Останній торг політиків за Україну

Народ дуже неохоче пішов на вибори. І про це варто замислитись

Скінчилися вибори, зачинилися дільниці, почався підрахунок голосів. Карти вже поклали на стіл і по черзі відкривають масті. Хоча все, або майже все, було зрозумілим ще до початку голосування. Залишалась інтрига виключно в межах розриву між тими, хто пройде в Верховну Раду. Кияни впевнено стверджували, що комуністи в Раду цього разу не пройдуть, і таки виявилися праві. Самі ж комуністи, які весь час маніпулювали поверхневими речами, стали тепер самі ганчіркою у фокусника, яким останній прикриває зайця. Або кролика. Тепер можна відволікти увагу на них — Ленінів повалили, комуністів до Ради не пустили. Регіонали взагалі розчинились у нових назвах і блоках. І про це окремим пунктом наголосив Президент, щоправда, забуваючи пояснити причини цього факту. Завдяки чому не буде комуністів у Раді? Завдяки успіхам команди Порошенка? Завдяки еволюції свідомості суспільства? Чи за рахунок здавання територій під виглядом перемирій і угод? Виборці радіють. Заради такого можна й від Донбасу відмовитись. Тим більше, що ми від нього начебто не відмовились, а навпаки, — перемогли. Саме такі слова звучать інколи з вуст Президента. Ми добилися миру! А це значить, що призиву найближчим часом не буде й можна спокійно кричати «Слава Україні!» у веселих залах на урочистостях, а не в окопах.

Луценко переконаний — ми зупинили агресію Росії. І ось такі репліки в промовах, повірте, ріжуть під сами груди. Росію зупинили Одеса та Харків, Дніпропетровськ і Запоріжжя, волонтери й добровольці, а не «ми». Хто це «ми»? Продажні чиновники? Далекі від реалій війни генерали? Можна розуміти дипломатичні та обережні формулювання, але не можна нормально сприймати відвертий блеф. Червневе перемир’я Луценко видає за часовий люфт, завдяки якому армія стала на ноги. Успішні рейди батальйонів, які було нівельовано бездарним командуванням, видає за зупинення російських військ. Бігає залом «Мистецького арсеналу» Гелетей, нервово посміхаючись. І так хочеться йому поставити відверте запитання, але то вже буде не журналістика, а лайка. Тому, випадково натрапивши на журналіста Павла Шеремета, звертаюсь до нього із запитанням, як до знавця Росії, — чи реальний конструктивний діалог між Кремлем і українською владою, яка тепер має бути фактично абсолютизована Порошенком? Шеремет відповідає скептично. Навряд щось доброго можна очікувати від Кремля. Путін і далі гризтиме Україну, але, щоправда, зараз перебуває в такому стані, коли будь-яке його рішення буде хибним.

На моє запитання до Юрія Луценка, чи буде новий парламент у разі підписання коаліційної угоди продовжувати консервувати конфлікт на Донбасі «перемир’ями», або чи забезпечить реалізацію більш рішучих дій, Луценко відповів, що рішучі дії потрібні, але в руслі мирного шляху. Це, так би мовити, й із рибкою, й із сухими чоботями. І взагалі, Луценко, за його словами, не гірше за мене знає, що коїться на Донбасі, адже в нього там син волонтер. Ну як тут посперечатись? Відрізав. Формули відповідей у соратників Порошенка тотожні патронові. Порошенко прийняв армію без армії. Перемир’я забезпечили гуртування сил і успішний прорив. Ну, а лякати долею луганчан їх не треба, бо вони самі все знають і все бачили, бо в них там, виявляється, діти. Була вже армія до Порошенка й є! Причому з дуже високим бойовим духом. Успіх операції із визволення Донбасу було поховано кадрами Президента. А луганчани й донеччани хочуть відчувати себе громадянами країни, яка здатна їх захистити, хоч де б вони були і хоч якими б вони були. Бо держава — це передусім громадянин. Інакше — це квазі-простір, який руйнується в певний, інколи зовсім неочікуваний момент.

Президент дав чітко зрозуміти, що формування коаліції у Верховній Раді відштовхуватиметься від домінації його блоку. Луценко взагалі поспішив сказати, що вони вже зараз почнуть підписувати з «силами Майдану» угоду, хоча серед журналістів потім виправився, сказавши не на мікрофон, що «не знаю, коли». Звісно, карта, попри несуттєву різницю у відсотках голосів за «Блок Порошенка» і «Народний фронт», лягає до рук Президента. Так чи інакше, коаліція буде. Визнавати, кого може запропонувати Президент як альтернативу Яценюку, Порошенко відмовляється. Дарма діставшися-таки до Києва, Євген Кисєльов запитав і Юрія Луценка, й Петра Порошенка про можливу кандидатуру на цю посаду. Мовчать, але натякають, що у разі чого, то, так би мовити, незамінних людей не існує. Усе це залежатиме від того, чи буде Яценюк готовий до «єдиного плану реформ». Звісно, ніхто до таких ексцесів доводити не буде. Це невигідно й непотрібно нікому. Зрештою, повнота влади тепер реально концентрується в руках Порошенка. І, чесно кажучи, я б не бачив в цьому нічого поганого під час такої кризи і такої війни. Вертикаль влади в такі часи має бути міцною. Лякає інше, Президент продовжує говорити про мир, якого в реальності не існує, продовжує насолоджуватися перемогою над комуністами та регіоналами, які насправді нікуди не ділися, бо залишився їхній ображений електорат. Президент і його команда, як мантру, повторюють нудне слово «реформи», перемішуючи його зі словом «майдан». І від того ще більше нудить. Більш того, стає моторошно, огидно й боляче. Боляче, особливо коли дивишся на очі Мустафи Джемільова, в яких читається приреченість, незважаючи на те, що він переможець. «Ми з Чубаровим у Криму персони нон грата», — говорить він, і мене ці слова б’ють током, бо я так само не можу повернутися до своєї оселі.

Але кому то потрібно, якщо є цяцьки та забавки, якими так справно навчилися гратись лялькарі. У них є биті комуністи, проекти, лейби батальйонів, заклики до єднання і реформи, яких ніхто за 23 роки не бачив. І усе ж тема живе. Зі скрижетом, але явка та відсотки назбиралися. Зауважу — низька явка, хоч як би виправдовував її Луценко. Народ дуже неохоче пішов на вибори, й про це варто задуматися. Народ не сприймає всерйоз масті, які перед ним розкладують. Він не хоче голосувати, бо знає — обмануть. Апатія та фрустрація — передвісники бурі. А ще варто задуматися про те, що нікуди не ділися так звані опозиціонери. Ну, а мажоритарники — це взагалі люди без обличчя, попри начебто конкретну персонізацію. Остання гра, на коні якої стоїть наша країна, триває, і хтось увійшов у переможний раж. У цьому казино всі стіни в дзеркалах і немає вікон, тому, можливо, хтось перестав відчувати час. Час, який спливає.

Валентин Торба, День