Прикарпатська пенсіонерка стала матір'ю, лікарем і побратимом для бійців

На фронті ця смілива жінка в підпіллі, але про неї знають усі. На передовій роль 57-літньої Євдокії Степанівни Веприк-Попович із Надвірної багатолика: вона стала для бійців матір’ю, лікарем, психологом, побратимом і авторитетом.

Лунає телефонний дзвінок. «Слухаю… Привіт… Так, звісно, я тебе пам’ятаю. Як ти, хлопчику?.. Хочеш назад на Піски?.. Але ти мусиш бодай спробувати якось адаптуватися вдома… Війна колись закінчиться. Тобі все одно доведеться навчитися жити без неї… Ну, як знаєш. Але обіцяй ще подумати. Постарайся хоч трішки в мирі пожити… До зв’язку… Я теж вас усіх люблю», пише Галицький кореспондент

Кладе слухавку. «Знаю, що все одно ж не послухає. Знову телефонуватиме мені ще не раз. І зрештою таки повернеться на фронт», – безнадійно каже Степанівна. З такими розмовами демобілізовані бійці з різних куточків України телефонують до неї щодня.

Місія – рятувати

Євдокія Веприк-Попович звикла, що до неї звертаються лише за позивним – Степанівна. Каже, навіть бійці не знають її імені. Та й удома так само – всі кличуть Степанівною.

Вона вже більше року перебуває в найгарячіших точках АТО. Вдома залишилися шестеро дорослих дітей і ще більше маленьких внуків. Дітлахи дуже пишаються бабусею, яка їздить за кермом «крутої» військової автівки, та за будь-якої нагоди хизуються нею. На фронт подалась як медик-доброволець. Звільнилася з роботи – працювала медсестрою, оформила пенсію – і на війну.

«Поїхала в с.Піски подивитися, чи потрібна допомога. І так до цього часу, – посміхається жінка. – Чи не було страшно? Було. Та мені й досі страшно. Там кожен день екстрим. Ну то й що?»

В першу ніч на фронті вона не зімкнула очей. Люті обстріли. «Все світиться, гримить, розривається… Ти не розумієш, що коїться, – пригадує Степанівна. – Нічого. Хутко звикла засинати під вибухи». Тепер, каже, поменшало обстрілів, принаймні можна нормально поспати.

На фронті Степанівна дотримується певних принципів. Наприклад, зброю в руки не бере. Каже, в неї зовсім інша місія на війні – рятувати, а не вбивати. Хіба за необхідності захисту. Адже бували й такі випадки. «Останнього разу, коли склалася така ситуація, я впоралася із засланим провокатором за допомогою удару кулаком», – розповідає жінка.

На війну йшла як медсестра, однак уже незабаром опанувала лікарську справу. «Там швидко можна стати справжнім професором – нема куди подітися», – пояснює Степанівна. Каже, іноді бувало стільки поранених, що шалена паніка починала затьмарювати розум. Коли відчувала, що більше несила боротися, виходила з медпункту надвір і щодуху кричала. Аж до хрипу. Легшало, і знову ставала до праці. Не одного солдата ця відчайдушна жінка повернула з того світу.

Скільки всього Степанівна пережила разом із бійцями 93-ої окремої механізованої бригади! Жодного разу в жінки не виникло навіть думки, що вже час повернутися додому. Чому? Бо вона була останньою надією для вояків. На лінії вогню Степанівна була єдиним медиком на цілий батальйон. Очевидно, що доводилося несолодко.

Жінка каже, що на фронті вистачає всілякої пошесті, яка вражає бійців. Найдужче тішить, що немає туберкульозу, корости і педикульозу. Степанівна посміхається та по-секрету розповідає, що, виявляється, багато вояків, які без найменшого остраху б’ються з ворогом, жахливо бояться стоматолога: «Чи не раз мусила сидіти поруч, бо так міцно за руку як вхопить – нізащо не відпустить. Благає: «Степанівно! Степанівно! Тільки не йдіть!». Іноді у такі моменти навіть матусею називали».

Найдужче болить неправда

На фронті Степанівну дуже люблять. Вояки знають, що Степанівна варить смачну каву. Степанівна завжди приготує поїсти. Вони також добре затямили, що у нетверезому стані до Степанівни не варто підходити. В приміщення до Степанівни не заходять у брудному взутті. Біля Степанівни не можна лаятися – штраф 50 грн. Якщо Степанівна кудись виїжджає на довший час, то після повернення бійці на радощах урочисто її зустрічають, наприклад, приготувавши шашлики.

