Прикарпатець, що пройшов революцію: Ми перемогли на Майдані. Але остаточна перемога — ще попереду!

Наближається друга річниця Майдану. Саме 21 листопада 2013 року з маленького поста Мустафи Найєма у Фейсбуці розпочалася Велика акція протесту. 2 роки тому він звернувся до ФБ-друзів із запрошенням приходити на Майдан та висловити протест проти згортання Євроінтеграції.

Погляд перший: Майдан  до побиття студентів

Напередодні 2-ої річниці Майдану гостем “Вістей Калущини” став Віктор Боднар — людина, для котрої Майдан, а відтак відстоювання державного суверенітету України на Сході у складі батальйону Кульчицького стали частиною життя. Віктор Боднар походить із Сівки-Калуської, з родиною мешкає у Калуші, до революційних подій займався підприємницькою діяльністю.

Про акцію протесту, яка розпочалася в Києві, Віктор знав з теленовин. У Калуші панував ще спокій, а от в Івано-Франківську вже збиралися студенти, озвучували вимоги до влади, співали, стрибали, щоб зігрітися, розгортали на асфальті  перші палатки. “На одну із акцій (на той час ми працювали в Івано-Франківську — утеплювали будинки) ми потрапили разом з друзями Володимиром Чарковським та Романом Гладьо. Наступного дня, 25 листопада, до Франківська ми відправилися двома автівками. Привезли листи пінопласту розміром 1 м на 3 м, щоб учасники акції устелили ними долівку в палатках. Також мої батьки (вони, до речі, підтримували мене і мою сім’ю впродовж всього часу перебування на Майдані і в зоні АТО) передали мені для франківських студентів м’ясні консерви. Ніхто не хотів нічого брати. На той час організатори ще остерігалися. Грілися студенти теплим чаєм, танцювали, рухалися. Зі сцени звучало прохання до всіх бажаючих підтримати акції протесту в столиці. А також повідомлялося, що до  Києва того дня відправляється 2 автобуси, — відтворює у пам’яті хронологію дворічної давності Віктор Боднар. — Ми порадилися з друзями та вирішили відвезти машини на платну стоянку і їхати. Попросили водія почекати. Коли повернулися, то почули, що водій відмовився їхати, мовляв, поламані подушки. Ми тоді довго не думали, повернулися на автостоянку, щоб пересвідчитися, чи є в автівці страхівка. Опівночі виїхали. За Тернополем ми зрозуміли, чому водій автобуса відмовився їхати. Біля кожного міліцейського поста стояли автобуси, їх не пропускали. Нас зупинили аж на кільці біля Житомира. Інспектор ДАІ вказував на заліплений снігом знак “СТОП”, хотів оштрафувати через те, що не зупинилися. Але ми запитали його, чому він за два дні не почистив знак. Він відпустив нас” .

У Києві чоловіки залишили машину на окраїні, до Майдану добиралися на метро. Майдан вразив їх дружелюбною атмосферою і розмаїттям учасників. Тут були “афганці” з Донбасу, козаки, кримські татари. Сподобалося, що учасників Майдану об’єднували загальнолюдські цінності, ніхто не зважав, якою мовою спілкується людина, які має політичні вподобання. Партійці на той час забрали свої палатки з Майдану. А душею Майдану була Руслана, яка незважаючи на простуду, всі ночі проводила на Майдані. Волонтери розносили чай, печиво, люди співали, слухали виступи… 

На Майдані був встановлений великий екран для того, щоб у прямому ефірі спостерігати, як Янукович все ж таки підпише Асоціацію з ЄС. Для цієї події хотіли придбати прапори Євросоюзу. Але їх в Києві дістати було неможливо, як, до речі, й українські національні стяги. У наступні дні до акції активно включилися студенти, розповідали про переваги вступу України в ЄС, проводили перфоменси, на великих білих полотнищах писали побажання Януковичу. 

Зі сцени до протестувальників зверталися гості з Білорусі, Польщі, українець з Іспанії, львівські студенти. Щоправда, у натовпі траплялися і провокатори, які навмисне штовхали, також у парі “працювало” двоє з фотоапаратами: якщо ти від одного відвертався, то потрапляв в об’єктив іншого. Якось, згадує Віктор, розговорилися з хлопцем зі Львова, він зізнався, що має щит, наколінники, каремат, і готовий до гіршого сценарію. “Буде побоїще!”, — переконував він. “Ми, звісно, скептично до його слів поставилися”, — каже Віктор.

