Олег «Мох» Гнатів: Коли починають говорити про виховну роль мистецтва, з’являється тінь фашизму

19 вересня у Франківську відбудеться допрем’єрний показ українського фільму «Брати. Остання сповідь». В основі цієї психологічної драми − повість шведського письменника Торґні Ліндґрена «Джмелиний мед», та режисерка картини Вікторія Трофіменко перенесла дію в Карпати.

Акторам «Братів» ставив автентичну вимову знаний франківський гуцул, кіноман, продюсер «Перкалаби» Олег «Мох» Гнатів, пише UFRA.

Як команда фільму зацікавила Вас взятися за роботу?

Режисера Віку Трофіменко я знав трішки до того. Ми було почали робити проект про «Перкалабу». Думаю, доробимо якось. Коли ми були в горах, зайшла мова про «Братів». Ну й виникла ідея: оскільки історія дуже герметична, то треба зняти її максимально герметичною. В тому числі й сценарій адаптувати на гуцульську. Оскільки я гуцул по мамі та виріс в горах, то до кого ще звертатись? Віка вислала мені сценарій. Я адаптував його, а потім працював на майданчику з акторами, ставив їм вимову. Час від часу мені доводилось від’їжджати на гастролі з «Перкалабою». Ненадовго. Тоді мене заміняла гуцулка з Верховини. Так вийшло, що я працював з усіма акторами, крім одного з братів – з ним працювала та гуцулка. Тобто три речі, які мене мотивували – це Віка як людина, сам твір, який я читав ще до того, ну і Гуцулія.

Кажуть, що гуцульський діалект дуже неоднорідний і може відрізнятися навіть у сусідніх селах. Де саме Ви виросли? На яку його «версію» орієнтувалися?

Я би так не сказав. Є взагалі три автентичні гуцульські райони – це Рахівський в Закарпаттю, Верховинський в Прикарпаттю і Путильський в Буковині. Все решта – то не гуцули. Я виріс у Верховині, а родинне гніздо – на горі в Довгополі Путильського району. В принципі, фонетика й мова одна й та ж. Мала різниця полягає тільки в тому, що Рахівщина була під мадярами. Ми (Галичина) під поляками, а Буковина під румунами. Але це настільки несуттєва різниця в лексиці, що нема про що говорити.

Доводилося коригувати мову акторів чи таки вчити з нуля?

Актори були не гуцулами, тому приходилось з нуля, звичайно. Переважно це стосувалося фонетики й інтонаційних штук. Увечір сідав з актором і ми проходили по сцені, яка має зніматись назавтра. Крім того, на майданчику по ходу робились правки. Мушу признатись, що повної фонетичної автентики досягнути майже ніколи не вдавалося, тільки лексика. Але нічого дивного. Аби говорити по-нашому, тра вродитиси гуцулом. Ніхто не винен.

Є звуки, які просто не беруться не «нейтів спікерами». Наприклад «и», яке звучить дуже нюансово – така собі суміш «и» і «е». Це дуже важко, повірте.

Що вродитися гуцулом, то ясно. А чи є різниця в такій роботі з франківським актором і, скажімо, київським?

Немає різниці між місцем проживання. Є різниця тільки в професійності. Знімальна група була надзвичайно високого професійного рівня. Всі цеха. Це міжнародний рівень. Думаю, заслуга в цьому продюсерів Ігоря Савиченко і Макса Асадчого. Роман Луцький та Микола Береза, які грали братів у молодості – талановиті, драйвові, повні енергії та розуміння, що таке професійність.

Вероніка Шостак, яка грала Ївгу, взагалі, як на мене, має всі можливості стати кінозіркою. Вона просто унікальна. Наталка Половинка надзвичайно тонка і чуттєва – таке небесне створіння. Віктор Демерташ та Олег Мосійчук, які грали братів – старі биті профі, які в професії вже бачили все. От і хотів би щось жовтого сказати, а нема. Шикарна команда, шикарна.

