов’янськ оживає — видужує після хвороби або пробуджується від страшного сну. І ми всі теж пробуджуємося!»

Те, що Слов’янськ «пробуджується», помітно всюди. Це був перший тиждень, коли в місті дали електрику та воду. Відкриваються кафе і піцерії. У готелі «Слов’янськ», де зупинилися ми з Теном і журналістом «Фокусу» Дмитром Фіоником, працюють усі комунікації та вай-фай. Банкомати, у яких є гроші, можна розпізнати, бачачи чергу біля них. І хоча голландську картку Тена тут не прийняли, повернення до звичного життя — очевидне. З настанням ночі у будинках засвічуються поодинокі вікна, у дев’ятиповерхівці налічуємо близько десятка освітлених квартир. У дворі сусіднього будинку мешканці, які повернулися після звільнення міста, накрили стіл, радіють, обнімаються і святкують перемогу.

«ТВАРИНИ ЙШЛИ ДО БОМБОСХОВИЩА РАЗОМ ІЗ ЛЮДЬМИ, ЯК НА КОВЧЕГ»

Підходимо до жителів, які святкують звільнення Слов’янська. Вони говорять, що стали як рідня після пережитого. Деякі з них перебували декілька тижнів у різних областях України, багато хто переїхав до Святогорська, де була українська армія, жили в наметах, деякі не змогли покинути охоплене війною місто. Нещодавні червневі дні згадують не лише з жахом, але й із здивуванням. «Ми помітили, що тварини поводилися, як люди. Собаки розуміли, що  починається обстріл чи бомбардування, і йшли до підвалу або укриття разом із людьми, як у Біблії — на Ноїв Ковчег», — згадує медсестра Тетяна. Говорить, що після від’їзду жителів у місті залишилося багато домашніх тварин, яких люди не змогли забрати з собою. Запам’ятався літній чоловік, який біля автобуса обіймав на прощання свою кішку, плакав і просив у неї вибачення, що кидає її.

Для людей, які раніше не цікавилися політикою, не стежили за подіями на Майдані, війна, яка вибухнула навесні, здається нез’ясовною. «Незрозуміло, хто з ким воює. Ми просто жили і працювали, і раптом 12 квітня до нас приїхали якісь «ополченці» і бойовики, півдня розвантажували машини зі зброєю і почали захоплювати установи, — розповідає пенсіонерка Валентина. —  Вони говорили, що нас захищатимуть від «бандерівців», але Правого сектора ми не бачили. Зате бачили руйнування і смерть від терористів!»  Тен цікавиться,  якою мовою говорять місцеві жителі. Довідавшись, що це російська, і ніхто не вимагає говорити українською, хоча всі його розуміють, дивується: «Отже, проблема мови — штучна?»

«Ніякої ейфорії з приводу ДНР у нас не було, — продовжує Валентина. — Чому радіти? Що дороги перегородили тракторами і що бандити взяли в руки автомати?» Люди згадують: не можна було говорити про Україну — відразу забирали в підвал СБУ, били, катували і примушували рити окопи протягом 10 діб. Серед «покараних» був священик, заступник прокурора, простий службовець і 19-річний хлопчина, якого затримали за те, що він знімав руйнування на мобільний телефон. Виганяли рити окопи і жінок.

Місцеві жителі запевняють, що в «ополчення» йшли люди, які були безробітними або мали серйозні життєві проблеми. «У нас маленьке містечко, і ми багато знаємо, — говорить Тетяна. — Треба було бачити, кому давали зброю! На барикадах ми пізнавали людей, які взяли кредит у банку і не хотіли повертати. Біля СБУ ходили ті, хто сидів у в’язниці за крадіжки, зґвалтування, викрадення автомобілів. Зі зброєю ходили місцеві алкоголіки та наркомани».  Чоловік Тетяни, Євген, згадує, що його знайомий лікар-психіатр Геннадій Зінченко, проходячи повз барикади, впізнавав своїх хворих.

Увечері 19-річна дочка Тетяни і Євгена йде з друзями малювати українську символіку на стінах будинків. Вона студентка медичного вишу в Донецьку і переживає, що не зможе закінчити навчання, оскільки в місті терористи, сподівається перевестися до Харкова.

«ЗАБОРОНЯЛИ ГАСИТИ ПОЖЕЖУ, ПОКИ ЦЕ НЕ ЗНІМУТЬ РОСІЙСЬКІ ТЕЛЕКАНАЛИ»

Місцеві жителі розповідають, що бойовики ставили свої мінометні установки в густонаселених районах міста, у дворах дитячих садків, лікарень, шкіл і церков і звідти стріляли у бік гори Карачун, де дислокувалася українська армія. «Вони стріляли і тут же виїжджали, щоб армія відповідала — виходило, що армія стріляє по житлових будинках, садках і школах. Вони ніколи не стріляли з того місця, де вони жили, — розповідає працівниця ринку. — Люди підходили до них і просили прибрати артилерійську установку від житлових будинків, але терористи відповідали, що у них така тактика». Інколи бойовики стріляли прямо по стінах будинків із відстані в сто метрів, обстрілювали різні частини міста. «Ополченці увечері напивалися, ходили з автоматами і говорили — ну що, куди стрілятимемо?» — розповідає пенсіонерка Валентина.

