Про культуру в часи війни
Ми намагаємося протистояти війні – кожен як може і як уміє: хтось йде до лав Нацгвардії, інші перевозять зброю і захист, перераховують гроші, підтримують листами, дзвінками чи репостами у ФБ. Ми виявилися зовсім не готові до такого тривалого та виснажливого протистояння. У нас немає не тільки боєздатної армії, але – і перш за все – морального ресурсу.
І від того услід за кожною інформаційною хвилею з фронту котиться хвиля істерики у соцмережах. Але якщо з укомплектуванням армії власними силами ми якось даємо собі раду, то з погамуванням лементів виходить значно складніше.
Останнє нервове цунамі львівського походження – Альфа-джаз і усе з ним пов’язане. Як завжди це буває у фейсбук-баталіях, коментатори зайшли значно далі, ніж планувалося – обговорювати почали усі культурні заходи: про те, наскільки недоречно «святкувати» і «радіти», про те, яке це блюзнірство, про те, як це виглядає з перспективи жителів Сходу, і т.д. і т.п. Такі злостиві та іронізуючі коментарі виникають не тільки з приводу Альфа-джазу (який здебільшого критикували за рекламу російського бізнесу, хоч і у самій бойкот-спільноті були різні голоси – робіть без реклами, не робіть взагалі, здавайте всі кров для поранених etc.) – їх кидають на адресу чи не кожного більш-менш масштабного культурного заходу. Бо розважатися не час. І мова йде не про дні трауру, а взагалі – про час війни.
Але хто і де говорив про розваги? Чому культура у побутовому сприйнятті викликає асоціацію entertainment? У Львові культура – це розвинута різностороння індустрія, яка взаємодіє з туризмом і готельно-ресторанною сферою і становить значну частину заробітків містян. Зима-2014 була мертвим сезоном, і ніхто не нарікав, власники докладали свої кошти у бізнеси, платили найманим працівникам зарплату вже суто на засадах благодійності і майже завжди безпроблемно відпускали їх на Майдан, додаючи ще грошей на дорогу. Щойно навесні трохи почало розпогоджуватися – приїхали які-не-які туристи, правда не так багато поляків і німців, як би того хотілося. Та і самі львів’яни трохи видихнули, і почали знов пити каву в місті, виводити на прогулянки дітей, залишати «на чай» офіціантам, купувати не тільки найнеобхідніше. Колесо міської економіки знову зсунулося з мертвої точки. Культурні заходи у цьому ланцюжку грають далеко не останню роль. Літературні читання, прем’єри в театрах, оренда Оперного чи Арени під концерти – це теж робочі місця, зарплати, податки, туристи, квартири в оренду, і все решта.
Ті ж самі люди, які працюють у сфері культури і організовують такі ненависні декому «банкети під час чуми», відбули весь Майдан своїми силами і грошима, а тепер їздять на вихідних до кордону і перевозять на собі бронежилети для військових, домовляються про пересилку гуманітарної допомоги для переселенців і поселяють у себе кримських татар. І якщо зараз заборонити усі культурні заходи, величезна кількість львів’ян просто лишаться без роботи. І держава не готова їх усіх підтримати фінансово. Як це допоможе тим, хто на Сході воює і гине? Тим більше, що скасують заходи і згорнуть діяльність швидше за все ті, хто взагалі на таке зважає – театри, філармонії, громадські культурні організації. Нічні клуби не припинять працювати, так само як і найдешевші генделики не припиняли продавати алкоголь під час майданівського «сухого закону».
Неможливо змушувати людей нести скорботу. Біль – справа надто інтимна і особиста. Інакше будь-яка емоція стає показовою позою, а не щирістю. Комусь для того, щоб нарешті розплакатись після всього пережитого і переступити через стресовий ступор, потрібен темний зал кінотеатру з дурною мелодрамою або концерт улюбленого гурту. Може, саме тому у часи воєн мистецтво не тільки не припинялося, але процвітало всюди. І на фронтах були концерти, і в тилу тривали танці, видавалися книжки і писалися пісні. Бо все, що утверджує життя – протистоїть війні. І кожен сам для себе обирає спосіб і форму співчуття, співучасті і співпереживання. Екстраполяція метафізичної провини за те, що хтось загинув, а ти живий – одна з найбільш розповсюджених психічних реакцій людини на таку ситуацію, але їй потрібно опиратися, щоб жити далі. Співчуття ж не може бути вибірковим, бо тоді воно дволике. Будьмо поблажливі не тільки до тих, хто на передовій, але і до тих, хто поруч з нами, в тилу. Бо емоційно зараз не легко геть нікому.
Під час та після Майдану ми дуже багато говорили про важливість культури в розвитку країни, про те, де ми втратили і де здобули на цьому «українському культурному фронті». Одноголосно всі визнавали незамінну роль мистецьких та культурних акцій у самій революції і навколо неї. Для когось Майдан назавжди втілений саме піаністом у балаклаві. І чомусь тепер цей культурний фронт, який працював і продовжує працювати на єднання, взаєморозуміння, підтримку, сублімацію накипілих емоцій через мистецтво, «наказують» згорнути. Для чого? Щоб діти, які і так вже травмовані цією зимою, замість співати і радіти бавилися у «войнушки»? «Все, що сприяє культурному розвитку – працює проти війни» – писав у 1932 році Зиґмунд Фройд до Альберта Ейнштейна. Концерти, розпочаті хвилиною мовчання, щирі і повні співпереживань, дають людям не менший, а то і більший катарсис, аніж офіційні співчуття владних осіб.
Коли говорять про можливі цілі російської воєнної кампанії на Сході, найчастіше звучить формулювання «дестабілізація України». Не тільки Сходу, а усієї України. Скасування і заборони всього пов’язаного з нормальним життям прямо наближають досягнення цієї мети. Бо якщо навіть у глибокому тилу люди перестануть піднімати очі догори і бодай-би раз на день усміхатися, і зупиниться значний шмат і без того хиткої економіки – система життєзабезпечення країни піде сторчма. Культура не видається такою важливою, як транспорт чи грошовий обіг, але це – тільки на перший погляд.
