Приватна історія Світової війни
У Галичині одні окупанти приходили на зміну іншим, один терор змінював інший
За часів мого дитинства у галицькому селі Уріж, що на Дрогобиччині, пам’ять про війну, котру називають Першою світовою, була досить сильна. Мені доводилось чути цю пісню:
Штирнадцятий рік смутний настав —
Першого серпня плач ся розчав!
В суботу ввечері я си прощав,
В неділю рано я си пішов.
Прийшов до лісу, на варту м став,
Канон вистрелив та й засвистав.
Летіла куля через гору
Та й ударила в грудь мою…
Її не називали світовою, просто казали «війна». У нас в сінях висіла довга шабля мого діда Григорія Басараба, який воював у Січових стрільцях, брав участь у боях під Вінницею. Забрали його до українського війська просто з весілля, коли він вийшов до корчми докупити горілки. Коли мій тато організував музей при школі, то відніс туди шаблю, а звідти потім хтось поцупив її собі на косу. Тепер я думаю, що дідо був кавалеристом, бо з такою шаблею тільки на коні їздити. Наш сусід і родич Петро Вороняк воював аж в Італії, вже на боці австріяків, а дідусь моєї товаришки повернувся з тієї війни без очей – замість них червоні западини. Бабусин брат, війт Василь Петрущак повернувся з війни фельдфебелем. Всіх їх уже немає – і тих, кого я знала, і тих, кого вже не застала. З плином років починаєш пригадувати колись почуте, і поволі вкладається якась картина з поодиноких світлин, шрамів від окопів за селом, пісень, і, звісно, спогадів очевидців.
Восени 1915 року моя бабця Настя пасла корови, коли зі сторони Нагуєвичів почався бій. Вона розповідала, що дуже гриміло, і люди голосили, що йдуть москалі. Люди дуже боялись приходу москалів, які начебто мали всіх різати; але ніхто не знав куди тікати. По горах теж були війська. Бій розгорнувся за селом. Австрійські вояки мали лінію оборони під горою Лазки, російські перебували на відкритому місці. Бій тривав два дні, перейшов у рукопашний. Крик поранених було чути аж в сусідньому селі. Після бою в лісі залишилось чимало зброї і спорядження. Селяни підбирали її і переховували, бо часи ще довго були неспокійні. Одного 12-річного хлопчика ледве не повісили російські вояки, коли він бавився у хаті підібраним карабіном.
Судячи з розповідей, обидві воюючі сторони займались ґвалтом, розбоєм і мародерством. У сусідніх Нагуєвичах цим займались угорці, або мадяри, що воювали у лавах австрійської армії. Ґвалтували жінок, калічили чоловіків, забирали майно, повісили кількох людей. Місцеві були шоковані. Серед них було чимало москвофілів. До Талергофу потрапив священик Михайло Єднакий разом із сім’єю. Війна принесла з собою тиф. Моя бабуся ледь не померла від нього. В Урожі, до речі, російських солдатів не було. Страшні очікування не підтвердились. Наші люди кажуть, що Уріж «щасливий у Бога», бо за всю його історію в селі ніколи не було боїв. Це ніби тому, що при заснуванні села територію оборали парою волів, які провадили брати-близнюки.
