Мобілізація і початок Великої війни

Упродовж 34 років (1878–1912) Європа жила без воєн, однак нерозв'язані протиріччя між великими державами продовжували накопичуватись, створю­вались нові види озброєнь, генеральні штаби розробляли все нові плани військових кампаній, а правителі попри розмови щодо збереження миру, шукали слушного моменту, щоб у «короткій переможній війні» вирішити усі проблеми і зняти соціальну напругу в своїх країнах.

Війну з надією очікували і національні рухи поневолених народів: поляків, ірландців, чехів, сербів, українців, арабів, сподіваючись в її ході скинути імперське ярмо та здобути незалежність.

З кінця 1870-х років у Європі почала складатися система таємних військово-політичних блоків і союзів. У період Східної кризи 1875–1878 рр. німецький канцлер Отто фон Бісмарк підтримав Австро-Угорщину в її прагненні послабити російський вплив на Балканах, що загострило російсько-німецькі відносини. У жовтні 1879 р. представники австро-угорського і нім. урядів підписали договір, що зобов'язав обидві держави надати військову допомогу «всією сукупністю військових сил своїх імперій» у випадку, якщо Росія нападе на одну з них. Третім учасником коаліції стала Італія, яка шукала підтримки в боротьбі з Францією за розподіл Північної Африки. Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина й Італія) був укладений 1882 року. Приєдналася до австро-німецького блоку і Румунія, сподіваючись колись повернути собі Бесарабію. 1883 р. Бухарест підписав таємний договір з Австро-Угорщиною, за яким Відень зобов'язувався надати допомогу Румунії у випадку конфлікту з Росією.

Прагнення Франції до союзу з Росією втілилося в російсько-французькій конвенції, підписаній у грудні 1893 р. У 1-му пункті конвенції зазначалося, що

"Якщо Франція зазнає нападу з боку Німеччини чи Італії, підтриманих Німеччиною, Росія вживе усі війська, які вона має у розпорядженні, для нападу на Німеччину. Якщо Росія зазнає нападу Німеччини чи Австрії, підтриманих Німеччиною, Франція застосує всі війська... для нападу на Німеччину".

У квітні 1904 р між Великою Британією і Францією була укладена «Сердечна згода», чи Антанта (Еntentе соrdialе). Формування військово-політичного блоку Росії й Британії було завершено у 1908 р., коли англійський король Едвард VII і російський імператор Ніколай II у Ревелі (сучасн. Таллінн, Естонія), обмінялися думка­ми про майбутню спільну війну з Німеччиною.

Тепер Франція могла розраховувати на повернення втрачених провінцій Ельзасу і Лотарингії, Велика Британія могла запобігти консолідації всього європейського континенту, а Росія сподівалася на ослаблення німецької економічної експансії.

Інтереси Британії, Німеччини, Франції та Росії зіштовхувалися в багатьох регіонах світу, що не раз приводило до гострих політ, криз, особливо у французько-німецьких відносинах. Вирішальну роль у виникненні воєнного конфлікту між Італією і Туреччиною у 1911–1912 рр. в Лівії зіграли Франція і Британія, які вважали, що воєнні дії в Тріполітанії стануть «похоронним дзвінком» для Троїстого союзу.

1912 року на Балканах спалахнула війна між блоком балканських держав (Сербія, Болгарія, Греція і Чорногорія) і Туреччиною. Балканські війни 1912–1913 рр. і стали першими іскрами світового конфлікту. І саме на Балканах стався інцидент, котрий був використаний як привід (casus belli) до вибуху Світової війни. 28 червня 1914 наступник австрійського престолу Франц Фердинанд із дружиною Софією були убиті у боснійському Сараєві членом сербської націоналістичної організації «Млада Босна» Гаврилом Прінципом.

