«Найлагідніші люди...»

Саме так Геродот називав попередників сучасних галичан, переконаний дослідник української старовини С. Піддубний

Як ми вже повідомляли, на Прикарпатті побував історик і краєзнавець із Кіровоградщини Сергій Піддубний, автор двох десятків книжок, в яких реконструює справдешню історію як українців узагалі, так і окремих їхніх земель. Він ознайомив делегатів наукової конференції з питань давності української мови, яка відбулася в Івано-Франківську, зі своїми останніми здобутками в означеній темі.

Однак лише участю в цьому дійстві, про яке «Галичина» писала в публікації «Мова — це коло» за 19 червня, гість не обмежився, а побував і в невеличкій дослідницькій експедиції на Верховинщині. Власне, це вже другий його візит до нашого краю. Тож після нього він вирішив поділитися враженнями про своє пізнавальне перебування в галицькому регіоні, набутими як під час першого приїзду, так і тепер.

Так уже склалося, що дослідження Велесової книги і коду України-Русі вже вдруге привели мене на Івано-Франківщину. Вперше ж це відбулося після відгуку на мої книги і публікації з прадавньої історії відомого громадського діяча і публіциста з Надвірни Дмитра-Святомира Ружила. Він познайомив мене з тодішнім секретарем Надвірнянської міськради Ігорем Андруняком, котрий нині є уповноваженим Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. А вже з його легкої руки й розпочалося знайомство з унікальним краєм і чудовими людьми Прикарпаття. Ігор Миколайович заманив мене переліком місцевих топонімів і діалектів, які навдивовижу перегукувалися з об’єктом моїх досліджень — Велесовою книгою. Це, наприклад, річка Велесниця, село Волосів, гора Магура...

І. Андруняк також організував поїздку до давньої пам’ятки вірувань наших пращурів, відомої як Терношорська Лада, де започаткувалися мої приятельські стосунки із такими неординарними особистостями, як заступник голови обласної організації ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, заслужений лікар України Євген Романишин та голова Івано-Франківського науково-просвітницького товариства «Просвіта-Світовид» Олег Полівчак. Перший активно пропагує здоровий спосіб життя, а другий — будівельник за фахом — всіляко сприяє історичним дослідженням. О. Полівчак — ініціатор низки експедицій у різні куточки України, наукових конференцій і видавничих проектів. Пан Олег не шкодував ні часу, ні власних коштів, щоби торік і позаторік двічі їздити до Москви й привозити звідтіль до івано-Франківська донедавна призабутого дослідника Кам’яної могили Анатолія Кифішина. По суті, він повернув Україні цього вченого, котрий народився і вчився в Україні, але жив і працював у Росії. Активісти товариства «Просвіта-Світовид» посприяли в тому, щоби видатного науковця-шумеролога зі світовим ім’ям, приниженого в Москві, на Прикарпатті оздоровили й повернули до викладацької і дослідницької справи та перевидали його монографію «Кам’яна могила».

Саме О. Полівчак, надіславши книжку «Мова русів», спонукав мене зайнятися дослідженням Каратепських (Туреччина) і тірсенських (етруських) написів. Під час свого першого приїзду я запізнав також коломийського мовознавця Мирослава Драгана, відкрив секрет неперевершеного гуцульського баноша в приготуванні дружини пана Мирослава Лесі. Мені і моїй дружині надовго запам’ятаються й гостини в Чорному Потоці в Оксани та Степана Шовгенюків, в Косові у кандидата біологічних наук, начальника наукового відділу Національного парку «Гуцульщина» Любомира Держипільського, і похід з ним, але вже іншим маршрутом до тієї самої Терношорської Лади. Пан Любомир показав нові, ще не бачені мною знаки, накреслені на карпатських каменях і скелях, за допомогою яких, гадаю, мені вдалося довести, що Терношорська Лада була останнім пунктом одного зі священних шляхів наших предків, про які згадував ще Геродот. Пролягав він від Вільховського святилища Олена й Лади через Бушівське святилище Лади, село Ладове і Браму Богів (Сокільський хребет) аж сюди. Утім, детальніше про це можна прочитати в моїй  книжці «Скарби Синської землі — Руськолані».