Для мене село Сторона, рідне село мого батька, що розташоване вже у самих горах, на захід від Урожа, завжди уявлялось дуже захищеним і неприступним. Доки я не прочитала спогади очевидця Йосифа Клисяка. Він був тоді дитиною, щойно здав вступний іспит до Перемишльської гімназії, але мусив повернутись до села, бо почалась війна: «Осінню 1914 р., на свято Покрови, заїхали в село російські козаки, а між ними багато черкесів, які перевертали село, як кажуть, догори корінням. Їхня поведінка заставила жінок і дівчат не виходити з хати навіть на подвір’я. Насильного ґвалтування жінок та дівчат вони доконували навіть білими днями…За два тижні їхнього побуту мерзавці залишили село без курей, гусей, баранів, телят та вівса і сіна для худоби». Але 17 жовтня почалось справжнє пекло. Село Сторона опинилось між двома фронтами. Горішній кінець села було евакуйовано. Відбувалось щось незрозуміле. Замість стріляти по росіянах чеська артилерія раптом почала стріляти по мадярських військах. Жертвами боїв стало понад 600 осіб, зокрема місцевих селян. Люди самі поховали вбитих на горі. У 1916 році австрійська влада зробила цвинтар в Підбужі і там перепоховала солдатів. Коли я торік почала шукати цей цвинтар, виявилось, що його знесла радянська влада ще в 50-х роках, зробивши на тому місці склад техніки. То був не лише австрійський цвинтар, поруч були давніші цвинтарі, де були поховані українці, поляки і євреї, а також солдати НКВС. Останніх викопали і поховали у братській могилі посеред парку, яка, звісно, збереглась, на відміну від могил повстанців. Мені розповіли, як робітники, що там працювали, забирали собі золоті коронки з поховань.
Що ж Йосиф Клисяк, який пережив усі ті жахіття в рідному селі? Коли була проголошена ЗУНР, із села Сторона в армію записались 79 добровольців, серед них і 15-річний Йосип. За Україну загинули мої родичі, бійці ЗУНР Пагутяки, Петрущаки і Сеники.
А тим часом села готувались себе захищати, вже від поляків. Селяни викопали заховану зброю – щось 50 крісів, один скоростріл і вчились стріляти. 14 листопада 1918 року в Сторону прийшла звістка, що з Борислава на відібраних у селян конях в напрямку Польщі вирушив загін польських легіонерів. Всі села вирішили не пропустити їх. Сторонські хлопці мали зброю, але були недосвідчені. Вони пішли до Урожа до Василя Петрущака, брата моєї бабусі, фельдфебеля, за порадою. В Урожі теж знайшлись добровольці – з косами, сокирами і вилами. Петрущак порадив їм чатувати не на дорозі, а в горах. Бориславських батярів, як їх називали, перестріли в лісі біля дороги з Підбужа на Самбір, і після двогодинного бою частково постріляли й відібрали коней. Решта втекла пішо. Коні їм важливіші були, ніж легіонери. Коней повернули власникам.
Але це ще не все. Наприкінці листопада в Сторону з Дрогобича прибув колишній посол соціаліст Семен Вітик, який усім розповідав, що поміщицьку землю треба націоналізувати, а війська Українська Республіка не потребує, їй вистачить міліції. Останнє так розлютило селян, що вони прогнали дрогобицького пацифіста.
Всю цю історію я згадала, коли в лютому 2014 року мені подзвонила сестра й розповіла, що в Урожі палять багаття на дорогах і будують барикади. І в Стороні, і в Підбужі також. І в Залокті, і в Нагуєвичах. Пильнують, щоб не прорвались беркутівці із Закарпаття на Київ. Всі довколишні села не спали кілька ночей. Ці зимові ночі об’дєнали вже зневірених і роз’єднаних особистими проблемами людей.
Друга війна
Перед Другою світовою війною у селі були знамення. Кілька днів поспіль вночі небо дивно світились і чутно було, ніби грає музика. Моєму діду Григорію, що вже своє відвоював і ростив п’ятеро діточок, пощастило побачити вночі, коли він пас коней, Дике весілля. Весільна процесія пролетіла в повітрі над його головою та багаттям і зникла в темряві.
Про цю війну не складали пісень, то була не наша війна. Але годилися й старі, бо основним мотивом пісень того часу був жаль за полеглими:
Що то наробила світова війна?
Мала мати сина, а тепер нема.
Єї син ранений в окопі лежить,
Кров його червона від сонця блистить,
Й своєму товаришу він так говорив,
Аби взяв гранату, аби його вбив.