Про «Братів» часто говорять в контексті «Поводиря». Це їм шкодить чи допомагає?

На жаль, я не бачив «Поводиря», тому судити не можу. Думаю, що йдеться про контекст нової потужної, будемо надіятись, хвилі українського кіно. З’явились продюсери не совки, із європейською освітою і розумінням кіно. Може, дасть Бог, шаровари виздихають нарешті. Хоча я дотепер не впевнений, що Україна є кінокраїною, попри Довженка, українське поетичне кіно й навіть «Тіні забутих предків». Але це моя думка. Хто б міг колись подумати, що Румунія буде диктувати тренди в кіно? Так що в надії. Хороше кіно почало з’являтись. Хороші люди є. Грошей би ще.

Ну от, наприклад, можна влаштувати шоу – щодня вішати по одному депутату в центрі Києва і продавати рекламу на це шоу всьому світу, а гроші на кіно пускати.

З такого «акціонізму» можна було би зробити якісне, але зле кіно 18+. Для Вас грає роль, добре кіно чи зле?

Ні, звичайно. Для мене грає роль добре кіно, в сенсі, чи це мистецтво, чи ні. Решта – другорядне. Гуманність не має бути відмазкою безпонтовості.

Ви погоджуєтеся з тим, що в Україні кіно дуже часто має патріотичний пафос і не може бути просто мистецтвом, без намагання доказати, показати, виправдати… виховати?

Пафос – це одне з облич лицемір’я. Мистецтво не має виховувати. Мистецтво має будити людину до емоцій або до думки. Виховувати мають батьки і людина сама себе. Коли починають говорити про виховну роль мистецтва одразу з’являється тінь фашизму. І не в естетичному сенсі.

То хворіє цим наше кіно чи вже ні?

Звичайно. По-перше, це пережитки фашистського режиму совка. По-друге, ми країна досить сільська, патріархальна за менталітетом, куди ж без цього. А скільки мудаків на патріотичній темі тупо рубають бабло, таким чином девальвуючи саме поняття патріотизму. Я не буду називати імена цих підарасів аби не мати судових позовів, але ви всі й так знаєте. Та це не кіно хворіє, бо це взагалі не кіно. А молоді драйвові злі уже появляються. З європейським і світовим відчуттям контексту. Ми нікуди від цього не дінемся, слава Богу.

А яким має бути кіно, аби Ви сказали «вау»? Чи «круто», чи «мистецтво» чи що б ви там сказали.

Ну от наприклад для мене зразок кіно як «кіномислення» – це «Делікатеси» Жене і Каро. Дзиґа Вертов робив у двадцятих те, що деякі зараз видають за новацію. З другого боку, сага «Одного разу в Америці» – зразок, як зробити кінороман, насичений візуальними образами так, що фільм стає вічним. Насправді хорошого кіно дуже багато – до смерті можна дивитись. Той таки «Вавілон XX» Миколайчука – це, як на мене, зразок візуалізації і кінонаративу.

Про «Братів» можна говорити в контексті поетичного кіно або якоїсь іншої школи, традиції?

Я думаю, що українське поетичне кіно – це вже приналежність до Вікіпедії. Я би скоріше це відніс до європейського кіно, яке зараз в тренді. Це ж нове покоління робило. Із зовсім другими швидкостями в голові й серці.

А Ви вже його бачили? Задоволені результатом?

Бачив, але в попередній режисерській збірці. Ще і без титрів навіть, ну й на моніторі. Тому судити не буду. Та й взагалі судити не буду. Це кавалок мого життя. Це робота, в якій я мав честь брати участь. Це професійна робота і робилася вона через серце, а це головне.

Ця картина варта Оскара за найкращий іноземний фільм від України?

Сама Україна як країна варта всіх номінацій Оскара в Лос-Анджелесі, й це безсумнівно. Все решта суєта, Оскари-хуй*скари.