Від уже згадуваних І. Андруняка та підприємця із с. Чорного Потоку, майстра на всі руки С. Шовгенюка дізнався про чорнопотоцькі хрести, вік яких — не одне століття. На одному з них зроблено напис часів Данила Галицького, на іншому ще давніший — стосується безпосередньо історії ісуса (докладно про це можна прочитати відповідно у книжках «Священні тексти України-Русі. Золоті руни» і «Перечитуючи джерела. Українська цивілізація»). Чорний Потік — село унікальне. В місцевих топонімах і переказах воно зберігає таємниці нашого роду ще з дохристиянської епохи. Мольфар Василь Юращук, якого в селі називають ласкаво по дідові Іванойко, наспівав коломийку, записану ще від свого діда, в якій фігурують персонажі-боги з давньоукраїнської міфології:

Пере Перун-громовицев,
Дощем поливає,
Ходить вівчар понад Камень
Та й дровець збирає.
Пасе овець, несе дровець, —
Хоче ватру класти,
Бо голодний та й негоден
Білі вівці пасти.
— Поможи ти нам, Дажбоже,
Ватру запалити,
Поможи, Сурилове,
Ти суру зварити.
Не свари мене, Свароже,
Що голодні вівці,
Я заграю-заспіваю
Тобі на сопілці.

Водив мене мольфар на гору Діл, на котрій в давнину був великий камінь із видовбаними нагорі трьома «тарілками», з’єднаними між собою жолобками, що свідчить про його культове призначення. Зважаючи на ще деякі таємниці, які він повідав, найвірогідніше, що ця гора сивої давнини була священною і насправді називалася ім’ям бога Дива.  

Нові враження і знайомства чекали на мене під час останнього приїзду на Івано-Франківщину на конференцію «Дослідження давніх писемних знахідок української мови», яку зорганізувало та провело в обласній науковій універсальній бібліотеці ім. І. Франка науково-просвітницьке товариство «Просвіта-Світовид». Пощастило почути виступ видатного прикарпатського письменника і дослідника Степана Пушика та обмінятися з ним думками про спільні зацікавлення. Вдалося послухати й блискуче художнє прочитання уривків з Велесової книги активістки товариства Віти Захарії. Я навіть було подумав, що це професійний актор читає, а з’ясувалося, що то демонструє ще один свій талант відома лікарка-терапевт. історик Віктор Герула представив цікаве дослідження доктора філологічних наук з Одеси Валентина Таранця «історико-лінгвістичне дослідження Велесової книги», який сам не зміг приїхати. Вразив і виступ у рамках форуму виконавців бойківських латканок зі Львівщини, який організував знаний тамтешній ентузіаст народознавства Петро Зборовський. Довго присутні не відпускали зі сцени й артистів обласного театру ляльок ім. Марійки Підгірянки, які показали вражаючу фольклорну інсценівку народження Сонця-Кола...

Цього разу завдяки і. Андруняку та молодим підприємцям із Надвірни Тарасові і Ростиславу Струкам, які жваво цікавляться прадавньою історією України, ми відвідали село Дору — зокрема урочище «Білий камінь», музей та церкву Петра і Павла, ознайомилися з пантеоном святих мучеників українських у монастирах святого іллі та сестер-служебниць св. Вікентія, які власними силами і коштом створив нині покійний духівник, скульптор і меценат, великий патріот України та рідного краю Ярослав Свищук.

Пам’ятною видалася зустріч у Національному науково-дослідному інституті українознавства та всесвітньої історії в самій Верховині. Тут мали бесіди з Іваном Зеленчуком і його сином Ярославом. Особливо вразив своїми знахідками, які можуть перевершити славу англійського Стоунхенджу, молодший Зеленчук. Він провів нам екскурсії до музею М. Грушевського і на Писаний камінь, біля якого, на моє переконання, здійснювали сакральні обрядодійства наші праотці ще задовго до народження Ісуса. Докази цього, сподіваюся, наведу в окремому дослідженні цієї теми.

Завершувалася мандрівка в Національному природному парку «Верховинський», де нас приязно зустріли і розповіли про свої напрацювання його співробітники на чолі з Дмитром Стефлюком, який також виконує обов’язки голови Українського комітету гір. Від нього отримав у подарунок чудову книгу-довідник івана Сеньківа «Гуцульська спадщина»...

Всі, з ким доводилося зустрічатися, спілкуватися, хто надавав куток для ночівлі, — це гостинні, доброзичливі, щирі люди, готові завше прийти на допомогу. Тож не можу не згадати тут Геродотове твердження, що свого часу скитську (давньоукраїнську) землю поділили між собою сини Геракла Агатирс, Гелон і Скит. Переконаний, що західну частину її, тобто сучасну Галичину, заселило плем’я Агатирса. Це були «найлагідніші люди, — зауважував «батько історії». — Вони носять особливо багато золотих прикрасѕ всі собі браття й рідні, і немає в них ні заздрощів, ні ненависті». 

