Нескорені повстанці

16 лютого в меморіальному сквері села Братківців Тисменицького району місцева громада знову вшановуватиме пам’ять героїв — членів підпілля ОУН та вояків УПА, які загинули 16 лютого 1946 року в урочищі «Погорільці» неподалік с. Тисменичан від рук карального загону НКВС.

...1946-й радянське керівництво вважало вирішальним у боротьбі з підпіллям ОУН і загонами УПА. Напередодні перших повоєнних виборів до Верховної Ради СРСР, що мали відбутися 10 лютого 1946 р., розпочалась активна кампанія з нейтралізації ОУН і УПА, що передбачала їх повне знищення ще до виборів. 15 січня 1946 року розпочалася так звана велика блокада, в ході якої на території всіх областей Західної України, фактично у кожному селі, було розміщено військові гарнізони чисельністю від 25 до 100 бійців. Розпочались широкомасштабні прочісування території та облави, які супроводжувались терором сільського населення. Відділи УПА та боївки ОУН чинили спротив радянській окупації, вступаючи у збройні сутички із бійцями НКВС, присланими в Західну Україну для остаточної ліквідації підпілля, пише Галичина
Ця виборча кампанія для українського підпілля була не менш принциповою, ніж для радянської влади: провал виборів мав продемонструвати несприйняття населенням комуністів та окупаційного характеру радянської влади. Ще 22 листопада 1945 року керівництво  ОУН оголосило про початок противиборчої кампанії, метою якої мав стати бойкот виборів. Пропагандисти отримали завдання організовувати масову роз’яснювальну роботу серед населення. Відділи УПА мали забезпечити охорону пропагандистів, а в день виборів їм доручалося проведення бойових акцій для зриву роботи комісій, знищення виборчих бюлетенів та засобів зв’язку. Окремим завданням підпілля була ретельна фіксація перебігу кампанії, особливо актів терору з боку влади. 
Чітке виконання цих завдань було покладено і на Лисецький районний провід ОУН, керівництво якого на той час перебувало на території села Братківців. «Більшовики досить активно готувалися до виборів, у кожному селі були розташовані їхні гарнізони. Облави робили по всіх селах, шукали криївки та залякували місцеве населення, щоб якнайшвидше приборкати нарід на комуністичний лад. Ми не могли залишатися в селі, тому вирішили переховуватися в криївці, що на околиці Братковець, — згадував житель с. Павлівки Тисменицького району Василь Боднар—«Крук».
«Нас було семеро: «Євген», «Крук», «Рись», «Сагайдачний», чоловік на прізвище Депутат та дві дівчини — «Люба» і я, — свідчила одна з очевидців тих трагічних подій, нині вже покійна Антоніна Кавка (Мацькевич)—«Венера».
«Євген» — Михайло Магас (1922—1946), уродженець с. Старих Богородчан Богородчанського району, суспільно-політичний референт Станиславівського повітового проводу ОУН (1944), референт пропаганди Надвірнянського надрайонного проводу ОУН;
«Граніт» — Василь Депутат (1923—1946), уродженець с. Вільшаниці Тисменицького району, провідник Лисецького районного проводу ОУН;
«Крук» — Василь Боднар (1925—1999), уродженець с. Павлівки Тисменицького району, організаційний референт Лисецького районного проводу ОУН;
«Рись» — Василь Майжос (1927—1946), уродженець с. Тисменичан Надвірнянського району, референт пропаганди Лисецького районного проводу ОУН;
«Сагайдачний» — Дмитро Гап’як (1921—1946), уродженець 
с. Братківців Тисменицького району, чотовий сотні «Шума» ТВ 22 «Чорний Ліс» УПА-Захід (1944—1945), командир СКВ.
«Люба» — Анастасія Стефанів (1926—1946), уродженка 
с. Березівки Тисменицького району, підрайонна провідниця ОУН, секретар-машиністка Лисецького районного проводу ОУН;
«Венера» — Антоніна Кавка (Мацькевич) (1924—1996), уродженка селища Єзуполя Тисменицького району, референт УЧХ Лисецького району ОУН.
«Великого запасу харчів у нас не було... П’ять днів вдалося пережити на воді та сухарях. Далі не могли витерпіти і з великим ризиком змушені були податися за харчамиѕ», — продовжував свою розповідь Василь Боднар.
«Сагайдачний» — Дмитро Гап’як, який  був родом із Братковець, знаючи терен, взяв ще двох товаришів і пішов у село по харчі. Повертаючись, вони натрапили на засідку енкаведистів. Але їм вдалося відірватися і заховатися в лісі. Однак діватися було нікуди, тому згодом попрямували через ліс до криївки, яка була на відкритому полі. Вся надія була на сніг і сильний вітер. Сподівалися, що замете сліди, але не так сталося, як гадалося...
