Нецензурний титул Путіна

Прізвиська правителів — титул від народу. У них довгі характеристики особистості й вчинків замінюються короткими та ємкими метафорами.

Диктатора Домініканської республіки Ф.Трухільо звали Козлом за впертий характер і любовні походеньки. У книжках і статтях про його персону й час правління обов’язково трапиться це образливе прізвисько, оскільки без народного визнання «заслуг» не обійдеться складання історичного портрета. У Північній Кореї династії Кімів прізвиськ не дають, величаючи їх «сонцями життя», «геніями людства» й іншими спущеними зверху епітетами. За артикуляцію неформальних слівець на їхню адресу можна отримати довічний термін. Але, можливо, через якийсь час ці ж порівняння перетворяться на знущальні характеристики. Як сталося з Ніколає Чаушеску. Один професор назвав його «Дунаєм розуму» за всілякі новації на кшталт заборони презервативів задля збільшення народонаселення й розробки економного раціону харчування для кожного румуна. Відтоді як ляпне людина якусь дурість, так їй говорять у Румунії, мовляв, ти просто «Дунай розуму».

У давнину до деспота найчастіше приставляли прикметник: мудрий, грізний, темний, залізнобокий. Пізніше, коли з сакральних висот влада спустилася на грішну землю, неймінг правителів урізноманітнився. Петра Першого прозвали Табачником за впровадження невідомого зілля, Миколу Першого — Палкіним за прихильність до тілесних покарань. Прізвисько майже завжди вказувало на порок, ваду й погані звички, помічені оточенням. Хоча були диктатори з майже нейтральними характеристиками. Тому що їхні імена стали прозивними. І хоча Наполеона в близькому колі інколи звали Плон-Плоном, а Гітлера — Аді, дитячі прізвиська не приклеїлися до їхніх дорослих справ. Навпаки, ми тепер, ставлячи слова «гітлер» і «наполеон» перед чиїмсь прізвищем, одразу додаємо потрібного забарвлення його власникові. Історія залишила нам значну плеяду вождів, фюрерів, дуче, контукеторів, керманичів, ель-каудільо, батьок, отців націй, керівників революції, генсеків, туркменбаші й поглавників, яким народ приклеїв неформальні ярлики катів, крокодилів, пітонів і іншої міфологічної й природної нечисті. Проте весь семантичний ряд укладався в літературну лексику.

Лише російський президент за багатовікову історію деспотизму  виявився першим правителем великої держави з нецензурним визначенням після прізвища. Причому це визначення не просто хтось написав на паркані й почав згадувати у вуличних суперечках. Воно з’явилося у вигляді логотипів на майках кінозірок, у Вікіпедії, його почали вимовляти політики, скандувати на стадіонах і співати на концертах рок-зірок. «Путін— Ху@ло!» Ніколи ще найкривавіші, найжахливіші, найпідступніші й найхитріші правителі не досягали такого рівня приниження. Що ж сталося? Чи цивілізація недооцінила ступінь загроз світу, що походять від Путіна, чи носій образливого прізвиська дійсно «жалюгідна й нікчемна особа», як Балаганов, який видавав себе за сина бунтівника?

Як у кожного явища, у цього теж є історія. З першого дня існування СРСР прізвиська перших осіб країни втратили свою поодинокість. Якщо Миколу II називали лише «Кривавим», то у В.Леніна других імен було чимало, починаючи з більшовицького «Лукича» й закінчуючи загальнонародним «Плішивим», інколи «Лисим». Колекція прізвиськ І.Сталіна ще значніша: «Рябий», «Тарган», «Йося Грозний». Л. Брежнєва народ нагородив стількома епітетами й порівняннями, що перелік займе шкільний зошит. Особисто мені подобаються «Бровеносец в потемках» і «Льолік», як такі, що відображають тупиковий застій і характерне для його епохи панібратство. З рухом до розвиненого соціалізму прізвиськ у кожного генсека ставало більше, і в них явно домінували сарказм і презирство. М.Горбачов — «Лимонадний Джо» — убивча характеристика його популярності на Заході разом з непопулярною роллю в «сухому законі» 1985 року.  Але до мату справа не доходила, хоча в горбачовський час народ вигадував «клікухи» вже не в кухонній самоті. Фантазії голодного й голого народу породжували злий гумор. Впритул до нецензурної межі підійшов Б.Єльцин, чиї ініціали склалися в абревіатуру ЄБН, яка в транскрипції звучала не зовсім пристойно. ЄБНом Бориса Миколайовича звали в демократичному таборі, де раніше за інших усвідомили справжні мотиви його поведінки.

Російське й радянське суспільство — рекордсмени за кількістю тиранів, що припадають на одне століття. Микола II, В.Ленін, І.Сталін, Л.Брежнєв, яких історична наука відносить до ворогів людства, зайняли собою майже ціле століття. Безкінечна тиранія остогидла народові, але вона ж стала звичним фоном життя багатьох поколінь. Піднесення влади й цинізм ставлення до неї сплелися в єдиний смисловий клубок, що виявляється в прізвиськах деспотів і анекдотах.

В.Путін прийшов до влади в образі невідомого світу політика, але вже знаменитого в колі московської й петербурзької еліти. У перші ж дні його правління газета «Совершенно секретно» опублікували прізвиська Путіна, що приліпилася нього в різні часи кар’єрного зростання. Чекістське минуле Володимира Володимировича проходило під прикриттям псевдонімів Міль, Крисьонок, «Капутін», «Хапутін». При дворі А.Собчака його називали «Штазі» й «Віце-Собчаком», а після кавказьких «мочительних» операцій — «Туалетний Путьонок», «Бридкий Путьонок», «Путенг» і «Путлер».

Хочу підкреслити, що народ, на відміну від західних експертів, які мучилися питанням «Who is Mr. Putin?», майже до 2009 року розібрався з ВВП у перші ж дні його правління.

Тривалість перебування при владі, на жаль, не робить диктаторів мудрішими й м’якішими. Навпаки, кожен з них, якщо уникає тяжких недуг, ставав дедалі підозрілішим і жорстокішим. Тому еволюція прізвиськ Путіна мала відображати погіршення його морального стану. Нічим не обмежений керівник Росії в словах і вчинках продовжував випромінювати хамство, неуцтво й агресію. Зрештою, він став відверто брехати й порушувати власні обіцянки. А така поведінка не вітається навіть у диктаторському співтоваристві. Тобто Путін вийшов за рамки. От і суспільна характеристика його персони теж вийшла за рамки пристойності й зупинилася на нецензурній ідіомі.

Напевно, в ній вирок не лише Путіну, а й усій моделі диктаторського способу управління країною, ганебній, як прізвисько людини, що намагається підігнати світ під свої ілюзії. У історії він залишиться з цим прізвиськом, і все питання в тому, чи буде до нього приставлене слово «криваве»?

Олександр Прилипко, День