"Айдарівець" з Прикарпаття Андрій Стандіо: Боєць має бути інтелектуалом
Наш земляк боєць легендарного добровольчого батальйону «Айдар» Андрій Стандіо на момент публікації цього матеріалу вже повернувся до свого підрозділу, який розташований в місті Щастя Луганської області. Це передова лінія фронту, і бойовики постійно обстрілюють наші позиції з мінометів, гармат і танків, раз у раз порушуючи умови перемир’я. Зрештою, чого тут дивуватися? Як відомо, ще Отто Бісмарк казав, що будь-яка угода з Росією варта менше, ніж папір, на якому її написано. Безпосередньо бандити
Ми пишемо «бандити», бо так воно і є. Під цим поняттям розуміємо весь той набрід, який прийшов на нашу землю — місцевих сепаратистів, кадрових російських військових, найманців — чеченців, осетинів і навіть сербів. Останні, за словами Андрія, вирізняються надзвичайною жорстокістю, по суті, в них немає нічого людського. Згадаймо хоча б те, що саме серби відтяли бійцеві «Айдару» Василеві Пелешу руку лише тому, що на ній було татуювання «Слава Україні». До речі, і вони, й інша наволоч, яка припхалася в Україну, має намір тут залишитися надовго. Принаймні приїжджають цілими родинами і вселяються у будинки чи квартири, власники яких кудись виїхали, чи то втікаючи від війни, чи десь на роботу.
Андрій зустрівся з журналістами напередодні свого повернення в частину, відбувши вдома двотижневу відпустку. Це була своєрідна винагорода за успішні бої, в яких він брав участь разом зі своїми побратимами в районі 32-го блокпоста, котрий, з незрозумілої для бійця причини, наші все ж таки залишили. Зрештою, послухаймо, що він сам каже з цього приводу.
— Згідно з уже згаданими «мінськими домовленостями», ні ми, ні сепаратисти не мали права захоплювати якісь території, — розповідає боєць. — Проте навколо
32-го блокпоста далі тривали певні дії, які суперечили умовам перемир’я. Терористи зміцнювали свої позиції навколо нього, підводили свіжі сили. Зокрема зайшли в місто Смілу, завівши туди й свою бронетехніку, в інші населені пункти. і фактично за місяць взяли 32-й блокпост у кільце. і між ним та 31-м блокпостом (обидва розташовані на трасі, яка веде до Луганська) час від часу влаштовували засідки, куди потрапляли наші військові — чи то коли підвозили на 32-й блокпост продукти харчування, боєприпаси, чи під час ротації бійців. Наші зазнавали втрат у живій силі та техніці. і нарешті було прийнято рішення провести операцію з розблокування 32-го блокпоста.
Наскільки я розумів її суть, нам мали надати відповідну допомогу, зміцнити наші позиції тощо. Протягом тижня, почавши з 31-го блокпоста, зокрема, населених пунктів Кримське і Фрунзе, звідки також щоденно здійснювали мінометні обстріли, ми це виконали. Зокрема, відтіснили сили сепаратистів аж до Слов’яносербська. Вийшло так, що всі ті згадані населені пункти, розташовані поблизу траси, сили АТО могли займати, укріплюватися там, а відповідно й контролювати територію. Але є така міжнародна організація, як ОБСЄ, представники якої приїхали і сказали нам, що, мовляв, цього робити не можна, бо то буде грубе порушення «мінських домовленостей». Отож нам дали команду відступити. Ми її виконали. А наскільки всім відомо, через три дні після цього вже було здійснено відступ і з 32-го блокпоста. Виходить на таке, що ми просто віддали ще одну частину нашої землі. Хоча це була стратегічна територія, бо утримувати під своїм контролем 30 кілометрів траси лише одними блокпостами — непросто, коли всі населені пункти на флангах зайняті ворогом...
Зауважимо, що 34-річний Андрій Стандіо, який у розмові з нами демонструє добрі знання тактики і стратегії, за фахом далеко не військовий. Остання посада, яку він обіймав у цивільному житті, — керівник філії сільськогосподарського підприємства. Свого часу йому довелося попрацювати й заступником голови Долинської райдержадміністрації. і ще серйозно займався спортом, зокрема футболом. Як сам висловився, спорт є невід’ємною частиною його способу життя. Щоправда, останній рік було не до футболу. Бо як тільки почався Майдан, залишив удома дружину і двох маленьких дочок, старшій з яких тепер уже вісім років, а молодшій — чотири, і зі своїми побратимами виїхав до Києва. А з липня воює в батальйоні «Айдар», де зібралися патріоти фактично з усієї України. Є з Одещини, Миколаївщини, Дніпропетровщини, Кримуѕ Скажімо, в його підрозділі воюють і жителі того самого міста Щастя, де вони розташовані.
