Революція гідності: рік по тому

Україна відзначає річницю Революції гідності, що, поза сумнівом, є знаковою подією в житті нашої держави.

Під час круглого столу на тему «Революція гідності: рік по тому» прикарпатські експерти, яких газета «Галичина» запросила до дискусії, — активний учасник подій на столичному Майдані, доброволець батальйону «Айдар», що впродовж трьох місяців брав участь у бойових операціях на Донбасі і був поранений у бою 20 липня, Петро ШКУТЯК; народний депутат України, заступник голови парламентської фракції ВО «Батьківщина», голова обласної організації ВО «Батьківщина» Дмитро ШЛЕМКО; голова обласної організації ВО «Свобода», очільник фракції ВО «Свобода» в облраді, голова обласного Штабу національного спротиву під час подій на Майдані Василь ПОПОВИЧ; доктор політичних наук, професор ПНУ ім. В. Стефаника, завідувач кафедри дипломатії та європейської політики Університету ім. Яна Кохановського (Польща) Іван МОНОЛАТІЙ; доктор історичних наук, професор ПНУ ім. В. Стефаника, заступник голови облдержадміністрації, депутат обласної ради Сергій АДАМОВИЧ та громадська діячка і практичний психолог Наталія ЧАПЛИНСЬКА — обговорили такі питання: яке історичне значення Революції гідності; як Майдан вплинув на українське життя; чи з обранням нових Президента України й парламенту революція завершилася і наскільки реально те, що вимоги Майдану втілюватимуть у життя після створення коаліції й обрання нового уряду?

Петро ШКУТЯК:
(з ним ми розмовляли телефоном, оскільки на час проведення круглого столу через поранення в зоні АТО він перебував на лікуванні у Львівському госпіталі).

— Революція гідності має великий вплив на українське суспільство і на майбутнє Української держави. Звичайно, процес розбудови нової Української держави — такої, якою її хочуть бачити українці, — ще не завершено і триватиме він довго. Наразі нас чекає війна між українськими олігархами, ми маємо зовнішнього агресора, з яким треба боротися, і це буде важка боротьба ще надовго. Але я надіюся, що все ж таки сформується політично свідома частина суспільства, яка об’єднається і не залежатиме від олігархічних кланів, а її основною метою стане захист інтересів Української держави і її громадян.
На жаль, після створення парламентської коаліції і нового уряду не реально, що вимоги Майдану будуть втілювати в життя, адже для цього потрібна зміна свідомості тих людей, які сформують коаліцію і належатимуть до уряду. Наразі в парламенті я не бачу такої більшості.

 

Дмитро ШЛЕМКО:

— Так трапилося, що я фактично три місяці провів на столичному Майдані. Лише деколи приїжджав на Івано-Франківщину. Коли був тут, виступав на протестних заходах, порівнював Майдани Прикарпаття і Києва. Але кожна революція має початок і має логічне завершення. І, напевно, найбільша історична цінність Революції гідності полягає в тому приводі, який спонукав до її початку. Нагадаю: до 30 листопада, до того страшного дня, коли побили студентів, у Києві було два Майдани — на Європейській площі, який називали майданом політиків, і на майдані Незалежності — де був Майдан молоді, без політиків. Якби не трагічна ніч, хтозна яким би був подальший розвиток подій. Але після 30 листопада відбулося об’єднання Майданів, і це стало першим спонукальним мотивом для того, аби всі усвідомили, що боротися з режимом Януковича треба всім разом. Не потрібно забувати, що основною рушійною силою цього Майдану після 30 листопада стали три парламентські фракції — це «Батьківщина», «Свобода» й «УДАР». інколи в деяких людей складається враження, що Майдан — це була якась територія, куди прийшли, поговорили. А насправді Майдан — це був величезний, потужний організм, який постійно діяв. Спочатку було визначено його територію, потім організовано блокпости, відтак забезпечено наметами. Люди чітко усвідомили, що стають на прю з режимом. Розпочався процес побудови інфраструктури, депутати з наших трьох опозиційних до режиму фракцій стали комендантами, відповідальними за ту чи іншу ділянку роботи на Майдані, захоплювали приміщення тощо. Але найважливішим було те, аби Майдан запрацював як єдиний злагоджений механізм, як величезне багатотисячне місто. Це забезпечували три політичні сили. Нині мало хто про це говорить, але все це не було безплатно. Кожен день столичного Майдану в середньому обходився в 1 млн. 760 тис. грн. Три політичні сили взяли на себе відповідальність вишукувати спонсорів і забезпечити функціонування цього величезного міста з назвою Майдан, у якому найважливішу діяльність проводили неділями, аби підняти всю націю проти режиму. 
Важливо, що столичний Майдан ніколи б не добився таких результатів, якби не відбулися регіональні Майдани. Коли на місцях почали захоплювати адміністративні будівлі, тільки тоді режим Януковича зрозумів, що треба йти на переговори. Дуже важливо, що Майдан відбувся не спонтанно, а був організований. Звісно, приводом до початку Майдану стало відтермінування запланованого підписання угоди про асоціацію з ЄС, а причини були набагато глибші — три роки режим Януковича принижував гідність української нації. історичне значення Революції гідності, на мою думку, полягає в тому, що українці продемонстрували, що за будь-якого режиму терпіти приниження вони не будуть. Тому нинішній владі дуже важливо про це не забувати. і якщо вона не втілюватиме в життя вимог Майдану, то її чекає аналогічна доля. Люди рано чи пізно вийдуть і скажуть своє слово.

