Парламентські вибори: а як воно в інших?

Зараз, коли в Україні відбувається голосування, коли претенденти на місця у Верховній Раді виклались на фінішній прямій, не зайве замислитися над чеснотами та вадами вітчизняної виборчої системи, над шляхами і методами її вдосконалення. Чи варто винаходити у виборчій справі велосипеди? Чи, може, доцільніше взяти за зразки ефективні електоральні системи та допасувати їх до українських реалій?

Питання дискусійне, чи не так? Але за будь-яких обставин варто ознайомитися з тим, як відбуваються вибори у державі, населеній далеко не найменш успішним народом, державою, яка зуміла зберегти демократію за умов постійного протистояння сусіднім деспотичним режимам і терористам, яких колись активно підтримував СРСР, а зараз – сили новопосталого ісламістського тоталітаризму (який часом «політкоректно» і глибоко невірно звуть «фундаменталізмом»). Ідеться про Державу Ізраїль.

Отже: Ізраїль є суто парламентською республікою, яким керує уряд на чолі з прем’єром; уряд формується парламентом – Кнесетом. Із 1996 по 2001 роки в Ізраїлі діяла система прямих виборів глави уряду, які відбулися тричі – в 1996, 1999 і 2001 роках, після чого від неї відмовилися. Вибори проходять за партійно-пропорційним принципом – уся країна являє собою один виборчий округ, в якому висуваються партії чи блоки партій. 120 місць у Кнесеті розподіляються відповідно до підтримки кожної партії учасниками голосування, але за умови, що ця партія долає електоральний бар’єр, який становить 2% (раніше – 1%) від загального числа поданих голосів.

Виборцями є всі громадяни Ізраїлю, які досягли 18-річного віку, мають право брати участь у виборах, незалежно від етнічного походження, статі, віросповідання та майнового стану. Що цікаво: бюлетені з нанесеними на них символами та назвами партійних списків опускаються в урну на виборчій дільниці у закритих конвертах. Вояки, хворі в лікарнях та ув’язнені мають право голосу, а от громадяни Ізраїлю, які на день виборів перебувають за кордоном – ні. Винятки зроблені лише для тих, хто перебуває за кордоном за завданням державних структур (наприклад, дипломатів); вони можуть проголосувати у посольствах та консульствах Ізраїлю або на кораблях під ізраїльським прапором. Виборець засвідчує свою особу одним із таких документів (де передбачена фотографія): паспорт, посвідчення особи, посвідчення водія, посвідчення депутата Кнесету. За особистим дозволом міністра внутрішніх справ дозволяється голосування за посвідченням без фотографії (наприклад, для мусульманок, які прикривають обличчя; це, до речі, і є фундаменталізм).

День виборів в Ізраїлі оголошується вихідним, щоб надати можливість всім громадянам взяти участь в голосуванні у зручний для них час (виборчі дільниці зазвичай відкриті з 7 години ранку до 22 години вечора); цього дня громадський транспорт працює безплатно. У дипломатичних місіях Держави Ізраїль за кордоном і на кораблях під ізраїльським прапором голосування проходить за 12 днів до виборів, щоб виборчі урни встигли прибути до Центрвиборчкому для підрахунку голосів. Вояки на своїх базах голосують теж раніше; урни з їхніми бюлетенями приймаються за 3 доби до виборів. Це все забезпечує оперативність підбиття підсумків виборів.

При цьому Ізраїль якось обходиться без відкритих партійних списків (може, тому що країна це не надто велика за територією й населенням, тому люди мають можливість добре знати, хто є хто серед політиків). Охочих потрапити до Кнесету вистачає: у торішніх виборах брали участь 34 партії та блоки, потрапили до парламенту 12. Щоб стати депутатом, треба мати 21 рік та не посідати напередодні виборів найвищих державних і військових посад. Крім того, громадянин може бути позбавленим права обиратися за рішенням суду. Існує ще один бар’єр: Центрвиборчком має право заборонити партіям чи блокам брати участь у виборах, якщо їхні офіційно заявлені або латентні цілі включають в себе заперечення права Ізраїлю на існування як держави єврейського народу; заперечення демократичного характеру Держави Ізраїль; підбурювання до расизму. Рішення Центрвиборчкому можуть бути оскаржені у Верховному Суді. Видається, що якби в Україні існували обмеження такого роду, число претендентів на участь у виборах помітно б скоротилося…

І ще одна цікава деталь: хоча Центрвиборчком формується з представників усіх партій, фракції яких наявні у Кнесеті поточного скликання, очолює цю інституцію представник судової влади – член Верховного Суду Ізраїлю.