Також люди обурюються діяльністю російських журналістів. «Коли від обстрілу сепаратистів гинули люди, російські канали негайно писали, що винна українська армія. Хоча постріл був зроблений у бік гори Карачун, а не навпаки! — розповідає Тетяна.  — Наприкінці червня в сарай моєї подруги по вулиці Урицького влучила бомба. Приїхали пожежники, але не гасили пожежу, просто стояли і дивилися. Коли подруга почала обурюватися, пожежники відповіли, що їм забороняють гасити вогонь, поки це не знімуть російські телеканали. Вона підійшла до журналістів, але вони відмовилися з нею розмовляти. Взагалі, у мирних жителів, які обурювалися діями терористів, російські ЗМІ ніколи не брали коментарів».

Також не вдавалося мирним жителям поговорити з Гіркіним. Люди згадують, як 10 червня  два десятки жінок прийшли до самопроголошеного командувача, щоб поговорити про те, що відбувається, росіянин вийшов до них в оточенні автоматників і негайно наказав: «Призвідців заарештувати!»

У СЛОВ’ЯНСЬКУ ПРОДОВЖУЮТЬ ЗНАХОДИТИ ТІЛА ВБИТИХ

Удень 24 червня ми з голландським журналістом Теном Саде прийшли на процедуру ексгумації масового поховання, влаштованого терористами в середині червня біля дитячої лікарні. Окрім цієї братської могили, загиблих закопували і в інших місцях Слов’янська, без оповіщення рідних, багатьох без з’ясування особи, говорить присутній тут радник міністра МВС Антон Геращенко. Тепер потрібно впізнавати загиблих, збирати дані про страти і тортури, щоб установити факти злочинів бойовиків.

Місце поховання цинічно розташоване між стелою пам’яті героям громадянської війни та пам’ятником жертвам Голодомору. «Гіркін-Стрєлков — любитель історичної реконструкції, — говорить Антон Геращенко, — тому обрав знакове місце для початку історії Новоросії. Але тепер ми встановимо тут пам’ятник жертвам тероризму. Можливо, тут поховані і самі бойовики — адже вони також є жертвами тероризму!» З могили прибирають оберемки квітів і чотири фотографії молодих людей — членів церкви «Преображення Господнього», які, за даними попереднього розслідування, поховані в братській могилі. Напередодні дяконеса церкви на ім’я Юлія розповіла, що на свято Трійці, 8 червня, відразу після богослужіння озброєні люди на очах сотень прихожан викрали чотирьох членів церкви — двох синів пастора Павенка — Альберта і Рувима та двох дияконів, Володимира Величка та Віктора Бродарського. Їх відвезли до міліції, де була влаштована камера тортур, і пізніше їх знайшли мертвими біля річки, два тіла сильно обгоріли. Їх поховали разом з іншими, хто був у морзі.

Екскаватор починає розкопувати землю, журналісти фіксують те, що відбувається. Місце ексгумації збільшується в глибину і завширшки, поки не з’являються перші останки. Всього з масової могили дістали та передали експертам 14 тіл, одне з яких виявилося жіночим.

Складно порахувати, скільки мирних жителів загинуло за час окупації Слов’янська,  говорить Антон Геращенко. Багато хто був замучений і розстріляний, тіла знаходять до цих пір. Деякі складені в лісосмугах, і підходи до них заміновані. Офіційна реєстрація проводилася лише з 27 травня, і за період до 6 липня в морг було доставлено 125 тіл.

«Це дуже схоже на Боснію. Такі ж масові вбивства, братські поховання», — зауважує голландський колега Тен Саде, який був репортером під час війни у Боснії.

Дорогою на Харків ми знову зустрічаємо українські БТРи — тепер вони рухаються у бік бойових дій. Ми махаємо солдатам і в думках просимо про одне: «Поверніться живими і здоровими! І з перемогою».

ТИМ ЧАСОМ

Жителі Слов’янська вирішили створити люстраційний комітет

На народному віче 27 липня було вирішено направити листа до українського парламенту з вимогою достроково припинити повноваження Слов’янської міської ради у зв’язку з самоусуненням. Крім того, жителі Слов’янська хочуть створити люстраційний комітет для фільтрації службовців, які були причетні до корупційної, антидержавної, антиукраїнської, антинародної діяльності.

Також активістам громадського сектору міста нова влада обіцяла приміщення для роботи в будівлі адміністрації міста. Це оголосив голова Слов’янської райдержадміністрації полковник Андрій Крищенко. Цю посаду він здобув, зокрема, після того, як не дозволив проросійським бандитам у Горлівці поглумитися над Державним Прапором України, скинувши сепаратиста з будівлі МВС. Раніше на сесії міської ради його також  обрали тимчасовим секретарем міськради. Попереднього мера міста Олександра Самсонова було затримано за співпрацю з бойовиками.

Перед присутніми також виступив представник сил АТО. Люди скандували «Дякуємо!» за звільнення міста від проросійських бойовиків, які протягом трьох місяців тероризували населення.

Напередодні, 26 липня, над будівлею Слов’янської міської ради знову було відновлено Державний Герб України. Це стало можливим завдяки Слов’янській і Старобешівській частинам Державної служби з надзвичайних ситуацій України в Донецькій області. Герб знищили російські диверсанти під час окупації міста, відразу після його захоплення 12 квітня.

газета День