«Молочний» неспокій
Навесні, коли зростають обсяги пропозицій від виробників молока, ціни на закупівлю цієї сировини в населення області знову впали до традиційних 2 грн./літр. Але так платили на селі за той продукт і торік, і позаторік.
Тепер же, коли все подорожчало, економічна ситуація в Україні дещо інакша. Скажімо, нинішня разюча диспропорція між вартістю молока й дизпалива — 1 до 7,5 — не має аналогів за весь період української незалежності, стверджує, наприклад, голова обласної організації Асоціації фермерів та приватних землевласників України Володимир Слободян. Не дивно, що на сьогодні в індивідуальному секторі краю худоби поменшало порівняно з аналогічним торішнім періодом.
Втім, збитків зазнають і сільгосппідприємства, в яких утримують ВРХ, хоча молоко, доведене до відповідної кондиції, переробники купують у них і по 3,80 грн./л. «Хоч би на гривню більше платили, — нарікають господарі, — а то збуваємо сировину, по суті, за собівартістю». А взагалі, як формуються закупівельні ціни на молоко? Чому в час постійного й тотального зростання вартості паливно-мастильних матеріалів, міндобрив, отрутохімікатів, сільськогосподарських машин і обладнання заготівельна вартість молока «стабільна»?
Ці й інші дотичні до проблеми питання прикарпатські аграрії порушували на міністерському рівні. Обррунтовуючи необхідність перегляду цінової політики у молочному скотарстві, вони виступали за доцільне зафіксувати ціни на його продукцію на рівні 4,5 грн./л — для агрофірм і 3—3,5 грн./л — для особистих селянських господарств (ОСГ). інакше, мовляв, за якесь десятиліття корів у регіоні не буде. А якщо десь хтось ще бавитиметься молочним «промислом», то лише для власних потреб — як мовиться, для внутрішнього споживання. Тут питання стоїть так, кажуть фермери, що коли в державі буде створено умови, в яких людина матиме можливість заробляти додаткові кошти на утриманні корови, то вона її годуватиме, доїтиме, обходитиме. Якщо ж ні, то й ніхто не матиме права спонукати-змушувати чи то сільгосппідприємства, чи окремих господарів вирощувати, купувати, розводити цих домашніх тварин. Жодним диктатом тій справі не зарадити.
Правда, заступник аграрного міністра Андрій Дикун, котрий вів переговори на цю тему з івано-франківськими молоковиробниками, зазначив, що їхні вимоги дещо завищені. «Нам вдалося, — зізнався він, — зібрати всіх виробників молока і колективно визначити реальну собівартість «промислового» продукування цієї сировини — себто її виробництва на сільгосппідприємствах. В Україні досі ніхто не вмів правильно вирахувати ту цифру. Як робили донедавна? Прикидали «на око», взявши за основу американську модельѕ Ми ж підійшли ретельніше, зокрема врахували особливості прив’язного й безприв’язного утримування худоби, інші чинники, і в нас вийшов діапазон собівартості літра молока — від 3,3 до 4,3 грн. Отже, вирішили справді лобіювати через укладання відповідних домовленостей з лідерами молочної переробки підвищення закупівельних цін на молоко. Але тільки на рівні 4 грн./л — для великих господарств і 3 гривні — для ОСГ. Хотілось би більше, звичайно. Та маємо розуміти і підприємців-переробників, у котрих свої проблеми: обсяги споживання молочних продуктів у країні знизилися, люди менше купують їх, оскільки попри подорожчання споживчого кошика зарплати ні в кого не зросли. Через те переробні конвеєри здебільшого завантажені тільки наполовину...».
