Пайове безправ’я

Селяни й далі не зможуть розпоряджатися своєю землею на власний розсуд.

з 6 жовтня вся інформація державного земельного кадастру в Україні стала доступною для широкого загалу її громадян. Якщо доти тут можна було отримати відомості лише про площу тієї чи іншої земельної ділянки та про її цільове призначення, то тепер є право дізнатися і про її власника. Принаймні так задекларували днями на рівні столичного профільного відомства. Оскільки ж ті послуги надаватимуть на основі даних державного реєстру речових прав, то вдасться довідатись і про те, хто орендує ту землю, чи й ознайомитися зі своєрідною історією кожного наділу — з тим, хто, коли і як ним користувався. Правда, як повідомив на прес-конференції з цього приводу глава Державної служби з питань геодезії, картографії й кадастру Максим Мартинюк, наразі задокументовано інформацію лише про дві третини земельних ділянок із тих, які перебувають у приватній власності. Але, за його словами, протягом найближчих двох–трьох років реєстр заповнять на всі 100 відсотків, пише Галичина.

Утім, хоч як, а відкриття для публічного доступу навіть святая святих держземкадастру — банку даних про власників землі, в тому числі й сільськогосподарського призначення — основи агровиробництва — вже встигли назвати кроком уперед у реформуванні системи земельних відносин у нашій державі. і це дивує. Бо, як не парадоксально, той «крок» ні на йоту не наближає нас до завершення глобальних перетворень, започаткованих майже відразу після здобуття Україною незалежності. Власне, ще рік тому наша держава побила світовий рекорд за тривалістю проведення земельної реформи, який свого часу встановила було Аргентина, де цей процес тягнувся два десятиліття. Але й нині цим кардинальним змінам у вітчизняній глибинці не видно кінця. 
Річ у тім, що, розпаювавши колгоспну ріллю й роздавши її шматки селянам, в Україні здійснили лише, сказати б, півділа. Бо майже відразу власників землі обмежили у правах на неї, заборонивши її продаж. Звичайно, цей мораторій ввели не навічно, а лише на якийсь час, протягом якого в державі мали створити належне для того правове поле. Проте, як мовиться, немає нічого тривалішого за тимчасове. І український досвід це лише підтвердив. Уже впродовж доброго десятиліття терміни скасування мораторію постійно відсувають. На сьогодні дія останнього такого перенесення офіційно завершується 1 січня 2016-го. Проте ще наприкінці вересня на виїзному засіданні уряду в Полтаві констатували, що відсутність відповідної законодавчої бази в державі унеможливлює скасування того мораторію найближчим часом. Отже, ймовірно, що ринок продуктивних земель в Україні стартує аж 2018—2019 рр., зазначив при цьому той самий М. Мартинюк. 
Можна б тут проаналізувати ситуацію, з’ясувати, хто винен у тому, що застій в реформуванні земельних відносин триватиме й далі. Та, мабуть, не те головне. Основна проблема земельної реформи, як про це розповідають журналістові «Галичини» в різних районах області самі селяни, та, що вони як не мали остаточних прав на свої паї, так і надалі — протягом найближчих років — не матимуть змоги розпоряджатися власною землею, як вважатимуть за найдоцільніше для себе. Зокрема ніхто не зможе продати ні весь свій пай, ні його частину. 
Звісно, не всі господарі згідні розпрощатися зі своєю землею в такий спосіб, і далеко не кожному це потрібно. Проте чимраз більшає людей, готових збути власний земельний наділ. і причин для цього не бракує: хтось стає неспроможним власноруч його обробляти, а віддати в користування нікому, надто ж у сільській глибинці, комусь терміново потрібні кошти на лікування, яких просто нізвідки взяти, тоді як продаж земельної ділянки міг би врятувати його становище, когось не влаштовує мізерна платня за оренду його паю, яку, до того ж, видають переважно зерном чи іншими продуктами, а хтось покидає обжите місце й переїжджає на постійне проживання в інший регіон чи й за кордон...

Чимало власників землі вже й повмирали, так і не змігши сповна скористатися тим безплатним дарунком, й залишили паї у спадщину своїм родичам. Але з їхньою смертю з’ясувалося, що в нашій державі далеко не просто законним спадкоємцям переоформити на себе право власності на земельний спадок. Потрібно витратити стільки часу, зусиль, коштів, подолати такі бюрократичні недоладності-перепони, що багатьом із них забракло терпіння. Надто ж тим, які давно живуть у містах чи й перебралися за кордон. Та й який сенс це робити, коли й користі од того паю жодного — так подумав не один із них. Отож землі померлих власників, чиї діти з різних причин не спромоглися чи не захотіли вступити в законні права володіння ними, поступово стають мовби нічийними. Столоначальники у високих кабінетах навіть витворили термін, яким позначають такі земельні наділи і від якого відгонить моторошною поетичністю, — «відумерла спадщина».         
З плином літ площа такої «нічийної» землі в Україні з числа тих 29 мільйонів гектарів, які свого часу роздали 6,9 млн. селян, уже сягнула, за різними даними, за 0,7 — 1,8 млн. га. Більшу частину її й далі безплатно обробляють орендарі, а решта лежить облогом. Але рік у рік «відумерла спадщина» поглинає нові й нові паї. і перспективи цього явища, яке вже нагадує жорна на шиї нації, доволі туманні. Що буде з цією землею потім, колись — націоналізує її держава чи приберуть до рук спритні ділки, себто олігархи-агробарони, — ніхто не знає. Зрештою, розмов про це намагаються уникати як урядовці, так і незалежні експерти. Важка тема.  
Тим часом, якби селяни могли продавати свої паї, більшості родичів померлих власників землі вистачило б терпіння пройти всі Дантові кола нотаріального пекла й таки перебрати ту нерухомість у свої руки. Хоча б для того, щоби відтак перетворити її на товар і вторгувати гроші за нього. Так вони не лише покрили б свої моральні й матеріальні затрати на те, а й отримали б певний дохід. Тоді б і не з’явилися «нічийні» землі чи їхні масштаби були б менші...
Безперечно, не йде мова про негайне ухвалення дозволу на продаж  продуктивних земель в Україні. Але й подальше затягування із розв’язанням проблем, які накопичуються у зв’язку з недовершеністю земельної реформи, згубне для тієї справи. Тож якимись променями в цьому тунелі виглядають найсвіжіші заяви прем’єра Арсенія Яценюка про ймовірне втілення в життя наступного року в окремо взятому регіоні пілотного проекту з продажу через аукціони селянських паїв та про потребу створення державного агента-посередника на ринку цієї землі, який би викуповував ділянки в охочих їх збути й перепродував далі, контролюючи, кому й скільки, — такий механізм свого часу діяв у Чехії...
Лише б ці наміри не потонули в тому бурхливому морі, яким є сучасне життя в Україні, так само, як загубився в ньому ще березневий заклик Президента Петра Порошенка винести цього року на всенародне обговорення питання відкриття ринку земель сільгосппризначення.