Подарунок для Путіна?
«Ти що, дурень? Навіщо розписався в отриманні повістки?» Це почув від однієї знайомої, котра перебувала серед жінок, які протестували у вівторок під будівлею Богородчанської РДА проти призову до армії.
Як з’ясувалося, до її чоловіка не надійшла повістка. А на акцію спротиву вона прийшла, щоб підтримати інших жінок. Відповів коротко:
— Наразі в зоні АТО перебуває кілька десятків наших богородчанських хлопців. Хтось — три місяці, хтось — чотири. За ними також плачуть батьки, дружини і діти... і вони так само хочуть повернутися додому. Але ким їх замінити?
Зауважу: автор цих рядків далеко не герой. Адреналін у нормі. і не стрибав від щастя, коли стривожена дружина прийшла додому з повісткою для мене. Це було в суботу. В понеділок поїхав на роботу, щоб впорядкувати свої справи. А у вівторок пішов у військкомат. Щоправда, на той момент він уже не діяв. Як розповідали його працівники, до приміщення ввірвався натовп жінок, порвали мобілізаційні списки, ледь не побили одного з чоловіків, котрий так само прийшов з повісткою для проходження медкомісії та зауважив, щоби «візитерші» не заважали людям працювати.
Вівторкову акцію спротиву почали готувати ще у понеділок. Того дня ввечері в соцмережах з’явилися повідомлення, що у вівторок о 9-й годині ранку біля приміщення Богородчанської РДА відбудеться мітинг проти призову наших чоловіків до війська. На власні очі бачив, як приїжджали делегації з усього району. За браком місця і часу не можу всього описати. Адже захід тривав від ранку і до глибокої ночі. Більшість мітингувала під райдержадміністрацією, чимало людей було під військкоматом, з якогось дива перекрили дороги. Путіна цим не налякали, але вистачало конфліктних ситуацій з місцевими жителями. Скажімо, близько 12 години ночі через так званий блокпост до івано-Франківська намагався проїхати мікроавтобус, в якому було немовля. Не пустили. Сказали, щоб водій їхав об’їзною. Причому найбільш активна в цьому була якась невисока жіночка, хоча на той момент на «блокпосту» вже було й чимало чоловіків. Зокрема, якісь молоді люди спортивної статури і в таких самих костюмах. Почув, як хтось із них кинув мені в спину: він, мовляв, з «мусорами» працює. Річ у тім, що автор цих рядків живе в Богородчанах, а в газеті працює редактором відділу кримінальної інформації і не раз писав про «звитяги» в тому числі й богородчанських «білих та пухнастих» тамтешніх «героїв».
На акції спротиву лунали вигуки: «Відмова!», «Ганьба!», час від часу жінки голосно молилися. До речі, десь від обіду до них почали приєднуватися чоловіки. Хоча під військкоматом вони були ще зранку. З одним із них я «зрізався». Запитав, де працює. З’ясувалося — заробітчанин за кордоном. Звісно, держава винна, що не може забезпечити своїх людей роботою. Та я, до речі, батько трьох дітей, — також єдиний годувальник у сім’ї. При цьому сплачую чимало податків, на відміну від мого співрозмовника. Тож коли він нічого не дає державі, то чи має аж таке право щось вимагати від неї?
Щиро кажучи, в тому, що сталося у вівторок, головна вина — державних інституцій. Бо коли забирають до війська 25-річного хлопця і кажуть його рідним, щоб вони купили синові берці, бронежилет і шолом, хіба це нормально? Люди говорили і про інше: як чоловіка з однією ниркою визнали придатним до військової служби — хіба це відповідає дійсності? Коли людям надходять повістки, в яких зазначено, що в разі неявки вони сплатять штраф або можуть бути засуджені до позбавлення волі, то хіба таким чином треба примушувати боронити свою Батьківщину? Коли тим, хто прийшов з повісткою, ставлять літеру «Д», тобто — «доброволець», і в разі його загибелі сім’я не зможе розраховувати на пільги, то хіба від цього підніметься бойовий дух наших людей?
Але, мабуть, чи не головним питанням було таке: чому знову нас, західних українців, женуть на війну (на момент написання цього матеріалу з нашої області вже є 17 загиблих), коли з Донецька та Луганська втікає купа хлопів, які переховуються тут, а не боронять рідний край? Називали конкретні адреси їх перебування, в результаті перевірки однієї з них з’ясувалося, що інформація недостовірна.
Зауважу, що в наступному номері дам повний матеріал про цю подію. Вибачте, емоції «зашкалюють». Наразі зауважу, що на це дійство приїхала купа високопосадовців починаючи від голови ОДА Андрія Троценка. Та найбільший авторитет у людей мав відомий громадський активіст Михайло Бойчук («Хімік»). Він, зокрема, зробив пропозицію, яку начебто підтримали офіційні особи (за її виконанням будемо стежити), про проведення повторної медичної комісії, і якщо результати їх не співпадуть, то притягувати лікарів до відповідальності.
Тим часом із Богородчан до Івано-Франківська в середу добратися було тяжко. Дорогу перекрито. На «блокпосту» стоять якісь «бійці», під час «спілкування» з якими наш фотокореспондент вперше відчув, так би мовити, дискомфорт. От би вони так звитяжно поводилися на війні з москалями...
А ставлю попередню крапку в цьому матеріалі на фразі одного з моїх богородчанських знайомих, котрий те дійство прокоментував так: «Путін мав би танцювати від щастя, бо западенці нарешті відмовилися воювати». Хоча і він не має рації. Кого-кого, а наших земляків аж ніяк не можна звинуватити в боягузтві чи в браку патріотизму. Але про це — в наступному матеріалі, котрий підпишу так само, як і цей: ігор Никорович, народжений у Воркуті Російської Федерації, онук вояка УПА, засудженого до розстрілу (смертну кару було замінено 25 роками каторги), самотужки вивчив українську мову.