 

Василь ПОПОВИЧ:

— Тоді з Києва ми отримали вказівку створити на місцях штаби національного спротиву, до яких увійшли, крім трьох основних політичних сил — «Свободи», «Батьківщини» й «УДАРу», громадські організації. Ми справді змогли об’єднати всіх навколо ідеї повалення режиму Януковича. Франківський Майдан вирізнявся тим, що був аполітичним, тобто без партійної символіки. Ми пожертвували брендами, знівелювали партійну конкурентність, аби об’єднати якомога більше людей. Це дало серйозний результат. із Прикарпаття щодня безперервним потоком їхали автобуси добровольців у Київ. Навіть на Різдво люди їхали в столицю, а ті, які з певних причин не могли цього зробити, колядували на місцевих Майданах. Я завжди наголошував людям, що Прикарпаття є тим регіоном, який дає поживу київському Майдану. Сотні, тисячі людей приходили в штаб і передавали «майданівцям» до столиці ліки, продукти харчування, теплий одяг тощо. Прикарпатці надзвичайно активно брали участь у Революції гідності, і за це їм — велика подяка. 
Прикметно, що під час Майдану всі українці об’єдналися навколо ідеї повалення режиму Януковича і створення нової Української держави. Основною нашою вимогою, крім зміни облич у владі, була вимога змінити її систему, оскільки вона є гнила і не відображає європейських прагнень українців. Нині революція перейшла в іншу фазу. Основне завдання нової української влади — дати гідну відповідь на всі виклики, які стоять перед Україною, захистити її від агресора, від зубожіння тощо. Дуже важливо, аби люди знову не розчарувалися. Також невдовзі відзначатимемо 10-ту річницю Помаранчевої революції, яка спричинилася до величезного духовного піднесення українців, а потім була прірва байдужості, що привела до влади Януковича. Нині ми не маємо права повторити таких помилок. Після Революції гідності, під час якої пролилася кров і маємо Небесну Сотню, політики, громадські діячі повинні усвідомити це і почати будувати державу спільними зусиллями. В Україні йде війна, дуже багато людей здобули досвід тримати в руках зброю. І не дай Боже нам третього Майдану. Бо важко уявити, що би це могло бути. Революція гідності має дійти до логічного завершення. Адже революція, за визначенням, — це докорінна зміна системи влади. Тому потрібно змінити систему влади і продемонструвати на практиці, що ми справді рухаємося до Європи.

 

Іван МОНОЛАТІЙ:

— Історичне значення має кожна революція, навіть псевдореволюція чи контрреволюція. Чи вплинула Революція гідності (відповідно й революційний процес, який почався від Помаранчевої революції) на зміну свідомості — важке запитання не лише до істориків і політологів, а й до соціологів і психологів. Тому що, як на мене, за 10 років не можна було б змінити психологію так докорінно, якби не було наступної серії, якою стала Революція гідності. Назва «Революція гідності» апелює до сфери громадянського суспільства. Євромайдан, на противагу майдану Помаранчевої революції, став такою моделлю громадянського суспільства. Пан Дмитро Шлемко говорив про конструювання якихось партійних ідентичностей під час Євромайдану. Як на мене, конструювалася і така мала модель суспільства, бо були на Майдані різні зв’язки — не лише вертикальні, а й горизонтальні. Люди вже самі були відповідальні за ті наслідки, які наставали. Бо коли тобі стають на якусь частину тіла чи тебе б’ють, то це викликає закономірний спротив. Символічно кажучи, за час правління Януковича була побита ціла українська людина.
Історичне значення Революції гідності полягає передовсім у тому, що вона змінила політичний режим. і той політичний режим, в якому ми нині перебуваємо, звичайно, не є досконалим, не можна його назвати повною мірою демократичним. Бо справді, як сказав пан Василь Попович, є заміна просто певних фігур на інші. Нині є превалювання представників бізнес-еліт, бо це пов’язано, очевидно, із самим Президентом. Але закликів активістів Майдану (не лише з партійного середовища) про те, аби надати політиці як центрального, так і місцевого рівня професійного виміру, на жаль, нині не почуто.
Чи можна вважати, що революція триває? Думаю, ні. За багатьма ознаками революція завершилася. Ми маємо так званий постреволюційний період. Проте є велика небезпека контрреволюції і маргіналізації політичного життя. і це ми побачили в контексті результатів дочасних парламентських виборів. Новий парламент є перехідним. Це безвідповідальність у політичному сенсі, це певною мірою морально-політична безвідповідальність. Тому що політика є аморальною. Якщо говорити про Революцію гідності, то це мала б бути нова якісна річ. і назву їй дав сам український народ, тому що він хотів гідного трактування своїх вимог. і не лише підписання угоди про асоціацію з ЄС. Чаша терпіння уже була переповнена. Не вистачало просто каталізатора. Таких подій не було під час Помаранчевої революції, яка була певною мірою навіть латентною, вона не була динамічною, у хорошому розумінні вибуховою, затяжною, і була навіть прогнозованою.
Передовсім Революція гідності привела до якісної зміни самої ідентичності. Тут я підтримую сказане В. Поповичем про те, що змінилася постсовєцька ідентичність, вона почала поволі відходити. і «ленінопади» — це, безперечно, візуальні ефекти, коли люди вже не змогли приборкати свої емоції. Але найцікавіше, що «ленінопад» розпочався на сході країни, в тих регіонах, які були прорадянськими.
Дочасні вибори нового президента і парламенту в політичному сенсі як наслідки Революції гідності є якщо не мінімальні, то на середньому рівні. Ми посередині того процесу, який нам ще треба пройти. Справді, не настає якісної зміни еліт. Еліти, як і в попередніх політичних режимах за Януковича чи за Ющенка і навіть, можливо, за Кучми, не вміють між собою домовлятися. Адже домовленостями мають керувати не лише фінансові оборудки, а певна філософія і сповідування певних цінностей. Ми далі, схоже, матимемо розколений парламент, оскільки там є антиукраїнські ворожі сили, які дестабілізуватимуть ситуацію, робитимуть щось подібне до того, що Російська Федерація на сході України. Постійно жеврітиме джерело політичного конфлікту. і вже питання до таких потужних політичних гравців, як «Батьківщина», «Блок Петра Порошенка» чи «Народний фронт», як вони будуть між тим реагувати на різноманітні міжфракційні угоди і якісь конкретні голосування. 
Як на мене, Революція гідності перейшла в іншу фазу. У багатьох випадках нічого не навчила українських політиків загалом, вони залишилися такими самими репрезентантами тих самих політичних цінностей, які сповідували. Можливо, в наступний парламент, який, сподіваюся, обиратимуть за півтора-два роки, буде делеговано більше депутатів, які стануть виразниками справжніх потреб людей, а не політичних гасел чи партійної ідеології. Також не слід забувати про такий дуже небезпечний фактор використання Майдану, як технології. Якщо якісь політичні сили будуть гратися з цим, то фактор Майдану може стати такою деструктивною технологією, яка використовуватиметься одними проти інших. У цьому є небезпека. Навіть чути голоси окремих політичних сил, що говорять про третій Майдан, який розвалить кволу політичну систему нашої держави. 
Але кожен народ заслуговує на такий парламент, який обирає. З одного боку, Революція гідності показала ті цінності, які хочуть сповідувати українці, з другого — маємо дефіцит тих креативних політичних ідей, які могли б бути реалізовані в парламенті і на місцях. Вплив, безперечно, є, і він колосальний, бо маємо цементування українського духу. Після подій Революції гідності, Небесної Сотні, загибелі героїв АТО лише, напевно, деякі політичні сили певною мірою розуміють відповідальність. Тому що є жертви, а пам’ять про жертви є дуже визначальною для таких посттоталітарних суспільств, яким залишається нині наше. Але боюся, аби не виникло технології змагання за жертви. Я схиляюся до думки, що має бути рівномірне поєднання інтересів передовсім громадянського суспільства в контексті подій Революції гідності, а відтак партійних ідеологій, які повинні теж змінюватися. Адже останні парламентські вибори показали доволі прогнозовану кризу окремих політичних брендів. На жаль, до того йшло, бо політичні сили переважно не звертали уваги на зауваження експертного середовища. Революція гідності показала, що пересічний український виборець став набагато прагматичнішим і мудрішим. Він уже не вірить партійним брендам і огульним заявам, а хоче бачити конкретну роботу, яка спрямована передовсім на встановлення якогось елементарного порядку в нашій державі, на мирне розв’язання конфлікту на сході, на припинення війни. У багатьох випадках ми бачимо, що еліти граються і перекидають виборця з одного боку на інший. 
Тому наслідки Революції гідності — це не лише велике піднесення, емоційний заряд, який отримала українська нація, що об’єдналася, стала соборницькою, а й ті самі старі граблі, старі проблеми, з якими ми стикаємося кожного дня, — це політична корупція, хабарництво, кумівство, небажання здійснювати реформи і починати їх із себе. Це стосується і глави держави, і тих політичних сил, які пройшли в парламент.
 

