Полювання на майора Сінклера. Шпигунська історія в Станиславові 18 століття
Шпигун із таємною місією, убивці, переслідування і трагічний фінал. Усе це – деталі операції спецслужб, яка напряму стосувалася Станиславова XVIII століття.
Його вбили під Крилосом?
Вперше я зустрів прізвище Сінклер у франківській газеті «Світ молоді», пише Репортер. У 1992 році вона надрукувала ґрунтовний «Станиславівський історичний нарис» польських краєзнавців Хованця і Зелінського у перекладі Юліана Пікара. Там був цікавий абзац:
«Тут складалися хитрі плани, які своїми таємними сітками обплутували Константинополь, Париж та Стокгольм. Станиславівський гетьманський палац перетворився на гніздо антисаксонської опозиції. Саме тут народилася ідея посадити на польський трон гетьманського сина Станіслава. Тут, у темному кутку (у 1738 р.) російська агентура готувала план вбивства шведського емісара у Стамбулі майора Сінклера, який повертався додому через наше місто. Це була найголосніша афера у політичних колах у середині XVIII століття…».
От яка російська агентура у польському Станиславові?! Чим їм аж так насолив шведський емісар, тобто посол, що справа дійшла до фізичного знищення?
Не повірите, але вдруге Сінклер явився мені у… романі Степана Пушика «Галицька брама». Там Пушик закидає власнику Станиславова Юзефу Потоцькому співпрацю з російськими спецслужбами:
«Після примирення (з польським королем та Петром І – Авт.) гетьман був замішаний у вбивстві шведського посла Сінклера. Коли Сінклер вертався із Туреччини через Станіслав до Швеції, два російські офіцери завели посла, можливо, й у крилоський ліс (десь під Станіславом), і застрелили його, захопивши до рук секретні документи. Відгомін цієї події прокотився по всій Європі…».
І знову купа питань – чому гетьман, який вважався запеклим ворогом Росії, став на її бік? Чого таке гучне вбивство оминають увагою польські історики Станиславова?
Бережіться московської перфідії
Однак справа Сінклера зацікавила українських дослідників. Діаспорний історик Ілько Борщакв есе «Орлик» описує пригоди сина старого гетьмана – Григора.
«Десь у серпні-вересні 1738 року Григор був у Царгороді, де зустрівся зі шведським бароном майором Малькольмом Сінклером, своїм давнім приятелем. Цей прибув до турецької столиці під формальним претекстом поладнати грошові зобов’язання небіжчика Карла ХІІ супроти Порти, але в дійсності мав таємну місію від уряду добитися союзу з Портою, бо Швеція готувалася до війни з Росією».
За допомогою Орлика-молодшого цю справу швидко владнали і приятелі збиралися вертатись разом до Стокгольму. Перед виїздом, через своїх агентів у російській армії, Григор довідався, що царський фельдмаршал Мініх наказав знищити обох дипломатів. Однак це не злякало мандрівників.
«І ось утрьох, – продовжує Ілько Борщак, – не враховуючи челяді – Сінклер, Григор під прибраним іменем Конор’єра та французький купець Кутір’єр виїхали 15 квітня 1739 року. 18 мандрівники були в Адріанополі, а 23 вже в Бухаресті, де вечеряли разом з гетьманом Орликом. 25 травня мандрівники були в Хотині, а 2 червня в Станіславові, де гетьманша Орликова запрохала їх на сніданок. Під час сніданку гетьманша сказала, що лякається московської небезпеки, але Сінклер сміявся з того. Тоді Анна Орлик відповіла йому: «Хто краще, як я, знає московську перфідію? Ви кажете, що Польща не є ще московською провінцією, але мого рідного брата москалі захопили в самій столиці Польщі!».
І ця стара українка зі своїм сумним досвідом мала рацію. На Шлеську російські старшини в звірський спосіб зарізали Сінклера…».
Що таке «перфідія»? За тлумачним словником, це рідковживане слово означає зрадливість, підступність, віроломство. Актуально, правда?
Стокгольм – Стамбул
Найбільш повно долю бідолашного майора дослідив професор Сергій Соловйов у своїй «Истории России с древнейших времён». Він оперує оригіналами документів.
Після поразки у Північній війні Швеція прагнула реваншу. Реальний шанс помститися замаячив у 1735 році, коли спалахнула російсько-турецька війна. Бої велись з перемінним успіхом, головні сили москалів воювали у Причорномор’ї, тож випадала добра нагода вдарити їм у спину, тобто вдертися до Балтії.
Войовничі кола шведського риксдагу (парламенту) вирішили відправити до Стамбулу майора Малькольма Сінклера, який мав представити султану проект союзу проти Москви. Кандидатуру майора затвердили не випадково, адже в минулому він кілька років провів у російському полоні і люто ненавидів москалів.