Уже наступного дня начальник австро-угорського Генерального штабу фельдмаршал Франц Конрад фон Гьотцендорф заявив про необхідність приступити до мобілізації армії проти Сербії та Росії. 4 липня цісар Франц Йосиф І з цього приводу надіслав листа німецькому кайзеру Вільгельмові II. Кайзер відповів, що у випадку війни між Росією і Австрією Німеччина виконає свій союзницький обов'язок. 23 липня 1914 р. сербському уряду був вручений ультиматум Австро-Угорщини. В ультиматумі були такі пункти: заборона в Сербії всіх антиавстрійських організацій; осуд усякої пропаганди, спрямованої проти Австрії; звільнення з армії офіцерів за списками, на­даними австро-угорським урядом; покарання працівників прикордонної охорони, які сприяли переходу кордону організаторам убивства Франца Фердинанда та вимога про допуск представників австро-угорського командування в Сербію для участі в розслідуванні убивства ерцгерцога. На відповідь сербському уряду надавався термін 48 годин.

25 липня Сербія прийняла майже всі умови ультиматуму, але не погоджувалася на участь австрійської поліції в розслідуваннях на території Сербії. Одночасно сербський уряд розпочав загальну мобілізацію.

Це стало для Австрії формальним приводом, щоб розірвати дипломатичні відносини із Сербією. А 28 липня Відень оголосив війну Сербії. Напередодні російський імператор був готовий оголосити загальну мобілізацію, але, одержавши телеграму від Вільгельма ІІ з пропозицією посередництва між Росією й Австрією, Ніколай II прийняв рішення провести лише часткову мобілізацію в 4 військових округах (Варшавському, Київському, Одеському, Московському) тільки проти Австрії.

У ті часи внаслідок мобілізаційних заходів, які тривали два-три тижні армії провідних європейських держав ставали багатомільйонними (3,8 млн у Німеччині, 2,3 млн. в Австро-Угорщині, 5,3 млн. в Росії, 3,8 млн у Франції). До завершення мобілізацій, як правило не проводилися великі військові дії, а лише окремі операції з прикриття кордонів та захоплення стратегічних об’єктів. Мобілізаційні плани розроблялися штабами протягом кількох років, прораховувалися маршрути і графіки руху кожного військового ешелону. Вважалося, що саме швидка мобілізація надасть перевагу країні, яка проведе її у коротші терміни. Таким чином оголошення загальної мобілізації сприймалося супротивником як оголошення війни.

Американська авторка Барбара Такман намагалася проілюструвати перебіг мобілізації одного німецького армійського корпусу:

"Як тільки натиснули на ґудзик з написом «мобілізація», автоматично прийшов в дію величезний механізм призову до війська, екіпірування та транспортування двох мільйонів чоловіків. Резервісти прибували на зазначені заздалегідь пункти збору, отримували військові однострої, спорядження і зброю, об’єднувалися в роти та батальйони, до яких приєдналися кавалерійські, артилерійські, медичні частини, підрозділи наколесників, шевські майстерні, фургони-кузні, фургони-пекарні, поштові фургони. Усіх їх перевозили залізницею до місць зосередження поблизу кордонів, де формувалися дивізії, з дивізій – корпуси, з корпусів – армії, що були готові рушити в бій. Тільки один корпус – а їх в німецькій армії налічувалося 40 – вимагав 170 залізничних вагонів для офіцерів, 965 – для піхоти, 2960 – для кавалерії, 1915 – для артилерії і служб постачання.  Всього 6010 вагонів, або 140 поїздів. Така ж кількість вагонів було потрібна для постачання корпусу. З моменту віддачі наказу все приходило в рух відповідно до графіків, де вказувалися точні відомості, аж до кількості вагонних осей, що проходять в певний час через кожний міст" (The Guns of August by Barbara W. Tuchman).

Оскільки у російських штабах не готувалися плани мобілізації лише для чотирьох округів, то військові вимагали від Ніколая ІІ оголосити загальну мобілізацію. Тоді імператор дозволив приступити до загальної мобілізації, початок якої було призначено на 31 липня. Того ж дня цісар Франц Йосип І підписав указ про загальну мобілізацію в Австро-Угорщині.