Порівнюючи стан забезпечення, боєздатності батальйону на той час, коли він розпочав службу, із теперішнім, відзначає, що справи значно поліпшилися. В тому числі, коли йдеться про допомогу з боку держави. Хоча не можна не зауважити, що, судячи з його слів, тому, що наші бійці почали отримувати зручний одяг, забезпечені харчуванням та медикаментами, головна заслуга — населення та волонтерів, котрі, ризикуючи власним життям, доставляють усе це, інколи навіть прямо на передову.
Ось і зараз Андрій Стандіо повертався в частину, так би мовити, не з порожніми руками. За посередництва колишнього народного депутата і екс-мера Івано-Франківська Зіновія Шкутяка Івано-Франківська архієпархія УГКЦ закупила п’ять комплектів добротного і зручного зимового одягу для бійців його підрозділу. Головне — доїхати з цим усім до Харкова, казав Андрій, а там на нього вже мали чекати волонтери, які обіцяли доставити його своєю машиною до місця дислокації підрозділу. Він дуже тепло відгукувався про тих хлопців, які, будучи жителями Луганська, були змушені переїхати з родинами до Харкова, адже залишатися українським патріотам у зайнятому бандитами місті смертельно небезпечно. Та в міру сил і можливостей вони допомагають обороняти країну.
До речі, крім уже згаданих п’яти комплектів уніформи, котрі Стандіо везе із собою, є домовленість про придбання ще 12 зимових одностроїв, тож весь його підрозділ буде забезпечено зручним одягом. Це, за словами Андрія, доволі важливо для того, щоб нормально воювати. Звісно, треба мати і чим. Тут також є помітні зсуви. «Вже не рахуємо набоїв, як було раніше», — зазначив боєць. Зброї вистачає, щоправда, ще доводиться воювати тими зразками, котрі були на консервації. Нових зразків озброєння, принаймні до їхнього підрозділу, не надходило. Та над цим, як відомо, працюють. інша річ, що потрібно також підготувати людей до війни в нинішніх умовах. Скажімо, підготовка Андрія та його побратимів відбувалася на передовій. Погодьтеся: це не найкращий підхід.
— Наразі військову доктрину в більшості країн світу побудовано на тому, що солдат має бути інтелектуалом, — стверджує боєць. — У сучасному бою доволі часто все вирішують секунди, коли нема часу чекати на наказ командира, як діяти в тій чи іншій ситуації. інколи треба самому приймати правильні рішення. Цього й треба навчати наших військових, тих, хто має намір піти добровольцем, а таких хлопців і надалі достатньо. Але за час відпустки, принаймні, у себе в районі, не відчуваю, що ведуть таку роботу. Не розумію, чому її досі не організовують. Адже пора будувати нове військо. Усі про це говорять, але реально таких дій не бачимо. Хоча нам є на чому вчитися. Взяти, наприклад, УПА, чий досвід досі вивчають в арміях деяких західних держав. Треба це все робити, а не чекати на допомогу НАТО і таке інше. Щоби нам хтось допомагав, спершу ми повинні навчитися допомагати самим собі. І коли у нас все добре виходитиме, тоді й збільшиться кількість охочих допомогти нам. Бо зараз цього не відчувається...
Ще одна серйозна проблема, яку зачепив Андрій Стандіо, — це брак фахівців-медиків безпосередньо на полі бою. Бо саме від якості первинної допомоги пораненому бійцю залежить його подальша доля. Медикаментів, у тому числі й доволі дорогих, вистачає. Люди присилають їх звідусіль, навіть з-за кордону, скажімо, зі Швейцарії надходять посилки з ліками. Інша річ, як їх правильно застосувати.
Наразі ж хлопці розраховують один на одного. Зокрема, підрозділ Андрія кілька разів проходив під керівництвом медиків відповідне навчання — як правильно накласти шину, зупинити кровотечу, застосувати апарат для дихання, в разі якщо товариша поранили в легеню, тощо. Отже, вихід із ситуації знаходять. Але те, що наш співрозмовник усе ж акцентував на цій проблемі, свідчить, що її ще не вирішено остаточно. Та, як бачимо, Андрій Стандіо знову вирушив на війну. Він, як і тисячі його побратимів з добровольчих батальйонів, готовий і надалі попри різні проблеми, незручності, смертельну небезпеку боронити країну, як це не раз робили наші діди і прадіди. Тільки тепер, переконані, ця боротьба приведе до перемоги.
Ігор Никорович, Галичина