«В бункер повернулися зранку, — продовжувала свої спогади «Венера». «Чого прийшли сюди? Ви ж показали дорогу червоним до криївки», — сказав їм «Євген». Але друзі запевнили, що хуртовина замела всі сліди, а їм нікуди було діватися. Через кілька годин ми почули, що нагорі ходять солдати із собакою, шукають вхід у бункер. «Євген» негайно почав палити документи у криївці. Дим виїдав нам очі, але ми розуміли, що іншого виходу немаѕ»
Знайшовши вхід до бункера, який був замаскований кущем, солдати підняли вічко і крикнули: «Бандіти, сдавайтєсь!».
В цей час ще один свідок трагедії — дід Онуфрій Пленюк із хутора Буквина біля с. Тисменичан, який поблизу в лісі рубав дрова, із переляку перестав їх рубати та почав прислухатися до того, що відбувалося неподалік. Переляканого діда з кіньми помітили і привели до місця подій. Почали бити. «Гаварі, кто там єсть, сколько іх?» «Пане-товаришу, хоч вбийте мене, то не знаю!» — випалив з переляку дід Онуфрій. і його на якийсь час залишили у спокої...
«із криївки виривався на поверхню чорний дим, — розповідав дід Пленюк, — очевидно, партизани спалювали якісь документи, одночасно випускаючи автоматні черги. Чекісти залягли і наказали лежати й меніѕ»
«Вони пригрозили: «Якщо не здаєтесь — кидаємо гранату!» – згадує пані Антоніна. — Ми не відповіли. Через хвилину вибухнула вкинута в бункер граната. «Любу» і «Рися» смертельно поранило, вони вмирали у страшних муках. Осколком тієї гранати мені вразило праву ногу...
Ми зібралися у тісному гурті чимдалі від входу.
— Друзі, настав час прощатися із життям, — сказав «Євген». 
Тоді нам  не страшно  було вмиратиѕ Страшніше  було опинитися живими в руках червоних катів. «Євген» підніс пістолет до голови, пролунав постріл — і він похилився. В мене не було зброї, тому я попросила Депутата, щоб мене застрелив. Він притулив зброю до моєї голови, і я відчула, як у нього тремтить рука. Після пострілу я знепритомніла. Куля пройшла якось так, що й лікарі згодом не могли визначити, куди вона вийшла. Пострілялися «Сагайдачний» і Депутат. «Крук» вистрелив невдало: був важко поранений і залишився живим».
Далі згадує дід Онуфрій: «У криївці стало зовсім тихо. Енкаведисти підійшли ближче до вічка, але не відважувалися лізти в криївку. Тоді сказали мені: «Ану, дєд, марш в бункєр! Провєрь, всє лі подохлі!» Я відмовлявся, доки не отримав по голові сильний удар, тоді, зрозумівши, що іншого виходу нема, поліз у криївку. В темноті побачив п’ять трупів... Опісля п’ять понівечених тіл кинули мені на сани й повезли в Братківці. «Не забуду, — згадував дід, — як той ранений дорогою прошептав: «Діду, передайте братковецьким, що я «Сагайдачний», при змозі буду тікатиѕ». Але я розумів, що він марив з болю. Пораненого завели у сільраду. Почали допит, але партизан мовчав — тілько тяжко стогнав. Чекісти пару раз «вгріли» його прикладом автомата, добили і мертвого винесли...»
«Побитих привезли в Братківці і почали зганяти людей, щоб впізнавали. Ніхто нікого «не впізнав». Тоді наказали скинути їх у багно за селом, там вони пролежали майже тиждень. Катюги чекали, щоб хтось прийшов забрати. Але викрасти їх тіла  було не можливо, бо пантрував патруль. Неподалік були окопи, і їх тут зарили...», — пригадувала собі Софія Стефанів, сестра «Люби».
З ініціативи членів осередку УРП в с. Братківцях Михайла ільківа, івана Жирака, Василя Олексюка, Василя Федоріва, Володимира Федоріва вдалося відшукали тлінні останки героїв. Приблизне місце поховання показав житель села Юрій Олексюк. Десь у п’ятій чи шостій ямі було знайдено останки повстанців. Понад три дні сходились люди, дивилися на тлінні останки й розпізнавали загиблих. Тим часом було вирито велику братську могилу, розшукано і повідомлено про перепоховання рідних і близьких загиблих. Перепоховання відбулося 21 вересня 1990 року. На тому місці насипали високу могилу і закопали дубовий хрест із викарбуваними на спеціальній плиті прізвищами, відправили панахиду за полеглими героями. Згодом на могилі посадили чотири смерічки і калину, як данину пам’яті.
2015 року з ініціативи небайдужих людей, сільського голови та обласного музею визвольної боротьби ім. С. Бандери, за підтримки Тисменицької райдержадміністрації, сільської ради Братківців та місцевої громади на цьому місці було закладено меморіальний сквер. Його облаштування планують закінчити навесні цього року.