У відповідь кайзер Вільгельм II оголосив у Німеччині «стан загрози військової небезпеки», і скерував ультиматум російському уряду з вимогою припинити мобілізацію. Росія не відповіла на німецький ультиматум, і 1 серпня о 17 годині німецький уряд оголосив загальну мобілізацію. Одночасно німецький посол у Росії граф Фридрих Нурталес вручив російському міністрові закордонних справ Сергію Сазонову ноту з оголо­шенням війни. У своїй ноті німецький уряд всю відповідальність за розв'язання війни покладав на Росію. "На вас впаде прокляття народів!" – нібито відповів Сазонов.

Цей день вважається початком І Світової війни. Німеччина планувала розпочати воєнні дії на Заході, проти Франції. Німецький Генштаб передбачав наступ через територію нейтральної Бельгії. І вже 1 серпня передові загони переходять кордон Люксембурґу, щоб зайняти залізниці цієї маленької країни. У цей момент посол Німеччини в Лондоні князь Карл Макс фан Ліхновський присилає до Берліна телеграму, що нібито Англія може залишитися нейтральною, та гарантує нейтралітет Франції, якщо німці не будуть атакувати Францію. Виглядало, що західні союзники готові "зливати" Росію.

Коли про це довідався кайзер Вільгельм ІІ, то дуже втішився, що не треба буде воювати на два фронти: на Заході і Сході. Він негайно викликав начальника генштабу генерала Гельмута Йоганна фон Мольтке-молодшого і наказав йому зупинити рух армії на Захід та скерувати усі сили для війни проти Росії. Мольтке відповів, що це вже неможливо зробити. А щоб переробити мобілізаційні плани для війни лише на Сході потрібно "рік впертої праці". Насправді ж німецькі генерали доводили пізніше, що німецькі залізниці дозволяли змінити напрямок руху й перекинути 4 німецькі армії не на французький, а на російський кордон вже до 15 серпня. Однак, посол Ліхновський не вірно зрозумів слова англійського міністра Едварда Ґрея, який обіцяв нейтралітет лише, коли Німеччина не буде вести наступ не лише проти Франції, але й проти Росії.

 

Тим часом 3 серпня Бельгія в спеціальній ноті відкинула ультимативну вимогу Німеччини про пропуск її військ і звернулася за допомогою до Британії. 4 серпня Німеччина без оголошення війни, порушивши нейтралітет Бельгії визначений трактатами 1839 і 1870 рр., почала вторгнення на її територію.

Напередодні, 3 серпня німецький посол у Парижі передав французькому уряду ноту з оголошенням війни через те, що нібито французькі літаки порушили нейтралітет Бельгії, а також літали над німецькими містами Карлсруе й Нюрнберґом й скинули бомби на залізничну лінію.

4 серпня Лондон оголосив німецькому урядові ультиматум з вимогою поважати бельгійський нейтралітет. Коли Берлін відхилив цю вимогу, Велика Британія того ж дня оголосила Німеччині війну. Протягом перших чотирьох днів серпня 1914 Німеччина опинилась у стані війни з Росією, Францією, Британією і Бельгією, а 23 серпня – з Японією. 6 серпня Австро-Угорщина оголосила війну Росії, а 5 серпня війну Австро-Угорщині оголосила Чорногорія, 10-го – Франція і 12-го – Британія; 24 серпня Австро-Угорщина оголосила війну Японії і 27-го – Бельгії.

Італія ж воліла заявити про свій нейтралітет, про що 3 серпня італійський король Віктор Еммануїл ІІІ сповістив Вільгельма ІІ. Формальним приводом для нейтралітету Італії послужило те, що за договором Троїстого союзу вона зобов'язалася виступити на допомогу Німеччини в оборонній, а не наступальній війні. Насправді ж Італія вичікувала, щоб вступити у війну на стороні переможця й ґарантувати для себе значні територіальні здобутки. Подібної стратегії дотримувалася й Румунія.

