Побувати у пеклі

На львівському залізничному вокзалі гамір. На третьому пероні кілька сотень людей: ось старший чоловік із сивою бородою переступає з ноги на ногу і веде себе дуже спокійно, поряд усміхнені і радісні дівчата у вишиванках тримають прапори, синьо-жовтні стрічки та кульки, вітаються, перешіптуються між собою, готуються співати. Старші жінки, ще не дочекавшись потяга, плачуть.  Всі чекають на героїв-прикордонників. Рейсом 246Д «Генічевськ-Чернівці» додому вертаються військові, які протягом місяця перебували в так званому «Ізваринському котлі» (район Дяково). Саме вони разом із 72-ю та 79-ю бригадами в ніч із 6 на 7 серпня під зливою обстрілів здійснили прорив двох кілець терористів, вийшовши до основних сил АТО, пише День. На годиннику 10:15, стукіт коліс  потяга. Їдуть.

«Дя-ку-є-мо!», «Герої!», «Слава Україні!», - вигукує натовп. Голоси маленьких дітей, молоді та низькі баритони старших чоловіків змішуються, перетворюючись у якусь густу масу звуку, повну усмішок і сліз. У тісняві стоїть білява дівчинка у вишиванці із синьо-жовтою стрічкою у волоссі та величезним прапором. Це Таня, їй 13 років. Каже, що прийшла сюди, аби зустріти українських героїв.  «Знайомих чи родичів у мене тут немає,  - розповідає, - просто я хотіла хоча б якось докластись до того, що відбувається в Україні». Поряд стоїть трирічний хлопчик Любомир зі своєю сестричкою Меланкою - вони теж прийшли зустрічати військових-прикордонників. «Бо нас солдати захищали, не пускали в Україні всяких поганих дядьків», - несміливо говорить маленький Любомир, уважно дивлячись на тата.

Жінка, коротко підстрижена під каре у зеленому береті – дружина офіцера, який відбув на Схід для виконання завдань з охорони державного кордону.  «Два місяці я не бачила чоловіка, - ділиться переживаннями Мирослава Андрущишин. - Важко пояснити, що я пережила за цей час. Мені здається, що кожна дружина і мати безпосередньо переживала і підтримувала, не пропускала жодного випуску новини, щоб бачити, що там робиться.  Словами важко передати». Не доказавши про пережите, жінка бачить, що прийшло ще багато друзів-військових. Вітаючись, міцно обіймаються і разом йдуть до вагону.

Неподалік стоять старші жінки. Сивоволоса мама у скромній зеленій кофтинці дуже розчулена: «Я тутка зустрічаю свого вояка з 24-го бригади. Одного з тих дітей, яких жорстоко обдурили в Яворові, - каже пані Марія з Жовкви. - Ті діти на Сході не мали що їсти і пити. Назад я його не впущу ні за що. По телефону казав «Мама, все добре». Хоч всі ми знаємо, що це не так. Нема правди. Бо кого забирають служити? Я ніц не маю, але най йдуть служити всі. Чому діти начальників не йдуть на Схід? Вони позакривали своїх по заграницях, а наша бідна дитина, чорна як земля, йде працювати. Там пили якусь воду з калюж. Я прошу Бога за Україну, щоби мир був. Путін в крові вже по коліна. Досить. Я вже маленьку дитину поховала, тепер це…». Жінка не може стримати сльози, прикриваючи тремтячими руками лице, замовкає.  