Війна торкнулась 8 родин євреїв, що мешкали в Урожі. Хтось намагався їх врятувати, як-от війт Василь Петрущак, що мешкав на хуторі Глинне, а хтось видавав гітлерівцям. Сусіди зрадили мамину приятельку Регіну, дитина сховалась під ліжко. Було їй лише 10 років. В єврейських хатах досі живуть українські сусіди. Друга світова зробила галицьке село моноетнічним. Залишились лише сліди в лексиці, кухні, побуті, та поруйновані дощенту польські та єврейські святині – храми і цвинтарі.
Друга світова війна – це вивезені до Німеччини юнаки і дівчата, багато з них повернулось після війни. Моя тітка Петрущак Олеся до кінця життя розповідала про побут німецьких фермерів, як вони не опалювали свої помешкання, а спали під перинами, що їли, як порядкували коло худоби. Ті, хто потрапив на ферму, не мали особливо на що нарікати – тяжка робота, до якої вони звикли змалку. І велика туга за батьківщиною. Ті, хто потрапив на шахти чи заводи, були постійно загрожені і мріяли відомстити за свою неволю. Михайло Червак, племінник моєї бабусі, за спробу диверсії на оборонному заводі опинився в Освєнцімі. Він вижив, але захворів на сухоти й помер молодим, у Польщі. Він не повернувся на Україну. Ще один, непризовного віку старший чоловік, Іван Хруник, що потім породичався з Черваками, на знак протесту ходив босим. Працював у шахті. Він не планував диверсій, просто у такий спосіб виявляв спротив.
Друга світова війна – це контрибуції від окупанта, які лягали тяжким тягарем на плечі селян. У 1942 році в неділю люди виходили на луки і паслися в молодій траві, вишукуючи щавель чи якісь їстівні рослини. Вони не мали сили навіть піти до церкви. Бог їх наче покинув. Моя бабця носила святковий одяг і скатертини «до Росії», так називали тоді Волинь. Вона дуже злякалась вбитої жінки, яку надибала в кущах, і більше не ходила. Але не злякалась, коли по чужого чоловіка, який попросив притулок у неї вдома, прийшов німець і хотів забрати. Бабця на колінах цілувала йому руки і виблагала життя того незнайомця, віддавши йому все, що мала в хаті.
Я добре пам’ятаю Баку, місцевого дурника, який у три роки дістав по голові від німецького військового кухаря і після того став не при собі. Навіть не розмовляв, лише посміхався. Він завжди мав на голові хутряну шапку-вушанку. Жорстокі діти зривали її, а Бака тоді сідав на землю, закривав голову руками і гірко плакав.
Мою маму, 12 річну дівчинку, разом з іншими дітьми німці вивезли під час голоду до Рави- Руської, де вони місяць жили по родинах. Батько біг за возом і плакав, коли їх везли. В жодному підручнику історії цього не прочитаєш.
Минулого літа я поїхала в Раву-Руську, щоб подивитись на вокзал, куди її привезли потягом, походити по луках, на яких вона пасла чужі корови. Я не думала тоді, що нам теж доведеться тепер боятись окупації та пострілів, і вгадувати, чи це грім гримить, чи бомблять. Бо жодних знаків на небі не було.
Моє дитинство припало на Холодну війну. Про неї теж не складали пісень, бо то була не наша війна, а гонитва озброєнь. Селом проїжджали танки, у небі літали зграї вертольотів, а старші люди сушили хліб і купували сіль.
Східна Україна мусить зрозуміти, що Західна Україна не відчувала й не відчуває жодного патріотичного піднесення від радянських монументів, фронтових пісень, парадів перемоги, орденів. Вона все це толерантно сприймала, не більше. Наші діди воювали проти Сталіна і проти Гітлера. Мені здається, що двох світових воєн не було. Була одна, Сорокалітня війна в Галичині, коли одні окупанти приходили на зміну іншим, один терор змінював інший, і вся агресія була спрямована на людей, що мешкали тут з діда-прадіда й ніколи не мали іншої землі.