 

Австро-Угорщині також доводилося воювати на два фронти – проти Сербії та Росії. До 20 серпня 1914 р. Австро-Угорщина зосередила в Галичині проти Росії 35 піхотних, 10 кавалерійських дивізій (760 тисяч війська та 2 тис. гармат). Ще 8 дивізій мало підійти у вересні.

Галичани за мобілізацією прибували до частин, що розташовувалися переважно в Галичині та Буковині і належали до Х (Перемишль) та ХІ (Львів) корпусів. В додатку показані номери, місця розташування та етнічний склад цих частин австро-угорської армії.

Додаток

Піхота. У липні 1914 р. в австро-угорському війську налічувалося: 102 полки піхоти; 4 полки тірольських стрільців; 4 боснійські полки піхоти; 26 батальйонів стрільців; 37 піхотних полків крайової оборони; 32 угорські піхотні полків крайової оборони (гонведів).

 

Полки піхоти (Infanterieregiment):

№ 9 (округ поповнення – Стрий), який складався на 73 % з русинів-українців;

№ 10 (Перемишль) – 47 % русинів, 43 % поляків;

№ 15 (Тернопіль) – 62 % русинів, 29 % поляків;

№ 24 (Коломия) – 79% русинів;

№ 30 (Львів) –  59 % русинів та 31 % поляків;

№ 40 (Ряшів) – 97 % поляків;

№ 41 (Чернівці) – 27 % русинів, 54 % румунів;

№ 45 (Сянок) – 47 % русинів, 46 % поляків;

№ 55 (Бережани) – 59 % русинів, 26 % поляків;

№ 58 (Станиславів) –72 % русинів;

№ 66 (Ужгород) – 22 % русинів, 46 % словаків, 25 % угорців;

№ 77 (Самбір) – 69 % русинів;

№ 80 (Золочів) – 68 % русинів, 25 % поляків;

№ 85 (Сигід, Мармарош) – 33 % русинів, 29 % румунів; 28 % угорців;

№ 89 (Городок) – 60 % русинів, 29 % поляків;

№ 90 (Ярослав) – 75 % поляків;

№ 95 (Чортків) – 70 % русинів, 21 % поляків;

Батальйони стрільців (Feldjägerbataillon):

№ 13 (Іннсбрук, Тіроль) – 36 % русинів, 47 % поляків;

№ 14 (Перемишль) – 47 % русинів, 43 % поляків;

№ 18 (Львів) – 59 % русинів, 31 % поляків;

№ 27 (Чернівці) – 27 % русинів, 54 % румунів;

№ 30 (Штаєр, Австрія) – 70 % русинів;

№ 32 (Теребовля) – 74 % словаків

Піхотні полки крайової оборони (Landwehr-Infanterieregiment):

№ 17 (Ряшів) – 97 % поляків;

№ 18 (Перемишль і Сянок) – 47 % русинів, 43 % поляків;

№ 19 (Львів, Бережани) – 59 % русинів, 31 % поляків;

№ 20 (Станиславів, Чортків) – 72 % русинів;

№ 22 (Чернівці) – 27 % русинів, 54 % румунів;

№ 33 (Стрий, Самбір) – 73 % русинів;

№ 34 (Ярослав) – 75 % поляків;

№ 35 (Золочів, Тернопіль) – 68 % русинів, 25 % поляків;

№ 36 (Коломия) – 70 % русинів, 21 % поляків.

№ 11 "Мукачівських гонведів" (Мукачів, Ужгород) – 10 % русинів, 42 % угорців; 40 % словаків.

Кавалерія. У липні 1914 р. в австро-угорському війську налічувалося: 15 полків драгунів; 16 полків гусарів; 11 полків уланів; 5 полків уланів крайової оборони; 10 полків гусарів угорської крайової оборони.