Нинішні спадкоємці агатирсів не носять багато золота, у них інше багатство — щира душа, взаємоповага, любов до своєї землі, до України, готовність покласти на її олтар не лише свої статки, а й життя, як бачимо це на прикладі Євромайдану, де чільну роль відігравали західняки, та подій на Донбасі, де кладуть голову за неньку її найкращі сини.

Молюсь за тебе, Галичино!

* * *

...А «Скала Баби» зосталась недослідженою

Відверто кажучи, спеціаліст із вивчення давніх святилищ нашого народу, зокрема з прочитання давніх наскельних написів і зображень, Сергій Піддубний приїжджав на Прикарпаття почасти й на запрошення заступника директора з наукових питань Національного природного парку «Верховинський» Дмитра Стефлюка, котрий свого часу прохав гостя з Кіровоградщини відвідати Гуцульщину, а заодно ознайомитися з одним із найгарніших та найзагадковіших місць у Карпатах під назвою «Баби» на вершині гори Команової. Йшлося й про те, щоб відповідно дослідити ту пам’ятку давньоукраїнської обрядової культури, до якої пращури нинішніх горян з давніх-давен здійснювали паломництва.

Загалом «Скала Баби», як її називають на Верховинщині, — це згромадження прямовисних велетенських каменів, які наче виросли із землі й «вимахали» заввишки з 12 метрів і завширшки близько 30 м. Точніше, як твердять спеціалісти, можна припустити, що то лише певна частина якогось скельного комплексу. Адже на вершинах Чивчинських і Гринявських гір, де розміщена низка особливо цінних природних об’єктів і територій і в межах яких розташована Команова, є й інші подібні до цих утворення або їхні залишки. В тому числі — й на румунському боці.

Та все ж, за словами Д. Стефлюка, «Скала Баби», до якої фахівці «Верховинського» облаштували недавно однойменний туристичний маршрут, — наразі найбільш монументальний витвір. і цікава вона насамперед тим, що під час грози блискавиці раз за разом ударяють зазвичай саме в ці камені, а не куди-інде. В результаті довкола формується особливе енергетичне поле, завдяки якому той, хто перебуває в безпосередній близькості до нього, може споглядати дивні видіння чи переживати осяяння. Ймовірно, кажуть фахівці, вдається при тому прозирати в паралельні світи — настільки ті прояви невидимого яскраві й розмаїті.

Ясна річ, що маємо в цьому разі одне з так званих місць сили, яких у Карпатах доволі рясно, але які з певних причин майже ніхто з науковців не береться вивчати. Цікавляться такими аномаліями тільки ентузіасти метафізичного краєзнавства й альтернативної історії. Проте й вони не дуже часто бувають на Комановій, оскільки шлях туди доволі складний. Власне, через те й експедиції, про яку пише С. Піддубний, цього разу теж не вдалося побувати на горі. Отже, «Скала Баби» й далі залишається недослідженою, а питання її вивчення — відкритим. Мабуть, до наступного приїзду знавця українських старожитностей. Утім, і вивчати її потрібно в певному контексті...

— На території України є сотні історико-культурних пам’яток під назвою «Баби» або «Кам’яні Баби», — розповідає начальник наукового відділу НПП «Верховинський» кандидат історичних наук Ярослав ЗЕЛЕНЧУК.   — Це монументальні кам’яні скульптури, які з’явилися понад шість тисячоліть тому. Кам’яні статуї поширені в степовій смузі Європи і Азії, від Монголії аж до Німеччини. За походженням їх поділяють на кілька груп: антропоморфні статуї епохи бронзи, скіфські скульптури, кипчацько-половецькі кам’яні баби. Цікаво, що, за переказами старожилів своєрідне «паломництво» до урочища «Баби» гуцули здійснювали в день святого іллі — 2 серпня, на одне з найбільших «громових» свят на Гуцульщині.

Оскільки й на суміжній з нами території Румунії теж існує чимало назв «Баби», є підстави говорити про назрілу потребу спільного наукового дослідження наших і їхніх скельних пам’яток у рамках транскордонного співробітництва між НПП «Верховинський» та природним резерватом Марамурешського повіту.

Галичина