Сергій АДАМОВИЧ:

— Я хотів би відзначити, що, звичайно, Революція гідності — це пробудження, відродження. і такі процеси (може, не настільки трагічні) відбувалися у всій Центральній Європі. Проте вже від нас залежатиме, чи ми будемо Румунією, яка досі має чимало проблем, а чи станемо Латвією або Литвою, і за скільки часу ми зможемо зробити цей крок. Хотів би зосередити увагу на речах, які нині гальмують розвиток України. Першою чергою, це Путін, який водночас гальмує і прискорює процеси. Якщо в короткій перспективі, то він їх гальмує, оскільки війна не дає можливості робити реформи, а в далекій — він усе-таки їх прискорює, тому що ми будемо змушені стати успішнішими, ніж Росія. і це для нас буде момент виживання як держави. Нині ми переживаємо період інтервенції Російської Федерації. Головне, щоб нинішній правлячий режим не перетворився на директорію, тобто не зайнявся розкраданням і «дерибаном» країни. Бо тоді доведеться суспільству шукати Наполеона. А це не завжди закінчується для країни добром. Є, мабуть, проблемою і те, що революція намагалася створити щось нове, в тому числі це й спроба утворення ВО «Майдан», але нічого з того не вийшло. В підсумку мені це нагадує чимось ситуацію початку 90-х, коли нові політики були абсорбовані старими політичними силами. Аби не сталося так, як на початку 90-х, коли одні зробили революцію, а інші відсунули їх на маргінес і позбавили впливу на серйозні політичні процеси. З одного боку, з суспільством відбулися надзвичайні перетворення, це, наприклад, коли батько — проросійськи налаштований, а його син воює в АТО, з другого, суспільство нерідко наступає на одні й ті ж граблі, свідченням чого є результати дострокових парламентських виборів. Люди купуються і продаються, все це ускладнюється з огляду на те, що суспільство бідніє. Тобто для гідності потрібен якийсь статус людини. Бідними людьми легше маніпулювати. Поза сумнівом, Революція гідності поставила нашу країну на правильні рейки в напрямку європейського розвитку. Але питання в тому, як швидко ми будемо туди рухатися.
 