Ночі чоловіки проводили здебільшого  на Майдані, двічі  ночували у будинку університетських викладачів  за містом. Їх син — журналіст — був активним учасником Євромайдану. З ним Володимира ще не раз зведуть справи Майдану і різні потреби, коли вже  був у зоні АТО. Хлопець жодного разу не відмовив.

28 листопада став для Майдану, як і для всієї України, днем великого розчарування: стало зрозумілим, що Янукович не підпише асоціацію. “Наступного дня ми вирушили додому. А вночі сталася розправа над студентами. 30 листопада ми пішли у Калуський міськрайонний штаб, порадитися, що будемо робити тут, у Калуші, показали друковану продукцію, яку привезли з Майдану. Вночі ми розклеїли по місту на зупинках, на інформаційних щитах наліпки й агітки, які привезли з Києва, — розповідає п. Боднар. — Ми з друзями планували знову їхати. Але час, що були вдома, не марнували. Взялися за пошиття прапорів. Купили швейну машину. Закупили тканину, ми кроїли, Гладьо шив. Коли тканину вже не можна було дістати у Калуші, я звернувся за допомогою до депутата облради Галини Ляхович. За її кошти було придбано 2 сувої тканини: 1— жовтої, 2 — блакитної. І ми відновили пошиття прапорів. Намагалися виготовляти і прапори Євросозу. Але зробили лише 2, тому що вирізання, клеєння зірок вимагало багато часу. Близько 100 прапорів ми віднесли у місцевий штаб, частину роздали на віче в Івано-Франківську”.

Погляд другий: Майдан самоорганізовується

25 грудня троє друзів знову відправилися легковим автомобілем у Київ (26 грудня у Віктора — День народження). А поштовхом до виїзду на Майдан стало побиття Тетяни Чорновол. Автівку залишили у тієї родини, в якої ночували попереднього разу. Із собою чоловіки взяли понад 100 прапорів, щоб роздати людям. “Майдан за кілька тижнів змінився до невпізнання, —ділиться враженнями Віктор. — Якщо раніше переважали студенти, то тепер, як я зауважив, поряд з молоддю були люди як середнього, так і старшого віку. Майдан вже відрізнявся високим рівнем самоорганізації, наметове містечко займало велику площу, для обігріву щодня встановлювалося десятки бочок, працювали кухні. Учасники протестів уже на той час розміщувалися не лише в палатках, але й Жовтневому палаці, Київраді, в Будинку профспілок. На Майдані у ті дні ми зустріли багато знайомих облич, калушан, депутатів Калуської районної (бачили і чули виступ зі сцени голови райради Василя Дзундзи) й обласної ради. У цей час я познайомився з багатьма людьми, з якими разом патрулювали барикади, носили воду, працювали на кухні, прибирали територію, кололи дрова. Часто майданівці, коли до них телефонували з дому, говорили рідним, що вони на роботі, у відрядженні і навіть не згадували про Майдан.

Приємно вражало, що священики різних конфесій об’єдналися для проведення спільних молитов. На початку кожної години майданівці виконували Гімн України, слухали виступи. 

Майдан вже відзначався активним протестом. “26 грудня ми пікетували силові структури, висловлюючи таким чином протест проти побиття Чорновіл, — згадує Віктор. — 28 грудня ми разом з активістами Автомайдану, Булатовим, Ляшком, Поярковим відправилися до маєтку Пшонки, хоча ніхто тоді не анонсував, до кого їдемо. З Майдану виїхало з 50 автівок, по дорозі щоразу приєднувалися, і коли виїхали на Житомирську трасу, то уже було понад 300. У Гореничах на повороті до вулиці, де проживав Пшонка, нам дорогу перегородив КАМАЗ з піднятим кузовом та міліцейська машина. Поки ми гадали, як її забрати з дороги, народний депутат Яворівський сів за кермо і за допомогою активістів звільнив частину дороги для проїзду. На будку охорони ми повісили прапор, наклеїли на паркан фото побитої Тетяни Чорновіл. А 29 груднями ми їздили у Межигір’я. Автівки — в три ряди. До нас доєдналися мотоциклісти, велосипедисти, таксисти, які перевозили людей за нульовим тарифом, та пішоходи-козаки з бубнами і рядові громадяни. Через кожних 100 м стояли підполковники, полковники, майори. А за 1 км до Межигір’я дорогу перегородили КАМАЗами. Пропустили лише автівки Пояркова, 2 буси з апаратурою і декількох журналістів. Всі інші пішли пішки. Біля воріт — близько 20 машин з людьми в цивільному одязі, солдати ВВ стояли по периметру зі зброєю. Люди були налаштовані рішуче, але народні депутати зупинили їх. Сотні самооборони, взявшись за руки, стояли живим щитом між правоохоронцями та учасниками протесту, яких було близько 10 тисяч осіб”.