Сінклер ще тільки збирався в дорогу, а ворожа розвідка вже «пронюхала» про його місію. Російський посол у Стокгольмі Бестужев-Рюмін доповідав у Петербург:
«Не відомо, якою дорогою поїде кур’єр з цими депешами. Я довідався, що майор Сінклер, який у минулому році був шпигуном у Львові, сам запропонував, аби його знов туди відправили… Будучи великим злодієм та ганьбителем усієї російської нації, він діє проти шведського короля. Моя думка, аби його «анлевіровать», а потім пустити чутку, що на нього напали гайдамаки чи хтось інший».
Цікаво, що «злив» Сінклера сам шведський король Фредерік І, який не хотів війни, до якої його штовхав парламент.
Драма на поштовому тракті
На початку вересня 1738 року Сінклер поїхав до Стамбулу. А вже 23-го числа російський головнокомандувач діючої армії фельдмаршал Мініх давав інструкцію драгунському поручнику Левицькому. В ній йшлося про те, що зі Швеції до Туреччини виїхав майор Сінклер із таємними листами. Ймовірно буде просуватися через Польщу, під чужим ім’ям Гагберха. Того Сінклера треба перестріти десь у безлюдному місці «где б поляков не было», після чого «старатца его умертвить или в воду утопить, а письма прежде без остатка отобрать».
Цікаво, у чому фельдмаршал вбачав різницю «умертвити» і «втопити» – адже результат однаковий. Аби полегшити вбивці справу, посол Бестужев-Рюмін відшукав і передав йому портрет майора. Дещо пізніше вислали ще двох убивць – капітана Кутлера та поручника Веселовського. Вони мали вбити угорського князя Ракоці та Григора Орлика, втім, якщо зустрінуть Сінклера, то його – в першу чергу.
У дорозі майор раптом «зник з радарів» і шведи вже думали, що його впіймали і повісили як шпигуна. Однак наприкінці року посланець щасливо прибув до турецької столиці і мав кілька зустрічей з османськими можновладцями.
Весною наступного року Сінклер вирушив додому. Росіян дуже цікавило, чи вдалося сторонам про щось домовитись, а якщо так, коли чекати нападу Швеції?
Історик Ілько Борщак залишив нас із майором у Станиславові. Юзеф Потоцький не продав його росіянам і у крилоському лісі шведська кров не пролилась. Емісар попрощався з Григором Орликом та в супроводі озброєного ескорту попрямував до австрійського кордону. Там польські вояки розвернули коней і Сінклер залишився в компанії купця Кутюр’є та чотирьох слуг.
По п’ятах за ним слідували поручник Левицький і капітан Кутлер із десятком російських драгунів. 17 червня біля Бреславля, що в Сілезії, господар готелю «Золота шпага» повідомив, що кілька годин тому в поштовій кареті проїхав шведський майор. Офіцери пришпорили коней і між містечками Нейштадт і Грюнберг наздогнали шпигуна. Сінклера витягли з карети та потягнули у кущі. Пролунало кілька пострілів, але майор залишився живий, тож добивали кавалерійськими палашами. Потім вбивці забрали дорожню скриню та швидко зникли із місця злочину.
«Мерзкое дело»
Втім, російські агенти допустилися помилки – залишили живих свідків. Слуги їх не цікавили, а ось купця Кутюр’є вони певний час тримали під вартою у саксонському Дрездені. Однак невдовзі відпустили, ще й виплатили 500 дукатів компенсації. Купець чкурнув до Стокгольму, де заявив, що вбивці Сінклера розмовляли російською та вимагали скриню із якимись паперами. Спалахнув гучний міжнародний скандал!
Офіційна реакція Петербурга була цілком передбачувана. Історик Олег Покровський наводить витримку з декларації Кабінету ЇЇ Імператорської Величності, яку розіслали усім дипломатичним представникам: «Мы не только не принимали ни малейшего участия в таком мерзком деле, но, напротив, смотрим на оное, как на дело в высшей степени недостойное нашей чести и нашего сана, и оное до чрезвычайности ненавидим».
Тобто, «русскіх на Донбасє нєт»…
Водночас імператриця Анна Іоанівна наказала фельдмаршалу Мініху, як треба вчинити з виконавцями: «Их надлежит самым тайным образом отвесть и содержать, пока не увидим, какое окончание сие дело получит».
Поручника Левицького та капітана Кутлера під конвоєм відправили до Сибіру. Кілька років вони провели у селі Абалака, поблизу Тобольська. Їм не можна було виходити з помешкання та писати листи. Охорона мала поводитись з офіцерами чемно та пояснювати, що усе робиться для їхньої ж безпеки. Лише у 1743 році, вже за нової цариці, Левицькому присвоїли звання майора, а Кутлеру – підполковника, змінили обом прізвища (Ликевич і Туркель відповідно) та відправили дослужувати у глухій казанський гарнізон.
Згодом Швеція таки оголосила війну Росії, яку програла. Майор Сінклер увійшов в історію, навіть став героєм патріотичної пісні, а його вбивці тихо спились у провінції.