Наталія ЧАПЛИНСЬКА:

— Нині в нашому суспільстві відбулися колосальні зміни щодо свідомості, мислення, емоційних потуг, сприйняття себе і власної ідентифікації. Психологічно закладені рабство і гомосов’єтікус почали відходити в минуле. Є нове покоління, яке мислить цілком по-європейськи і починає пропагувати ці цінності. Емоційна складова, яка була під час Революції гідності, нікуди не поділася. Її запам’ятали люди, які брали участь у цих подіях. Ця емоційна складова дає поштовх до нового бачення себе як особистості в суспільстві. Дуже позитивним є те, що громадянське суспільство почало по-іншому реагувати. Розпочався потужний процес об’єднання. Кожен був сам по собі. А нині жінки, чоловіки яких перебувають у зоні АТО, об’єднуються. Ми, психологи, об’єднуємося і допомагаємо воїнам АТО. Об’єднуються медики, які допомагають потерпілим у зоні АТО. Тенденція до об’єднання є в суспільстві. Суспільство почало себе ідентифікувати і ставити на перше місце людину, особистість, українця, громадянина держави. Я маю досвід роботи з переселенцями, вони всі вивчають біографію Бандери, історію УПА, правдиву історію України. Ці люди теж змінюють своє мислення. Люди почали переміщатись по країні, чого теж досі не було. Вони намагаються одне одному допомогти, підтримати. На мою думку, нашим політикам буде дуже складно, бо люди навчилися швидко об’єднуватися, реагувати на фальш. Тому політикам треба змінюватися, бути чесними і відкритими, вчитися думати про людей і державу.

 

Дмитро ШЛЕМКО:

— Революція, як правило, змінює владу. Але це не означає, що революція одразу ж змінює життя. Коли люди вийшли на Майдан гідності, у них була чітка мета: позбутися режиму Януковича. Відтак відбулися зміни, які, здавалося, продукував Майдан — вибори президента, новий уряд, зміна місцевої влади, вибори до Верховної Ради. Але не змінилося життя. Нині це прикривають війною і боротьбою за незалежність України. Але коли війна закінчиться, головними стануть соціально-економічні питання. і тоді чинну владу оцінюватимуть за чіткими критеріями: які стандарти вона продукує, особливо соціальні; перестала вона по всій своїй вертикалі красти чи ні; чи є вона прозорою, чи професійні у неї кадри; чи чесні суди, а чи корумповані; чи можуть правоохоронні органи гарантувати людині безпеку. Фактично це вимоги Майдану. Тепер закономірно виникає запитання: чи хоче і може нинішня влада втілити їх в життя? А влада складається з трьох складових. Про Президента нині я не можу дати ствердної відповіді, що він зрозумів Майдан і хоче реалізовувати його накази. Бо у команді Президента як крали, так і крадуть, бо в країні як знищували бізнес, так і досі продовжують це робити. Це означає, що він нині є не Президентом України, а президентом своєї компанії. Як на мене, уряд також не зрозумів вимог Майдану. За всі ці місяці Україна отримала від світових фінансових інституцій мільярди. Кожному чиновникові, навіть найдрібнішому, який побував за кордоном, завжди хотіли щось дати, а це 200, 300 мільйонів умовних одиниць. Якщо це все зібрати в одне ціле і конвертувати в українську валюту, то це величезні мільярди. і ніхто не знає, куди вони поділися. Головне, щоб новий уряд правильно зрозумів посил Майдану. Нині великі надії покладено на Верховну Раду. Щодо коаліції, то наша політична сила чітко заявила: якщо головним завданням для коаліції буде вступ в НАТО, то ми є в коаліції, якщо ні, то захищатимемо інтереси українського народу поза нею. Ми чітко усвідомлюємо, що Україна без НАТО завтра матиме те, що має нині... Якщо хтось себе тішить чисельністю коаліції у 300 голосів, то помиляється, бо, наприклад, я ніколи не проголосую за конституцію, яку нині пропонує Петро Олексійович, оскільки відповідно до неї повноваження президента збільшуються у 2,5 раза.