Поряд стоїть мама з фотографією свого сина. На знимці молодий підтягнутий юнак з ясним поглядом та темним волоссям. Але жінка у білому костюмі зараз його не зустріне. Її сина вже давно не можуть знайти. «Нема дитини, - каже про 22-річного Василя Ковалика жінка. - Забрали на сорок п’ять днів тільки на «ученіє», ще на вибори їх відпустили,  а після того я його більше не бачила, - говорить, затинаючись від сліз, мама. - Не знайшли, розшукуємо його, їздили в Запоріжжя, казали, що він згорів без голови. Але ми не віримо. Мені серце підказує, що він живий. Ранений, але живий. Думаю, він просто не може про себе дати знати. Ми дали гроші 12 церквам і монахам, всі за нього моляться». Сльози падають на фотографію в руках, а люди поряд теж починають плакати.  
Інша мама, Мирослава Володимірна з Дублян, нарікає на те, що військові маршрути здавали. Моїй дитині 21 рік, дзвонить мені й каже: «Мамо, я написав на бронежилеті  «З Богом в серці за неньку Україну». А той генерал не боявся здавати мою дитину? Сина пані Мирослави звати Остап, забрали його 22 червня, був В Луганську та в «Ізваринському котлі». Не розповідав нічого і до останнього дня мама не знала де він є. Тільки коли повертався, у Бердянську  подзвонив і сказав, що побував у самому пеклі.

З вагону виходять військові, їм роблять коридор, скандуючи «Герої». Один з таких молодих героїв - 21-річний Дмитро Ковтин, зі Львова. Прикордонник, служить у контрактних військах, залишилось ще три місяці. Каже, що треба було їхати захищати Батьківщину: «Ми були в Луганській області, в Дяково. Я відчував страх і бажання, щоб це все швидше закінчилось. Але ми одне одного підтримували і працювали злагоджено як сім’я. Там є багато добрих людей, це друзі назавжди».  

З 8-го вагону спускається 47-річний Володимир, старшина. Війна на Сході Україні – вже друга у його житті, перед тим був Афганістан. «Але то була зовсім інакша війна, не зрівняти, - каже військовий.  -  Там хоч бачив противника і можна було діяти, а тут нас обстрілювали, а ми не могли дати відсіч. З російської сторони стріляли безперестанку. Перемир’я, не перемир’я – там ніхто не дивився. Я тішусь, що ми на своїй землі. Всі вийшли живі завдяки 79-й бригаді. Якби не вона, нас вистачило би на півгодини. Нас обстрілювати цілодобово, градом накривали, мінометом». Під час розмови пан Володимир скурює підряд дві цигарки. «За даними розвідки відомо, що з боку сепаратистів загинуло 200-300 чоловік. І десь 500 людей постраждали», - завершує розповідь пан Володимир. Ще встигає тільки показати одяг на собі, каже, що це все, що вціліло. Все решта - згоріло. Чи далі відпустка, чи далі служба – невідомо.  Але радість є, пан Володимир обіймає свою жінку і йде до виходу.

Всі навколо, поклавши руку на серце, співають гімн. Хлопці, що ще залишились у вагоні й їхатимуть далі, виглядають через вікно й усміхаються до дівчат, що співають у вишиванках. Один вояка  навіть записує все на телефон. Через кілька хвилин потяг їхатиме далі. Через натовп, прапори і кульки продираються троє хлопчаків, які, їдучи на фестиваль чи в гори – з каріматами та гітарою, запізнюються на поїзд. Мабуть, не розуміючи, що відбувається, один з них каже: «Блін, як не в тєму» і забігає у вагон. Поїзд рушає, військові, обіймаючи рідних, йдуть з вокзалу, зустрічаючі згортають прапори. А коли вже нікого немає, прибиральниця замітає з землі листки квітів, сміття та недопалки. У вухах ще гуде гасло «Герої», а перед очима сльози матерів.

«Позитивна мобілізація»: кияни вітали прикордонників з Донбасу

Уночі на 11 серпня на столичному вокзалі потяг «Генічеськ — Чернівці» мав годинну зупинку, як і багато інших потягів, що йдуть через Київ. Втім, чекали саме на цей. Вже за 20 хвилин до його прибуття на пероні зібралося багато людей — з квітами, українськими прапорами та символікою Держприкордонслужби та плакатами. На плакатах було написано: «Дякуємо, ви — наші герої», «Пишаємося вами!» та інші фрази вдячності та підтримки. У цьому поїзді додому — на Львівщину — поверталися прикордонники, які кілька тижнів перебували в оточенні терористів у так званому «Ізваринському котлі» та з 6 на 7 серпня прорвали два кільця бойовиків і вийшли до сил АТО.