Як же фінансується виборча кампанія? На відміну від України, місцеві багатії не мають серйозного фінансового впливу на партійне життя, відтак і на вибори. Адже більшу частину партійних витрат фінансує Держава Ізраїль. У загальному підсумку це виходить для країни і її громадян значно вигідніше, ніж допускати «грошові мішки» до політичного життя. З інших джерел, у тому числі за рахунок приватних пожертвувань, до партійних бюджетів надходить тільки їхня невелика частина. Закон накладає жорсткі обмеження на політичні пожертвування приватних осіб або організацій. Одна ізраїльська сім’я, скажімо, може пожертвувати політичній партії не більше 600 доларів у рік виборів і до 250 доларів у рік, коли вибори не проводяться. Партіям заборонено приймати пожертвування від корпорацій або приватних осіб, які не є громадянами Ізраїлю чи позбавлені права голосу. Що ж стосується коштів, які партії одержують із державної скарбниці, то це відбувається на основі досить складної системи  розрахунків, яка виходить із числа депутатів, що їх ця партія має, у Кнесеті минулого та нинішнього скликань. Загалом у рік останніх виборів державне фінансування партій сягнуло 40 млн. доларів.

І ще одна важлива деталь ізраїльських виборів, на яку неодмінно слід звернути увагу українцям: щоб гарантувати всім учасникам електоральних перегонів максимально рівний доступ до виборців, закон забороняє партіям закуповувати рекламний час на телебаченні і радіо, надаючи їм натомість безплатний, але обмежений за тривалістю ефірний час. Кожна партія чи блок, що бере участь у виборах, отримують так звану «базисну квоту» в 7 хвилин ефірного часу на телебаченні і 15 хвилин на радіо. Партії, представлені на момент виборів у Кнесеті, отримують за кожного депутата додатково по 2 хвилини ефірного часу на телебаченні і по 4 хвилини – на радіо. Закон також накладає обмеження на площу рекламних передвиборних оголошень у друкованих виданнях. Додаткові обмеження на політичну рекламу включають заборони на залучення у будь-які її форми молодших за 15 років дітей, на використання зображень військовослужбовців та армійської символіки, на використання імен і фотографій жертв терору без офіційного дозволу їхніх родичів. Інакше кажучи, держава, яка десятиліття відбивається від терористів та деяких сусідів (підбурюваних переважно з Кремля), мабуть, небезпідставно не дозволяє жодній політичній силі «приватизувати» доблесть війська, дитячі посмішки та пам’ять про жертв…

Нарешті, в підсумку кожна партія чи кожен блок, що подолали 2%-й бар’єр, отримують місця в новому Кнесеті відповідно до частки поданих за них голосів. Залишки голосів, яких не вистачає до отримання ще одного мандата, можуть бути передані іншим партіям чи блокам відповідно до угод між ними, підписаним перед виборами. Якщо таких угод не існує, то «зайві» голоси розподіляються так само, як і на українських виборах, пропорційно до числа голосів, поданих за кожен список. Чи треба пояснювати важливість такого роду угод між потенційними союзниками у Кнесеті наступного скликання і в майбутньому уряді за умов, коли більшість становить 61 депутата, і кожен додатковий парламентарій може виявитися ледь не на вагу золота?

Самі ж парламентські вибори в Ізраїлі проводяться кожні чотири роки, якщо не виникають особливі ситуації, як-от: Кнесет ухвалює рішення про саморозпуск; Кнесет не може затвердити державний бюджет до закінчення першого кварталу фінансового року; прем'єр оголошує про розпуск Кнесету; провівши вотум недовіри уряду, депутати після того не змогли сформувати новий кабмін за відведений законом термін. Як бачимо, і тут є цікаве та корисне для України, де, скажімо, з бюджетом постійно відбуваються ігри…

Не менш повчальним є й досвід польського парламентаризму за останні чверть століття, тим більше, що Польща стала за цей час із економічного аутсайдера провідною силою серед колишніх посткомуністичних держав Європи, але це зовсім інша тема, тим більше, що в «третій Речі Посполитій», як її інколи звуть, діє двопалатна Національна асамблея у складі Сейму та Сенату, а це інша конфігурація виборчої системи і законодавчої влади.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, ДЕНЬ