Проте підписаний 15 травня «Меморандум про узгодження дій між Міністерством аграрної політики і продовольства України й молокопереробними підприємствами щодо забезпечення стабільної цінової ситуації на ринку молока та молочних продуктів» вніс корективи в оприлюднені аграрним віце-міністром цифри. Підписанти цього документа занотували чорним по білому такий «вердикт»: закупівельні ціни на молоко надалі будуть такими: 4—4,2 грн./л — для сільгосппідприємств (відповідно за продукцію першого й вищого ратунків) та 2,2—2,5 — для приватного сектору — за молоко відповідно другого та першого ратунків. Для великих виробників це хоч і недостатні, зате цілком припустимі цінові рамки. Для селян же таке скромне підвищення суспільної значущості їхньої праці, по суті, нічого не змінює. Хто продавав, як колись казали, «державі» лишки молока, той і далі щодня носитиме на сільський молокоприймальний пункт по три–чотири літри «зайвої» сировини, щоби вторгувати за неї хоч «щось». Але стимулу до нарощення цих «продаж», а отже, й до збільшення поголів’я у власному корівнику в нього як не було, так і не буде.
Словом, і цього разу на владному Олімпі «пошкодували» переробників молока, і знову, і вкотре — за рахунок його виробників. і це зрозуміло, бо вітчизняні масло- й сирзаводи працюють упівсили. Щоби витягнути галузь зі своєрідної стагнації, уряд навіть вирішив провести в червні—липні закупівлю вершкового масла та сухого знежиреного молока до державного інтервенційного фонду безпосередньо від вітчизняних підприємств.
Однак найкращим рушієм для цього послужило б розширення експорту вітчизняної молочної продукції, до чого теж мали б докласти зусиль відповідні державні відомства. і в принципі, як розповів А. Дикун, у Мінагрополітики над цим уже працюють. Питання лише в тому, що дозволяють зробити обставини, які склалися в Україні та довкола неї. Найпривабливіший тут — величезний східний ринок. Але попри напругу у відносинах між офіційними Москвою і Києвом годі й мріяти про нарощення збуту молокопродуктів на схід. Досить, мовляв, і того, що попри неоголошену війну Кремля супроти постмайданної України обсяги експорту українських твердих сирів до Росії не зменшилися ні на грам. Так, час від часу з’являються повідомлення про заборони з боку російських чиновників на продукцію тих чи інших українських підприємств і є постійна політична воля керівництва РФ про обмеження продуктового імпорту з України. Але бізнес є бізнес, і його нерідко не обходять великодержавні інтереси політиків. Українські експортери та їхні російські колеги вміють домовлятися та спільно оминати різні перешкоди на шляху до тісної співпраці.
інша річ — не менш велелюдний європейський ринок. З політичної точки зору він перспективніший за російський. Але наразі недоступний для нас суто через економічні та правові чинники. Скажімо, в Євросоюзі готові приймати український молочний імпорт у великих кількостях, але це неможливе через невідповідність українських і тамтешніх законодавчих нормативів щодо продовольства для широкого вжитку. В Україні, до речі, вже п’ять років не можуть ухвалити Закон про безпеку харчової продукції, узгоджений з європейськими профільними вимогами. І це наразі слугує чільним бар’єром на шляху вітчизняного молочного експорту на захід. Жодними хабарами не проб’єш те табу, як це вдається робити в РФ чи не з будь-якого приводу. «Зостається хіба що шукати вихід на ринки Малайзії та іже з нею», — «оптимістично» резюмував аграрний віце-міністр.
Але все ж, за його словами, через рік-півтора перші партії українського сухого молока таки вирушать до країн ЄС, де вже теперішній чималий попит на нього дедалі зростатиме.
А коли ця реалізація «піде, як належить», виникнуть, як варто сподіватися, всі підстави для нового підвищення закупівельних цін на молоко. Причому істотного, що врешті й дасть імпульс для розвитку молочного скотарства. і це буде стимул, цілком органічний для природи ринкових відносин. Тим часом як урядові програми підтримки галузі, що діють-не діють в Україні, в їхньому контексті виглядають надуманими й штучними.
