«Нашi прийдуть!»

У Луганську чекають українських солдатів. А в Слов’янськ та Краматорськ повертаються вимушені переселенці

Глибокого луганського вечора, коли сутінки переходять у ніч, а зірки умощуються на небі, уважно споглядаючи на нас з вишини, зазвичай багатоповерхівки вкриваються вогниками вікон. Кожне віконце палає затишком осель та сімейних таємниць.

Прогулюючись зараз увечері вулицями Луганська, можна помітити, як осліпли ці будинки. Видно, як світяться поодинокі вікна квартир, з яких ще не виїхали господарі. Наче хтось повиколював очі цим будівлям, побудованим ще за радянських часів. А десь вглибині дворів зненацька пронизує до кісток свист злітаючої міни. Хлопок пострілу лякає собак. Вони не пристануть до вас з набридливим гавканням. Здається, що собаки вже давно зрозуміли — нема чого зв’язуватись з цими двоногими істотами, які для чогось стріляють один в одного біля під’їздів власних осель.

Вночі світло зникає зовсім і сліпе місто перетворюється на містичну чорну пляму. В цей час чути шепотіння кожного листочка, шкоду підвальних котів, що потойбічним дитячим виттям інколи порушують могильну тишу мертвого Луганська. А зранку, з першим лепетом пташок, починається звичайне — мінометні розряди та залпи «Градів». Але це вже давно не заважає бабцям виповзати у двір і плакатись одна одній. Це не заважає тим, хто залишився в місті, бігти до магазинів, яких залишилось небагато, а школярам ховатись з цигарками в лабіринтах полишених домів. Бігом, причаївшись, пошепки — це характеристики теперішнього Луганська.

При звуках сумних сирен, що наганяють жах, в обладнаних підвалах луганчани чекають на приліт авіабомби. Але вона так і не прилітає: минулося, думають вони. Насправді справжня небезпека їх чекає від мінометних обстрілів, які ведуться з самого ж міста. Вже давно багато хто помітив, що від таких мінометних атак страждають виключно мирні мешканці і житлові будівлі. Терористів атака оминає, що наштовхує на логічні висновки. Ці висновки дедалі ширяться і перетворюються у німий протест, у гнів на всіх, хто ходив затьмарений проросійською пропагандою на так звані «референдуми», а зараз виправдовує власну безвідповідальність додатковою порцією брехні.

УЧОРА СИЛИ АТО НАСТУПАЛИ ПО ВСЬОМУ ДОНБАСУ / ФОТО РЕЙТЕР

«Невиліковні» — так їх називають зрячі. Ці невиліковні досі ходять наче зомбі по перетвореному завдяки в тому числі і їм же на склеп місту і продовжують заводити стару скрипучу платівку про те, як «бандерівці» і «натовці» нищать Луганськ, про те як вони прийдуть до наших домівок і будуть грабувати наші ж оселі, наші підприємства, наші автомобілі. На питання, чи не пограбовані вже наші оселі, наші підприємства і чи не забрані у нас засоби пересування разом з їхніми власниками, які перебувають в полоні у «ЛНРівців», такі путінофіли відповідають піною з рота, квадратними очима та іншими вегетативними реакціями організму — єдиним доступним для них в таких випадках засобом комунікації.

Але таких екземплярів в нашому зоопарку стає дедалі менше. Все частіше можна почути бабцю на вулиці, яка відповідає своїм подругам: «Не несіть дурні! Які бандерівці? Як ми добре жили до цих «референдумів»!

Добре жили — фразу, яку б ніколи ця бабця раніше не вимовила, бо асоціативно «добрі часи» у неї були пов’язані з іншою епохою. І от тепер, виявляється, 20 років ми таки «добре жили»! Був мир і можливості заробляти, була пенсія і безпека. Онуки приїздили в гості, зять працював на фірмі, донька робила перукарем, сусідка народила немовля, а малеча з під’їзду метушливо бігала до школи, що зовсім поруч. Тепер у дворі цієї школи стоїть «Град» і лупить о 4-тій ранку. Донька з чоловіком «емігрували» до столиці і поневіряються без копійки. А малеча підросла і каже: «Наші прийдуть». Наші! Наші прийдуть! Це друга фраза після «добрих часів», яку народила в Луганську війна.

Вони — ці школярі, у яких забрали мирні канікули та частину дитинства, яких примусили під свист ракет по-дорослому дивитись на деякі речі, ці маленькі особистості, які формуються під лускіт автоматних черг, чекають наших! Синьо-жовтий прапор для них вже не формальність, не непомітна атрибутика — це символ, це надія, це образ свободи і справедливості. Справедливості, на яку чекають в цій спустошеній пустелі колись метушливого міста.

Вони малюють у своїй уяві образ українського військового, який прийде і «наведе лад». Наведуть лад — це третя фраза, що стала звичною у розмовах луганчан. Сотні разів вбиті, покалічені, зраджені і справедливо героїзовані НАШІ вже на підступах до Луганська.

Вони не хотіли воювати і не розпочинали цю бойню. Вони просто не могли інакше. Вони просто не залишились осторонь і тим самим довели, що Донбас — це їхня земля. І ця війна стала їхня, хоч і не вони її творці. Їх плани на життя були іншими і їх тіла мали б любити жінок, а не пошматованими і напівспаленими лежати в лікарні. Їх батьки мали б радіти онукам, а не з тривогою і плачем стежити за новинами з фронту. А Луганськ мав би вітати їх в музеях, затишних кав’ярнях та з шашликами і рибалкою на берегах Сіверського Дінця. Натомість полонений «нерусями», як звуть їх місцеві, Луганськ чекає на них в підвалах і серед порожніх вулиць. Чекає в надії, що НАШІ прийдуть, наведуть лад і настануть добрі часи!

День