 

Василь ПОПОВИЧ:

— Нині я маю запитання до Президента: навіщо він, як і одіозний Янукович, завів свого сина в парламент? Чому досі не продано бізнес, який він обіцяв продати на наступний день після того, як його буде обрано Президентом? Де зарплата військовослужбовцям, яким він обіцяв платити тисячу гривень на день? Виконання обіцянок Президентом ми не бачимо. Натомість маємо боротьбу олігархів за владу в Україні. Тобто найвища державна влада не почула українського народуѕ
Нині, на жаль, маємо сумні наслідки парламентської виборчої кампанії. У Надвірнянському районі, де нема жодного члена «Народного фронту», де нема структури, бо всі перейшли до пропрезидентської партії, «Народний фронт» отримує першість. За що ми голосуємо? За кольорові фантики, які нам пропонує телебачення? Хто буде представляти наші інтереси в парламенті? Як можна нині довіряти Яценюку, ставленики якого були в числі перших парламентських «тушок». Купчак із Прикарпаття, батько і син Табалови та інші — це «тушки», які пройшли в парламент за квотою тодішнього «Фронту змін». Депутати, які голосували за «драконівські» закони 16 січня, на цьогорічних парламентських виборах перемогли в мажоритарних округах на сході України за підтримки «Блоку Петра Порошенка». Хіба це не контрреволюція? Пан Дмитро Шлемко вже згадував про законопроект нової конституції від Порошенка, згідно з яким президента буде наділено ще більшими повноваженнями. То чим з огляду на це чинний Президент відрізняється від свого попередника? Нині для мене не зрозумілий феномен «Самопомочі». Навколо чого вони об’єдналися? Які їхні ідеї і мета? Не переступивши поріг у парламент, вони вже продемонстрували розкол у своїх лавах. Як на мене, олігархи на виборах скористалися тим, що українське суспільство є психологічно виснаженим. Невже не виникає запитання, звідки гроші в Яценюка на такі численні борди по всій Україні? Чи не варто було ці кошти дати на озброєння українських військових, які воюють на сході України? Українці краще фінансують армію, ніж сама держава, яка, схоже, займається «дерибаном» призначених на це грошей. Тому апелюю до людей, аби вони аналізували вчинки політиків і робили правильні висновки.
 

Наталія ЧАПЛИНСЬКА:

— Суспільство почало розвиватися, його психологія почала змінюватися, свідомість людей почала змінюватися. Водночас люди втомлюються, стають лінивими, аби шукати інформацію, їх задовольняє телевізійна картинка, в них спрацьовує якийсь певний стереотип і вони йдуть за інерцією. Людина повинна розуміти, що коли її можна купити і продати, то вона є рабом. На жаль, психологія раба до кінця ще не вичавлена з людської свідомості. Треба голосувати не за те, що тебе кудись повезли чи щось тобі вручили, а за людину, яка може принести добрі зміни тобі, твоїм дітям, твоїй державі.
 

Сергій АДАМОВИЧ:

— Маю песимістичне бачення майбутнього розвитку громадянського суспільства. За півроку партії фактично мало змінилися, а тим, які представляли непартійний Майдан, не вистачило компетентності, вони не змогли ефективно контролювати владу. Чинна влада не така недалека, як попередня, тому не доводитиме ситуацію до крайнощів, а буде лавірувати, різними способами впливати на ЗМі, ніколи не допустить кричущих фактів невдоволення. Натомість якщо вони будуть, то стишуватиме їх та мінімізуватиме. Тому не можу сказати, що громадянське суспільство матиме сильний вплив на цю владу. Але є Путін, який виконує функцію щуки в болоті, і буде примушувати наших карасів у владі рухатися швидше. Також я допускаю вплив тих, хто на передовій в АТО, вони будуть рішучішими.
 

Іван МОНОЛАТІЙ:

— Думаю, що вимоги Майдану  використали під час позачергових президентських і парламентських виборів як певну маніпулятивну технологію. Ними грішили насправді. і я не переконаний, що після створення коаліції і нового уряду вимоги Майдану будуть головними в їхній діяльності. Про них час від часу згадуватимуть, але вони вже відійшли на маргінес. Будуть вирішуватися конкретні політичні завдання, бізнес-інтереси. Ця влада буде їх використовувати. Є важка соціально-економічна ситуація, з якої нашій державі буде дуже складно вийти. і, напевно, лише політичні самогубці зважуватимуться на якісь радикальні реформи, які, очевидно, треба проводити в нашій державі.
Революція гідності активізувала так звану політичну участь громадян, ми перетворилися справді на спільноту громадян. Таких спільнот є дуже багато, які показали свою життєдіяльність на Майдані, проте вони повною мірою не представлені ні в парламенті, ні в місцевій владі...
Люстрацію, схоже, потрібно почати із себе найвищій владі — і Президентові, і його адміністрації, і взагалі чиновникам як таким.