Сцена людяності: Найкращі театральні постановки — в столиці Прикарпаття

В Івано-Франківську на сцені муздрамтеатру ім. і. Франка триває другий фестиваль «Час театру». Одразу після першого подія набула всеукраїнського резонансу, і тепер фестиваль, що триватиме дев’ять днів, увійшов навіть до плану заходів Міністерства культури України й отримав мінімальну фінансову підтримку

Торік темою фестивалю був український контекст — глядачі побачили найкращі сучасні вистави українських театрів: «Енеїду» від нашого театру за інсценізацією Ростислава Держипільського та Олексія Гнатковського, «Мину Мазайла» привезли тернополяни, «Сватання на Гончарівці» презентували Чернівці, львівські театри — мюзикл «DIVKA» за творами і. Котляревського та І. Озаркевича, а Львівський муніципальний театральний центр «Слово і голос» запропонував гурманам сольну виставу Шевченківської лауреатки Наталії Половинки «Квітка-невіста», «заньківчани» привезли драму «Божевільна» за Р. Гораком та Шевченкову «Катерину», а театр імені Курбаса — «Лісову пісню». Цього разу організатори визначили тему, як «сцена людяності», зібравши різні театральні прем’єри від українських та зарубіжних авторів, котрі порушують вічні теми, застановляючи нас не забувати про співчуття, милосердя та любов, пише Галичина.

Час хітів

Організатори фестивалю зібрали фаворитів глядацьких симпатій серед театральних постановок. Першого дня глядачі мали нагоду побачити народних артистів України — Станіслава Боклана, знаного за головною роллю у фільмі «Поводир», і Олексія Вертинського. Постановка Київського академічного молодого театру «Загадкові варіації. Дуель без антракту» за культовим драматургом сучасності Еріком-Еммануелем Шміттом зібрала аншлаг. У столиці робота режисера і художнього керівника Молодого театру Андрія Білоуса має шалений успіх. Відомо, що Шмітт написав цю п’єсу спеціально для бенефісу зірки французького кіно Алена Делона. і це, можливо, ще один виклик режисерові. Однак досконала робота колективу є справжнім взірцем сценічної довершеності і філософської глибини. Трагікомедія занурює нас у вир справжньої пристрасті, вистрілює несподіваними сюжетними поворотами і вражає неповторним французьким гумором. 

Двоє талановитих акторів на сцені розповідають детективну історію. На безлюдний острів у крижаному Норвезькому морі, де уже 15 років самотньо живе письменник, нобелівський лауреат, із провінційного містечка приїжджає журналіст-дивак, у котрого не працює диктофон і напрочуд залізні нерви. Письменник Абель Знорко, який не дає інтерв’ю і для нього зробив виняток, зустрічає його з рушницею в руках і кілька разів ледь не вцілив. Уважний глядач іде на кілька тактів попереду сюжетної лінії, бо десь у повітрі витає упевненість в тому, що тут усе не так просто і що це не є звичайним інтерв’ю. Двоє чоловіків розмовляють про жінку. Вони хвилюються і не стримують емоцій та слів.

«Скільки можна прожити без людей? А скільки можна прожити, бачачи їх щодня?» — такий діалог відбувається між чоловіками. Поступово вони відкривають глядачам дивовижну історію свого кохання до однієї жінки, яка для кожного з них  — і ілюзія, і натхнення, і нездійсненна мрія, і єдиний спосіб утриматися в холодному світі. На жаль, їм уже нема за що триматися, як і, власне, нема сенсу боротися за прихильність Елен, історія котрої розгортається перед глядачами поступово, то з уст одного, то з розповідей іншого. і те, що жінка померла від раку більше десяти років тому, а її чоловік писав листи письменникові увесь цей час і от тепер привіз їх адресатові, стає відомо, звісно, в фіналі.