Кияни по-різному сприймали Майдан, більшість підтримували. Але траплялося по-всякому. “Якось у метро нам (весь одяг був просякнутий димом) жіночка заявила: “Всьо праванялі сваім майданом, весь горад ваняєт”, — цитує Віктор. — Ми зніяковіли, а хтось з пасажирів їй відповів: “Так пахне свобода!” і всі почали аплодувати. Бувало, що кияни запитували: “Чєво прієхалі? Дома дєлать нєчєва?”. А ми запитували: “У вас є діти? І ви можете спокійно спостерігати, як побили дітей, які хотіли кращого життя в Україні і вийшли на мирну акцію? А ми вважаємо, що таке прощати не можна”. У майданівському повсякденні ми не цуралися жодної роботи, інколи виходили у місто, у метро, на вулицях роздавали агітки, запрошення взяти участь у віче”.

Погляд третій: Майдан — у крові і вогні

По приїзді в Калуш місяць Віктор, Роман, Володимир разом з небайдужими калушанами пікетували військову частину, щоб не допустити виїзд військовослужбовців до Києва.

“Втретє на Майдан я, Володимир і Роман поїхали увечері 18 лютого від калуського штабу, на бусі, коли у Києві вже проливалася кров, горів Будинок профспілок. Україна і світ були в шоці. У бус ми завантажили альпіністське спорядження (до Майдану ми виконували роботи на висоті), подумали, що може згодитися. На Житомирській трасі ми наздоганяли багато автобусів, автівок з національною символікою і прапорами ЄС. Їхали з тривогою, що можемо не встигнути, — з тремтінням в голосі оповідає Віктор. — Буси, автобуси з Калуша зупинилися біля Святомихайлівського собору, далі добиралися пішки. Майдан палав у вогні, лунали вибухи, було чути запахи газу. Майданівці не мали ні протигазів, ні інших засобів захисту, всі були у кіптяві. Кияни приносили молоко, допомагали всім. Стела вже була захоплена силовиками, ми вибрали собі місце поруч з хлопцями з Долини, біля пам’ятника засновникам Києва Кию, Щеку, Хориву і їх сестрі Либідь. Записалися у 3 сотню, Калуську чоту. Ми обмоталися альпіністськими шнурами, частину порізали на короткі, прив’язали до них каміння, палиці, дубинки, щоб було чим захищатися. Взяли дерев’яні щити і відправилися на лінію оборони. Наш сектор обходу був від Лядських воріт до Святомихайлівського собору, ходили групами близько 50 осіб вуличками, перевіряли, чи не збираються тітушки. Також ми слідкували за двома постами “вевешників”, дивилися, чи не готують вони наступ у спину. Згодом, 19 лютого, приїхали депутати Калуської міської ради. Ми показали Ігорю Насалику маршрут обходу, сотник його назначив старшим групи. Через декілька годин приїхало ще два автобуси з людьми з Калуша, які змінили нас на посту. Вночі я сидів біля калуської штабної палатки, ніщо не віщувало лиха. Було видно: палала друга частина Будинку профспілок. Близько 2-ї години ночі я підійшов до Порошенка, який з сином і ще з одним чоловіком проходили повз — до виходу, я поставив йому декілька запитань стосовно долі Майдану. Через хвилин 10 біля нас уже зібралося зо 200 людей. Їх, як і мене, цікавило головне запитання: чи буде штурм і нові провокації. Порошенко висловив думку, що все вирішиться шляхом мирних переговорів. Під ранок з обходу прийшли наші хлопці, тишу порушували потріскування вогнищ у діжках, поодинокі постріли і вибухи гранат. Насторожив один факт: у ту ніч хлопці піймали провокатора, який розкидав коктейлі Молотова у філармонії, очевидно, хотів підпалити зсередини. Приблизно о 6-й ранку, коли я був біля сцени, із заблокованих переходів станції метро хтось вкинув дві шумові гранати і вони розірвалися позаду сцени. Близько 7-ї години розпочалися часті вибухи. Майдан ніби розлився у різні боки. Пагорби біля Жовтневого палацу заповнювалися людьми миттєво. Женя Ніщук зі сцени коментував ситуацію: розпочався штурм. Іван Стратієнко, комендант калуського наметового містечка, наказав нам прикрити Лядські ворота, зробити барикаду з підручних матеріалів, готуватися до бою — натягнути гуму на велику рогатку. Ми підготували коктейлі Молотова. Чули заклики зі сцени, що потрібні вогнегасники. Вже через годину кияни принесли сотні вогнегасників, багато медикаментів. Люди на Майдані реагували миттєво, зносили шини, довбали бруківку, будували барикади, на підмогу прибули тисячі людей з різних куточків України. Вражала сила духу, майже повна відсутність емоцій — все робили на автоматі. З 8-ї години Майдан накрили звуки сирен автомобілів швидкої допомоги: забирали поранених майданівців і силовиків. Ми в один бік носили на дерев’яних щитах поранених і мертвих, назад повертаючись, несли ліки і вогнегасники. Десь о 10-ій годині хлопці з самооборони привели молодого снайпера з гвинтівкою. Люди хотіли зробити над ним самосуд. Ми передали його Правому сектору. Яка його доля — не знаю… Я довго не міг вийти на контакт зі своїми хлопцями. Хвилювався за них, за всіх кого знав особисто і не знав. До пам’ятника Архистратига Михаїла зносили вбитих. В морг загиблих не хотіли брати. Після обіду я почав відкривати одіяла. Важко було впізнати: в сажі обличчя, одяг…”

