Шість колишніх фабрик і що з ними сьогодні

Як в Одесі, Харкові та Львові перетворюють закинуті фабрики в арт-кластери і яким новим життям зажили три франківські промзони за останні десять років.

«Чайна фабрика» в Одесі

Створити простір для соціалізації молодих художників поставив собі за мету одеський арт-менеджер Дмитро Банников. У 2009 році він спільно з партнером взялися за творення Експериментального центру сучасного мистецтва «Чайна фабрика» на базі колишньої фабрики з фасування чаю в Одесі, пише Уфра

«Свого часу я працював куратором музею сучасного мистецтва і перетинався з багатьма молодими художниками, які починали творчу кар’єру і мали потребу показувати свої роботи, десь працювати, і що не менш важливо, потребу, щоб хтось їх просував, соціалізував. Соціалізувати художника дуже важливо. Більшість молодих митців на старті знаходяться в маргінальному суспільному статусі – вони мають мало контактів з галереями і колекціонерами, у них мало можливостей. Такі можливості могла дати арт-інституція. В нас її не було, і я зрозумів, що потрібно її створити», – розповідає Дмитро Банников.

Фото: Експериментальний центр сучасного мистецтва «Чайна фабрика»

Втілювати проект довелося інтуїтивно, каже Дмитро. Досвіду створення подібних інституцій не було, тому експериментували і вчилися на власних помилках.

Локацію для Центру вибрали не випадково. В цілому територія фабрики займає понад 10 тисяч квадратних метрів і налічує близько десятка споруд. Функціонувати за прямим призначенням підприємство перестало наприкінці 90-х. Тоді приміщення почали масово здавати в оренду. Для центру активістам вдалось отримати будівлю, збудовану наприкінці ХІХ століття. Як розповідає Дмитро, в її стінах художники почали створювати перші майстерні у 2006 році. Тоді ж  сформувалося культурне середовище, на базі якого утворився Центр.

Сьогодні ЕЦСУ «Чайна фабрика» займає 120 квадратних метрів і охоплює три зони – виставковий зал, творчу майстерню та шоурум. За сусідів має театр «На Чайній». Проект успішно функціонує з 2010 року. За цей час команді вдалося побудувати систему самофінансування шляхом продажу творів мистецтва.

«У нас немає спонсора, немає інвестора, немає грантів і немає державних установ, які б нас фінансували. І дякувати Богу, що немає. Головне, щоб не заважали, – сміється Дмитро. – В Одесі буває тяжко реалізувати навіть дуже хороші ідеї. Можна розбити собі лоба, ходячи по кабінетах. Ефективніше самостійно почати щось робити».

Зараз Дмитро Банников і його команда працюють над проектом перетворення ще однієї промислової зони в Одесі, де планують створити творчі майстернф для гарячої емалі, вітражів, мозаїк, художнього зварювання та скульптури.

«Фабрика повидла» у Львові

Проект ревіталізації львівської «Фабрики повидла» можна назвати найгучнішою та наймасштабнішою  ініціативою з перетворення промзон в Україні за останні декілька років. У 2015 році візитівку історичного району Підзамче, будівлю фабрики з неоготичною вежею, що нагадує середньовічний замок, придбав австрійський історик Гаральд Біндер. Сьогодні команда з кількох десятків людей на чолі з культурною менеджеркою, урбаністкою, культурологом та директоркою  «Гаральд Біндер Калчурал Ентерпрайзис» Боженою Закалюжною працює над перетворенням будівлі й території фабрики на міжнародний культурно-мистецький центр.

В рамках проекту за два роки у фабричних стінах облаштують виставковий, репетиційний, концертний, інтерактивний та освітній простори. Особливе місце займатиме освітній дитячий простір, який слугуватиме для знайомства та занять дітвори різними видами мистецтва.

Окрім  цього «Фабрика повидла» стане резиденцією та платформою для співпраці митців з усього світу.

«В сучасному світі неможливо існувати в закритому просторі. Тому «Фабрика» стане місцем взаємодії, міжнародної мистецької співпраці. Ми всі прагнемо якісного міжнародного рівня і в мистецтві, і в організації. Коли хтось приїжджає, це додатковий рух, додатковий поштовх і для наших митців, і для аудиторії», – розповідає Божена Закалюжна. 

З ідейним наповненням «Фабрики повидла» власник та команда вже визначилась. А от який вигляд в кінцевому результаті матиме сама споруда й територія, поки не кажуть.

Фото: KIX&KOZAK, Jam Factory

Головний корпус фабрики є пам’яткою архітектури і був споруджений у кінці ХІХ століття. Тоді тут виготовляли спиртові вироби та підсолоджені трунки. На початку радянського періоду на фабриці розливали в пляшки вина з Алжиру та Молдови з тресту «Укрголоввино», а в 70-их  фабрику перетворили на цех переробки овочів. З розпадом Радянського Союзу підприємство занепало, приміщення почали пустувати, а будівля – руйнуватися.

Наприкінці 2015 року відбувся закритий архітектурний конкурс концепцій розвитку фабрики. Перемогу здобуло австрійське архітектурне бюро «Atelier Stefan Rindler». Проект австрійців команда «Фабрики повидла» поки тримає в таємниці, проте обіцяє, що це буде грамотне збереження архітектури та перетворення простору під ідею і функції центру.

«З архітектурою плануємо взаємодіяти: зберігати і будувати. Яким чином це відбуватиметься, поки відповісти не можу. Ми приймемо рішення після обговорення з громадськістю та експертами. Проте можу сказати, що це буде баланс між збереженням і творенням. Нам важлива історія будівлі та місця, але ми хочемо дати їм нове життя. Стан самої будівлі є досить поганим і питання стоїть не в тому, хочемо ми чи не хочемо втручатися. Можливо, нам доведеться перебудовувати будівлю, щоб її зберегти», – запевняє Божена.