Але спершу глядач мусить пройти увесь шлях зі своїми героями. Журналіст Ерік Ларсен (Олексій Вертинський) насправді ніякий не журналіст, а вчитель музики, прибуває на острів до письменника Знорка (Станіслав Боклан), абиѕ зробити єдино правильний вчинок — розповісти правду. Письменник «гостинно» зустрічає його двома пострілами з рушниці, та ще й напідпитку. Від самого початку з боку Абеля зовсім не помітно бажання вести розмову: він поводиться зверхньо й непривітно, уїдливо, але досить дотепно жартує, насміхаючись над Еріком. Ображений журналіст намагається покинути оселю письменника. Але той зупиняє його, наче щось передчуваючи. і все неначе йде добре, поки Ларсен не починає ставити запитання щодо листування, покладеного в основу нового роману, та присвяти з ініціалами «Е. М.». Він більш ніж упевнений, що сюжет книги не вигаданий, а взятий із життя письменника, й присвячено її жінці, яку кохає сам Знорко. Ці запитання викликають у нобелівського лауреата лише агресію, ще більше підтверджуючи гіпотезу журналіста. Навіть незважаючи на те, що письменник цинічно заявляє: «Кохання ненавиджу. Намагаюся бути осторонь, а воно відповідає мені взаємністю». А відтак розповідає своєму співрозмовникові власну легенду про те, що у давнину люди не мали жодних застережень і віддавалися тільки насолоді, а коли з’явилося кохання, то, за його версією, просто щось пішло не такѕ

Діалог двох чоловіків тримає в напрузі і справляє враження, що герої таки хочуть вилити один одному душу. Чужі один одному і ворожі спершу люди раптом розкривають потаємні сторони свого єства і розкривають  неочікувані подробиці, які, здається, і їх самих збивають з пантелику, бо вони у фіналі навіть стають потрібні один одному. Знорко, котрий роками доглядав дружину, готовий допомагати Ларсену, котрий, як з’ясовується, також помирає від тієї ж недуги, що і кохана. Тільки свою хворобу він називає «крабом». 

Час відкриттів

Другого фестивального дня наші сусіди — Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської — розповіли свою історію про кохання Кароліни Віттенштейн до геніального Ференца Ліста, котре зародилося в Україні. Виставу приурочено до 205-ліття Ференца Ліста. 

У головній ролі — прониклива Сніжана Винарчук, колишня артистка нашого театру. Поліфонічна, яскрава, масова вистава попри маленькі незграбності викликала аплодисменти і справила добре враження. Погляд на  історію кохання — суто жіночий, не цілком історіографічний, але такий, що відкриває цілий світ. і що важливо — акцентує на українській сторінці в житті митця світового рівня Ференца Ліста. 

Як відомо, всі свої твори угорський геній присвячував аристократці шляхетного роду, що жила у власному маєтку «Воронинці» в Малоросії — нині це Вінницька область — княгині Кароліні Віттенштейн. Молоду Кароліну видали заміж, та її супутник виявився лудоманом і п’яницею, котрий жив окремо і приїздив до маєтку лише тоді, коли в нього закінчувалися гроші, аби дружина погасила його борги. У маестро Ліста є твір «Колоски «Воронинців», який він написав, перебуваючи у маєтку Кароліни. Завдяки Кароліні видатний композитор ознайомився з українськими народними піснями. і один із найвідоміших його творів — «Угорська рапсодія №2» (в серії — 19 угорських рапсодій) написано саме в Україні.

Робота чернівчан цікава передовсім сценографією та увагою до деталей, а також грою головної героїні. Вдалим є і режисерський хід так би мовити паралельного існування, запозичений, гадаю, зі світу кінематографа: у постановці існують дві Кароліни — сучасна молода дівчина, супутниця піаніста, і Кароліна, котра ввійшла в історію як кохання композитора-генія, котрий першим в історії, окрім створення музики, почав давати сольні концерти.

Дія у виставі розпочинається з того, що глядача уводять в ступор — на сцену виходить дівчина в червоній сукні, берцах і шкіряній куртці та починає нарікати на свого чоловіка, музика котрого їй остогидла, вона щось кричить про високі ціни на продукти і починає читати якусь книжку — історію про Ліста і Кароліну, написану нею самою. Поступово сучасна Кароліна відходить на другий план і виконує роль то помічниці, то порадниці Кароліни Віттенштейн, коли в її житті настають надважкі випробування. 

Однак найвдалішими моментами вистави є якраз проникливі сцени, коли Кароліна і Ференц Ліст щасливі в її маєтку, а відтак у Веймарі, куди вони поїхали як пара і забрали доньку Кароліни Марію. Історія їхнього кохання непроста — спершу імператор вимагає повернути доньку — піддану Російської імперії, чоловік не дає розлучення. А через багато років сам Папа не дає дозволу на їхній шлюб із Лістом, бо Престол від Кароліни вимагає того, чого вона не може заявити: що її видали заміж проти волі. На схилі літ Ференц і Кароліна живуть у Римі окремо, і кохання на відстані тільки поглиблює їхній зв’язок. Вона — абатисса, релігійна письменниця, його вірна порадниця, він пише духовну музику. А коли Кароліна відходить у кращі світи, Ліст знову виходить у світ, щоб дарувати людям своє мистецтво.