Полки драгунів (Dragonerregiment):

№ 2 (Тернопіль) – 61 % чехів, 26 % німців;

№ 6 (Перемишль) – 62 % чехів, 38 % німців;

№ 7 (Станиславів) – 50 % німців, 50 % чехів;

№ 8 (Ярослав) – 58 % чехів;

№ 9 (Броди) – 29 % русинів, 50 % румунів.

№ 15 (Жовква) – 85 % чехів;

Полк гусарів (Husarenregiment):

№ 11 (Ланьцут) – 96 % угорців.

Полки уланів (Ulanenregiment):

№ 1 (Львів) – 85 % поляків;

№ 3 (Краків) – 26 % русинів, 69 % поляків;

№ 4 (Віннер Нойштадт, Австрія) – 65 % русинів, 29 % поляків;

№ 6 (Ряшів) – 40 % русинів, 52 % поляків;

№ 7 (Штоккерау, Австрія) – 72 % русинів, 22 % поляків;

№ 8 (Чернівці) – 80 % поляків;

№ 13 (Золочів) – 55 % русинів, 42 % поляків.

 

Полки уланів крайової оборони (Landwehrulanenregiment):

№ 1 (Львів) – 65 % русинів, 30 % поляків;

№ 3 (Ряшів) – 26 % русинів, 69 % поляків.

 

Артилерія. Всього у липні 1914 р. в австро-угорському війську було: 42 полки польової артилерії; 14 полків польових гавбиць; 11 полків гірської артилерії; 9 кінних артилерійських дивізіонів; 14 важких дивізіонів гавбиць; 8 гарматних дивізіонів крайової оборони; 8 гавбичних дивізіонів крайової оборони;

8 гарматних полків угорської крайової оборони (гонведів); 6 полків фортечної артилерії; 10 батальйонів фортечної артилерії.

 

Полки польової артилерії (Feldkanonenregiment):

№ 28 (Перемишль) – 60 % русинів, 25 % поляків;

№ 29 (Ярослав) – 20 % русинів, 78 % поляків;

№ 30 (Перемишль) – 66 % русинів;

№ 31 (Станиславів) – 69 % русинів;

№ 32 (Львів) – 55 % русинів, 25 % поляків;

№ 33 (Чернівці) – 43 % русинів, 27 % німців.

 

Полки польових гавбиць (Feldhaubitzregiment):

№ 7 (Відень, Австрія) – 24 % русинів, 43 % німців, 25 % угорців;

№ 10 (Перемишль) – 76 % поляків;

№ 11 (Львів) – 52 % русинів, 33 % поляків.

 

Полки гірської артилерії (Gebirgsartillerieregiment):

№ 10 (Тузла, Боснія) – 46 % русинів, 28 % поляків;

№ 11 (Сараєво, Боснія) – 46 % русинів, 28 % поляків.

 

Кінні артилерійські дивізіони (Reitende Artilleriedivisionen):

№ 10 (Ярослав) – 36 % русинів, 57 % поляків;

№ 11 (Львів) – 57 % русинів, 36 % поляків.

 

Важкі дивізіони гавбиць (Schwere Haubitzdivision)

№ 10 (Перемишль) – 46 % русинів, 28 % поляків;

№ 11 (Львів) – 46 % русинів, 28 % поляків.

 

Гарматні дивізіони крайової оборони (Landwehr-Feldkanonendivision):

№ 43 (Львів) – 55 % русинів, 25 % поляків;

№ 45 (Перемишль) – 60 % русинів, 25 % поляків.

 

Гавбичні дивізіони крайової оборони (Landwehr-Feldhaubitzdivision):

№ 43 (Львів) – 55 % русинів, 25 % поляків;

№ 45 (Перемишль) – 60 % русинів, 25 % поляків.

 

Полк фортечної артилерії (Festungsartillerieregiment):

№ 3 (Перемишль) – 50% русинів, 25 % поляків.

Збруч