Сьогодні команда проекту готується до громадських слухань, отримання дозволів та документів на проведення ремонтних і будівельних робіт. В повному обсязі «Фабрика повидла» має відкрити двері для відвідувачів за два роки.

«Мельница» у Харкові

Перетворити борошномельну фабрику на арт-кластер у Харкові мають намір рекламіст і поліграфічний дизайнер Юрій Єрісов та культурна менеджерка і режисерка Оксана Коклонська.

Їх надихнула унікальна двохсотлітня споруда фабрики та потреба зібрати культурні ініціативи одного з найбільших міст країни під одним дахом.

«В Харкові багато театрів, а проводити репетиції, показувати вистави ніде. В місті є ІТ-hub, коворкінги, а розвиток культури залишився без уваги. Тому нам потрібен простір, культурний кластер, де могли б розвиватися театр, музика, візуальне мистецтво», – розповідає Юрій.

Споруда розташована в центрі міста, в історичному районі на березі річки Харків і належить до пам’яток архітектури. Тому в планах – виключно реставрація будівлі.

«Так уже не будують, – каже активіст. – Сама будівля виглядає ефектно і має декілька особливостей конструкції, які варто зберегти. Тут унікальна система перекриття, вентиляції і даху, а бетонні стіни ідеально підходять для облаштування під лофти та коворкінги».

Фото: Мельница

Наразі реалізацію проекту призупинили – будівлю, яка знаходиться в приватній власності, виставили на продаж. А команда готує пропозиції для нових потенційних власників і намагається налагодити контакти з місцевою владою.

«Специфіка міста, специфіка місцевої влади впливає на реалізацію ініціатив. Знайти інвестора, розпочати роботу не складно, складніше з владною системою. Якщо з інвесторами ти знаєш, що вони від тебе очікують і що маєш зробити, то працюючи з владою, не знаєш, що ж вони від тебе хочуть», – говорить Юрій.

Попри труднощі та невизначеність подальшої долі приміщення борошномельної фабрики, активісти не опускають руки і гуртують навколо себе харків’ян, готових долучитися.

«Людей, які вже сьогодні готові “взяти лопату в руки і почати копати”, докласти власні сили, допомогти з організацією, багато, – говорить активіст. – Цей проект мене переконав: якщо хочеш чогось, але не знаєш з чого почати, просто почни. І тобі дорога піде назустріч».

«Ревіталізовані» промислові об'єкти в Івано-Франківську

Варний цех Станиславівської броварні

Найстарішу будівлю комплексу Станиславівської броварні – варний цех – спорудили 1767 року. Комплекс броварні складається з двох цехів – варного та солодового, розташованих по різні боки сучасної вулиці Новгородської. Сьогодні достеменно невідомо хто ж був першим власником пивзаводу. Відомо, що з 1905 року і до Другої світової війни варінням пива на Станиславівській броварні займався Петер Седельмайєр з родиною, а завод мав назву «Browar Parowy Sedelmajera Sp.zoo».

Фото: skyscrapercity.com

Виробництво пива  в місті припинилося на початку 2000-х років. Саме в цей період обидві будівлі Станиславівської броварні викупила фірма «Гаразд Україна». Згідно з договором купівлі, підприємство взяло на себе зобов’язання відновити спершу варний цех пивзаводу, який був визнаний єдиною в Україні пам'яткою промислової архітектури національного значення, а згодом і солодовий цех.

Роботи, які до 2012 року проводила фірма над варним цехом, архітектори назвали нищенням будівлі, а культурологи охрестили «реставрацією насмерть» – в ході «відновлення» пам’ятки архітектури будівлю цеху знесли та побудували нову споруду.

Сьогодні на місці Станиславівської броварні працює кафетерій однієї з мереж швидкого харчування.

ВАТ «Родон» (завод «Позитрон»)

У 1971 році в Івано-Франківську здали в експлуатацію основні будівлі комплексу заводу «Позитрон». Згодом навколо підприємства «виріс» цілий мікрорайон, який успадкував від заводу назву. Підприємство виготовляло різноманітну електроніку – від мікросхем для калькуляторів та пультів дистанційного керування до дрібної побутової техніки. На початку 80-х  завод мав обсяг реалізації 245 мільйонів карбованців на рік, забезпечував роботою 10 тисяч в робітників.

Фото: explorer.lviv.ua

Після розпаду СРСР керівництво ПАТ «Родон» провело реструктуризацію підприємства,  в результаті чого створили низку дочірніх підприємств з різними напрямками виробництв. Земельні площі та споруди заводу підприємство здає в оренду.

На початку 2000-х в адміністративних корпусах колишнього заводу з’явилися навчальні заклади, а згодом гіпермаркети «Метро» та інші. Проте левова частка земельних площ та споруд залишається без використання.

Трикотажна фабрика

Прародичкою Трикотажної фабрики, що по вулиці Івана Мазепи, була Ватна фабрика Мендельсона, яку спорудили в 20-х роках ХХ століття. У 1934 році підприємство вважалося одним з найбільших в місті. За десять років фабрику реорганізували та перепрофілювали у прядильно-трикотажну.

Фото: UFRA

В радянський період підприємство виготовляло дитячий та верхній трикотаж. Тоді ж спорудили основний корпус сучасної фабрики. Як кажуть архітектори, це була унікальна споруда – в стилі радянського функціоналізму в дусі Ле Корбюзьє.

У 2001 році ВАТ «Івано-Франківська трикотажна фабрика» суд оголосив банкрутом. Землі та будівлі фабрики почали здавати в оренду. В ході пристосування споруди до потрібних орендарям функцій унікальні архітектурні елементи було втрачено.