Жінка каже, що на фронті з бійцями постійно треба розмовляти. Про все на світі. Найдужче їх болить неправда. «Деякі представники нашої влади самі знаєте, чим займаються, а на війні це все дуже гостро відчувається, – розповідає медик. – Якщо б не волонтерська допомога, то на тендерній тушонці для армії солдати довго б не протягнули. Її навіть пси не хочуть їсти. А бійці, виходить, повинні».

Хлопці постійно їй скаржаться. Степанівна з усім цим безладом намагається бодай якось боротися – уже як вдасться. Йде з’ясовувати: чому вояки не отримують достатньо питної води, чому у весняний сезон у раціоні відсутні овочі й багато всього іншого.

«Проблем є чимало, і про них треба не просто говорити, а кричати, – обурюється Степанівна. – Сьогодні десь почула, мовляв, щонайменше на 25% розкрадають армію. Неправда! На 50%, а то й на 70%. Наприклад, паливно-мастильні матеріали до передової не доходять у повній кількості. А техніка має бути заправлена завжди – на фронті всяке буває. Куди все дівається? Я дивуюся, чому народ у тилу не запитує про все це у влади: на що йде тих півтора відсотка, які знімають із зарплати на потреби армії?»

Окрім цього, часто найболючіших ударів воякам завдають не вороги, а найрідніші люди. «Знаєте, що мене найдужче вбиває? – замислено запитує Степанівна. – Дружини військових. Ті, які надсилають своїм чоловікам на війну документи на розлучення». Медик розповідає, що таких випадків доволі багато. А найстрашніше, коли через це боєць зважується на суїцид. Чимало вояків зі зраненою душею не раз приходили за порадою до Степанівни. Здебільшого їй вдавалося врятувати їхні душі. А один, на жаль, не прийшов… «Уже потім, після трагедії, хлопці розповідали, що в той фатальний вечір він довго стояв біля моєї хвіртки, либонь вагався, і таки не зайшов», – мало не зі сльозами на очах пригадує жінка. Наступного дня бійця знайшли – підірвав себе гранатою.

Армія self-made

Майже всі вояки після повернення додому хворіють на синдром війни. Найдужче знемагають патріоти. Вони не можуть на цей хаос дивитися.

«Кажу їм: побудьте трохи вдома. Не кваптеся назад на фронт. Де там – не слухають», – хитає головою Степанівна. Більшість усе одно повертається, йде на контрактну службу. Їм простіше бути під кулями, ніж удома боротися із тотальною несправедливістю навколо.

Степанівна зізнається – її саму, коли приїжджає додому відпочити, одразу тягне назад. Кожен боєць, з яким доводилося спілкуватися «Галицькому кореспондентові», неодмінно розповідав про два різні світи: на війні і в мирному житті. І Степанівна не виняток. «На передовій ти точно знаєш, заради чого живеш та що маєш робити», – говорить жінка.

Кажуть, мовляв, після демобілізації воякам потрібно допомагати по-новому адаптуватися у соціумі. Ні, насправді це соціум повинен «дозріти» до бійців, більшість з яких на війні стали морально чистішими у десятки разів.

Степанівна розповідає, що у добровольчих загонах чи не кожен боєць мав по дві вищих освіти, був ерудованою особистістю. Кожен з них свідомо ішов на війну з єдиною ціллю – аж до кордону звільнити країну від загарбницької нечисті. А потім багато зневірилися у командуванні та подалися в підпілля. Наприклад, коли українські вояки вже на кілька кілометрів зайшли в Донецьк і їм чомусь наказали повернутися назад. Звісно, у солдатів прокинулися ненависть і агресія.

«Я мала йти в ЗСУ, але коли побачила, який там діється безлад… Ні, я краще в підпіллі буду. Однак про мене все одно всі знають», – посміхається Степанівна.

«Колись Яценюк заявив, мовляв, нова українська влада створила армію, – додає медик. – Ні, вона сама себе створила, український народ її створив. Така собі армія self-made (з англ. «зроблений власноруч, зобов’язаний собі» – ред.)».

На війні тиші не буває

Степанівна наголошує, що на війні важливо не впадати в депресію. Хоча й вона одного разу мало не зламалася. «Вже багато місяців поспіль були постійні обстріли, – пригадує жінка. – При цьому бійцям не давали воювати – не було команди йти вперед. І від цього найгірше. Подумала тоді: ну все, дістало! А потім уявила, як заметушаться вояки, в розшук подадуть. Тож стиснула зуби, одягнулась і, як завше, пішла по позиціях».

Згадуючи про режим тиші, Степанівна каже, що добре запам’ятала золоту фразу одного командира: «На війні тиші не буває».