Постравматичний синдром: поради практичного психолога для членів сімей військових

Посттравматичний синдром у військових, які повертаються із зони АТО – з такою проблемою все частіше стикається наше суспільство. Як сім’ям учасників бойових дій повернути своїх чоловіків, синів і батьків до нормального життя? Про це ми запитали у полтавки Марини Гурнік, практикуючого психолога-психоаналітика.

Будь-яка стресова ситуація має вплив на психіку людини. Наприклад, побачити аварію – це теж може стати причиною дуже сильного стресу і травми, вже не кажучи про військові дії, вимушене переселення.

Військовослужбовці безпосередньо до мене не зверталися, але це роблять їх дружини. Одна жінка нещодавно подзвонила і питає: «Що робити? Бо прийшла зовсім інша людина, не мій чоловік». 

Чоловіки не хочуть приходити самі. Вони не визнають, що з ними щось не так. І це насправді дуже серйозна проблема.

Що ж робити дружині, сестрі, матері військового, як поводитися з такою людиною?

Коли працюєш з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), особливо з людиною після бойових дій чи якихось катастроф, то найважливіший крок, щоб розпочати адаптацію – усвідомити і прийняти, що така подія була в житті, і що вона дійсно була травмуючою і внесла зміни в психіку і в особистість людини. Насправді, тут дуже багато залежить від психолога, але до психолога ще потрібно дійти.

Такі люди стають емоційно холодними. Тобто якоїсь радості, теплоти вони не відчувають. Їх емоції – це агресія, роздратування, незадоволення, низька самооцінка. Позитивні емоції дуже сильно заблоковані. У них з’являються нав’язливі стани, вони думками повертаються у ті спогади, багато говорять про це, згадують ці жахи. Це ознака того, що людина не може соціалізуватися, адаптуватися у мирному середовищу.

Ще варто звернути увагу, що, повертаючись з бойових дій, вони чекають визнання, розуміння того, що вони не просто так пройшли це все, пережили. Вони переживають це все дуже гостро, у них виникає депресивний стан: «Заради чого я все це робив?». Тобто таке розчарування у діях, що вони пережили, пройшли, а це все даремно. Можна прослідкувати це все по тому, що вони мало сплять, мають часте потовиділення, сечовиділення.

Варто проводити консультації членам родини, зокрема дружинам, про те як же саме їм вести себе з чоловіками, які побували на війні.

Вся психіка цих людей переструктурувалася, щоб вижити в тих умовах, які не властиві людині. Це варто розуміти дружинам.

Такими, як раніше, вони не вже не будуть, або для цього потрібно дуже багато часу.

Потрібно вислуховувати їх розповіді про війну. На цьому частково базується терапевтична складова реабілітації: приговорювання, проживання емоцій. Поки люди на війні, то частина їх емоцій блокується в організмі. Наприклад, людині страшно, але йому соромно показати свій страх перед побратимами. І дуже багато непрожитих емоцій збираються і знаходять вихід у вигляді агресії в сім’ї. Тому розмовляти і слухати таких людей – дуже корисно.

Але для початку потрібно надавати їм розуміння, що вони це все робили і проходили недаремна. Вислуховувати їх, давати можливість вивільняти енергію, яку вони накопичили там. Це обов’язково варто робити.

Питайте їх про будь-які дрібниці в емоційній сфері, навіть про те, що снилося. У них повинно з’явитися відчуття потрібності.

Зрозуміло, що професійно сім’ї не будуть цього всього робити. Але вони мають прикладати зусилля зі свого боку для реабілітації своїх рідних.

Для складнішої роботи необхідні зусилля спеціалістів.

Дуже добре було розпочати певну програму, в рамках якої ці люди б збиралися і могли поговорити про свій досвід. Це допомогло б подолати відчуття самотності і депресії, оскільки колективно долати спільні проблеми набагато легше.

Що стосується біженців і їх дітей – категорії, яка також може постраждати від посттравматичного синдрому, то тут потрібен індивідуальний підхід. Якщо говорити про дітей, то необхідна робота шкільного психолога, особливо в ігровій терапії і арт-терапії. Якщо викладач буде розпитувати цю дитину, то може виникнути вторична травма.

Тут не можна дати конкретних порад, занадто все індивідуально: і рівень переживання, і травмованості від стресу.

«Аналітичний центр розвитку громадянського суспільства»