Боротьба за Україну триває

Після 20 лютого Віктор, Роман і Володимир оформилися в луганську палатку. Патрулювали пости біля Лютеранської церкви, біля МВС і Міністерства культури, робили разом з афганцями за допомогою альпіністського спорядження місця для можливої евакуації. 

Майдан вистояв, переконаний Віктор, не лише завдяки мужності тих, хто брав безпосередню участь в акціях протесту. Неоціненною була допомога жертводавців, волонтерів. Особливо Віктор завдячує керівникам “Бандерлазу”, “ВікноЛІДЕР”, “Фолдер”, які йому особисто передавали допомогу для Майдану; батькам, родичам, які надавали допомогу йому і сім’ї, часто телефонували. Як наголошує п. Боднар, завдяки штабам, зокрема й Калуському, 3 сотня, в яку входила калуська чота, мала найкраще забезпечення. Коли мали забагато, то ділилися з іншими сотнями. “Пам’ятаю випадок, коли прибалти калушанам на Майдан прислали 80 кг кави. Іван Стратієнко закликав мене і сказав роздати каву у кожну палатку на Майдані, — пригадує Віктор Боднар. — Були часи, коли на Майдан не можна було проїхати з дровами, не пропускали. І калушани додумалися відправити машину з дровами для майданівців з документами, в яких було вказано, що дрова везуть в один з монастирів. Завдяки цій довідці нам кияни ще двічі привозили дрова на вантажних автомобілях. Дрова часто привозили дівчата у мішках, а письменник і депутат Володимир Яворівський — особисто бусом часто супроводжував автомобілі, які привозили на Майдан все необхідне.

Віктор згадував безліч яскравих епізодів майданного життя, до яких хитрощів вдавалися киянки, щоб доставити їм на майдан пляшки для коктейлів і бензин в каністрах, розповідає про людей, які формували духовний всесвіт Майдану, які годували, взували майданівців, лікували, зокрема про самопожертву, мужність калуських лікарів. 

А вже на початку березня Віктор записався в Національну гвардію, так само зробили  Ігор Сарахман з Копанок, Микола Коцан з Сівки-Калуської і двоє луганчанта багато інших. Вони потрапили служити у батальйон, яким командував генерал Кульчицький — людина, яка стала легендою 21 століття. Але це вже новий розділ історії боротьби за Україну.