Активісти оголосили «позитивну мобілізацію» для зустрічі прикордонників: у результаті, охочі привітати героїв та подякувати їм  заповнили усю платформу. Крім того, на бійців чекало шампанське та 22 кілограми піці. А ще — дитячі малюнки та цукерки.
Анастасія Розлуцька з ініціативи «Євромайдан SOS» розповіла: «Підготували українську символіку — прапори пошили переселенці з Донбасу, ще й зробили нам знижку. Я б кожного прикордонника зустрічала, якби знала, коли вони приїжджають. Треба подякувати їм за те, що захищають нашу країну».

Хлопці не очікували, що їх зустрічатимуть, ще й так. Поки потяг ще лише зупинявся, один з бійців, визирнувши з дверей вагону, голосну крикнув: «Слава Україні!» — у відповідь пролунало гучне «Героям слава!» А далі багаторазове «Дякуємо!» «В мене просто немає слів, просто немає слів», — повторював один із прикордонників, тримаючи в руках соняшники від дівчат.

Хлопці легко йшли на контакт, щоправда про бої згадували неохоче. Але загалом розповідали, що їм довелося пережити. Прикордонник Костянтин зізнався: «Звикли оберігати кордон, а знадобилося його обороняти. Ми діяли так, як вчили. Зараз планую відпочити — думаю, мінімум 10 днів відпустка. Не очікували такої зустрічі у Києві, дуже приємно. На сході України стикались із різним ставленням місцевих, але загалом з позитивним».

«Не хочеться повертатися на Донбас, але, якщо треба — поїдемо, — каже львів’янин Володимир. — На кордоні, коли нас обстрілювали з «Градів», було дуже страшно. За дві години разів 300 «Отче наш» та «Богородице Діво, радуйся» прочитав. Тільки Бог рятував. Ми ніякі не герої. Сьогодні герої — хлопці, які зачищають Донецьк та Луганськ. А ми просто стояли, відбули свій термін, хоча й тяжко було».

Андрій зі Львова пишається: у його підрозділі немає загиблих і поранених. «На кордоні всього не вистачало: продуктів, боєприпасів. Колони з допомогою не могли дійти до нас. З родичами намагалися спілкуватись мобільними. Іноді нам глушили зв’язок    — я так розумію, росіяни. Бувало, три-чотири доби не могли додзвонитись додому. Менше розказували, щоб рідні менше переживали. Зараз все нормально, хоча й замучені трохи», — розповів Андрій.
Ще один прикордонник усміхається і каже, що родина не знає, що він побував на передовій, всі думають, що він не в зоні АТО. Але тепер, звичайно ж дізнаються ...

Люди на пероні дарували прикордонникам прапори та обереги, фотографувались на пам’ять. Киянка Катерина Мельник ділиться враженнями: «Круто, що хлопці їдуть додому живі. Але є  ті, хто не повернувся, або дуже змінився. Хтось ділиться враженнями, а хтось мовчки курить з побратимами. Ми маємо відслідковувати потреби цих людей, бо не всі мають родину та того, з ким можна поговорити — а бійцям це необхідно. Важливо, щоб статус цих хлопців не затерся».

Згодом весь перон заспівав гімн України, дехто з хлопців плакав, приклавши руку до серця. Раділи подарованим прапорам, кажуть, їхні вже брудні та посічені осколками, але вони їх бережуть на рівні з новини, отриманими у Києві від тих, хто пишається і дякує.  
Година промайнула, як хвилина. Потяг із прикордонниками рушив далі. Хлопці вивішували з вікон прапори та співали гімн України. Сестри Людмила та Олена махають хлопцям руками. «Низький уклін хлопцям. Хай бережуть себе! Вони дуже мужні, хоча й кажуть, що звичайні. Ні, для нас вони — герої!», — кажуть дівчата.