Про дві реальності

У Президента, який зробив заяву про те, що ворог відмовився від діалогу, немає іншого шляху, як бути рішучим. Кардинально рішучим

«Закони про особливий статус Донбасу буде скасовано. Бойовики відкинули можливість діалогу», — слова Президента, які свідчать про начебто його прозріння в час, коли ворог не просто укріпив свої позиції, а вже й провів власні вибори. Можна лише здригнутись, адже майже півроку Петро Порошенко вдає з себе миротворця. Це що показна відвертість без зайвих слів покаяння? Чи може знову гра словами? А може тонка дипломатія, при якій супротивнику дають можливість зробити помилки, а потім піднімають чисті руки, мовляв, це все він винен? Може. Все може бути в нашому світі віртуально-політичної реальності з абсолютно реальними жертвами і втратами.

Президент у нас дуже розумний. Він дійсно гідний своєї посади. Нажаль, як частенько у нас буває, він мав би бути президентом справжньої європейської країни, якою не має торкатись війна. Він би ідеально впорався з її економікою, зробив би з неї прогресивну державу. Блискучий перемовник, геніальний оратор. Але так вже історично склалось, що нам потрібен не президент, а гетьман. Войовничий, рішучий, свій. Біди наші почались з того часу, як гетьманат перетворився в «сословіє». І от ця зверхня «сословність» і досі тисне на реалії нашого буття. Ми ж бо простий люд і мислимо просто. Винуватий чи ні, брешеш чи говориш правду. Тому візерунки промов наших керманичів нам настільки остогиділи, що ми підсвідомо відкидаємо любі надрозумні лексичні конструкції. Ми швидше зайвий раз переслухаємо анекдотичні промови Кличка, ніж прислухаємося до мудрих настанов «батьків нації». Гадаю, це давно зрозуміло на прикладі Кравчука та Ющенка.

Президент, виявляється, прозрів. Петро Порошенко на наступний після проведення «виборів» на Донбасі день виступив з рішучим засудженням таких дій. Наче він не знав, що станеться саме так, наче він не вірив у магічну силу картоплі за одну грн. у день «виборів». Він начебто зробив все, що міг. Він хотів миру, добра, злагоди. Він посилав Кучму на перемовини з ватажками бандитів (тим самим легалізувавши їх), щоб не лилася кров. Він перед усім світом довів, що сповідує свою миротворчу місію. І головне, не забувати при цьому кожну промову закінчувати гаслом «Слава Україні!», що безумовно додає їй безапеляційного змісту. І що тепер? По всьому видно, що тепер ми маємо наступати, щоб звільнити Донбас від тої наволочі, яка плює на і без того ганебні для нас Мінські домовленості. Від покидьків, які зараз, в цю мить, катують українців у своїх підвалах. Тепер ми маємо наступати з урахуванням всіх помилок, які допустили влітку. Принаймні така логіка має простежуватись за абсолютно конкретною заявою Президента — «бойовики відкинули можливість діалогу».

ФОТО МИХАЙЛА МАРКІВА

Не секрет, що в суспільстві авторитет Президента за останні кілька місяців похитнувся. Спочатку недовіра до нього назріла після перших спроб перемовин з ворогом за участю Кучми, Медведчука і навіть Шуфрича. Але надію вселила переможна хода нашої армії. Звільнені Слов’янськ, Краматорськ, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Рубіжне, Дебальцево та інші міста Донбасу надихнули нас на те, що Президент вірно працює як в сфері перемовин, так і на військовому фронті. Тактичні прорахунки в АТО, яку всі боялись назвати війною, списувались на те, що ми не збирались воювати, не були готові. Згодом системність таких прорахунків наштовхувала на інші прикрі думки про зраду. Тут і згадалось, як легко було здано ворогу ключові міста Донбасу, як нищили наших хлопців у котлах, або навіть без бою. Все це закарбовувалось у пам’яті і відлунювало прикрими висновками та підозрами. І тоді паралельною смужкою у висновках пролягали всі ці перемовини, «перемир’я», кучми, медведчуки, шуфричі, плотницькі, захарченки... Тоді ми почали все чіткіше чути від солдат, що їм не давали наказу штурмувати знесилені об’єкти та міста, а навпаки — наказували відступати. Понад те, роблять це і зараз, даючи можливість ворогу створювати нові котли. Тоді ми стали помічати, як наші передові сили членились і підставлялись під вогонь ворогу. Все це складалось в єдину картину з окресленими контурами зради.

Проти Путіна не попреш — основний аргумент, який навіювали нам, щоб виправдати всі поразки. «Нам потрібен мир», — запевняли нас, так і не явивши цей мир в реальності, але при цьому здавши території. Ми не визнаємо їх — товкмачила нам влада сидячи з тими, кого вона не визнавала за одним столом перемовин, і підписуючи одні папери. Гра, торг, блеф, суцільний базар. Люди перестали вірити всьому. Люди стомились і явили рекордно низьку явку на виборах 26 жовтня. Натомість у Донбасі на псевдовиборах 2 листопада бабці за кіло картоплі в своїх голодних містах багато годин вистоювали черги до виборчих дільниць. Все відбувалось, як по нотам. Києву дали можливість провести свої вибори і провести до парламенту «Опозиційний блок», при цьому укріпивши абсолютні позиції самого Порошенка, а Київ дав можливість ствердитись бандитам на Донбасі, при цьому звичайно офіційно не визнавши їх. Як кажуть у народі — схоже на «договорняк». При цьому сили супротивника розвиваються таким чином, щоб остаточно затвердитись на східних, стратегічних теренах нашої країни. Насамперед йдеться про міста, які належать до вугільних територій.

Луганчанин, громадський діяч Дмитро Снєгирьов повідомляє: «Українською стороною ведуться перемовини щодо поставок вугілля на теплові електростанції України. Не зважаючи на свою дотаційність, основним постачальником для них був Донбас. Звичайно українській стороні доводиться домовлятись не з так званими урядами ЛНР чи ДНР, бо це було б визнанням їх, а з директорами підприємств, які залишились на території Донбасу. Якщо говорити ще точніше, то з Кремлем». І додає: «Фактично було створено ситуацію, коли Україна вимушена викуповувати вугілля, яке належіть їй, у бойовиків».

ФОТО РЕЙТЕР

За такої постановки питання стають зрозумілими і посмішки наших політиків, у яких все гаразд, і «перемир’я», і запізнілі «прозріння». Існують дві реальності. Перша — це наше з вами сприйняття дійсності зі ЗМІ, де розповідають про перемовини, угоди, вибори, їхнє визнання чи навпаки невизнання. Друга — це інтереси основних гравців. Там все вже розподілено і вирішено, а головне — продано. Але є ще одна реальність — це реальність імперського мозку Путіна. І ця реальність, як російська рулетка, може вибухнути зовсім непередбачуваним для згаданих гравців пострілом.

Що треба зробити Президенту, щоб повернути до себе довіру? Я згадую плакат одної бабці: «Порох, бий градом!». Згідно з правилами дипломатії ворог зробив всі помилки, які тільки можна. І у Президента, який проголосив згадану заяву, немає іншого шляху, як бути рішучим. Кардинально рішучим. Без перемовин і без торгів.

Валентин Торба, День