Суд над командиром роти батальйону "Прикарпаття"- помста військового прокурора?

Якщо до суду над командиром 5-го батальйону тероборони «Прикарпаття» полковником Віталієм Комаром прикута увага не лише місцевих, а й всеукраїнських ЗМІ, то ще один процес, який стосується цієї ж військової частини, тільки обіцяє набути розголосу. Власне, мало хто й знав, що, крім Комара, порушене кримінально провадження також проти командира однієї з рот батальйону — старшого лейтенанта Володимира Процького. Йому закидають, зокрема, невиконання наказу та збройний опір в складі групи осіб.

Попереднє слухання у цьому кримінальному провадженні відбулося недавно в Івано-Франківському міському суді. Щоправда, тривало воно недовго. Головуюча на процесі суддя Іннеса Болюк звернула увагу, що в обвинувальному висновку Володимирові Процькому зазначені такі обставини та звинувачення, за якими щодо нього розслідування не проводили. По суті, це була копія обвинувачення полковника Комара. Суддя, м’яко кажучи, дуже іронічно прокоментувала пояснення прокурора, який сказав, що, мовляв, сталася технічна помилка, і відправила матеріали провадження органові, котрий проводив розслідування, для приведення до ладу, пише газета Галичина.

Ну а ми тим часом вирішили поспілкуватися зі старшим лейтенантом Процьким, бо якщо у командира 5-го батальйону часто беруть інтерв’ю, він сам роздає коментарі, то за що потрапив під суд командир його роти, не зовсім зрозуміло. Подейкують, що до цього призвела його сутичка з головним військовим прокурором України Анатолієм Матіосом під Знам’янкою, коли нашу частину оточили підрозділи спеціального призначення і ледь не сталося трагедії.

Служив у чотирьох арміях
— Та це вже наслідки тих прорахунків, які були зроблені ще під час формування батальйону. Але про них чомусь ніхто не хоче говорити, — каже Володимир Процький.  Бачимо, що йому хочеться виговоритися, розповісти про все пережите. Та насамперед представимо нашого співрозмовника читачам.
В. Процький не без гумору  зазначає, що йому випала доля служити аж у чотирьох арміях: радянській, узбецькій, російській та українській. і це в якихось 40 років. 
...Володимир був кадровим військовим, продовжувачем династії, бо і батько — офіцер. Народився в Прибалтиці і об’їхав ледь не увесь тодішній Радянський Союз, адже тата кидали у різні гарнізони. Закінчив Ташкентське танкове училище. Рік воював на Кавказі, в тому числі у Чечні. Коли, так би мовити, почали формувати національні армії новоутворених замість СРСР держав і з’явилися різні «вербувальники», Процький, українець за національністю, вирішив служити в Україні. Хоча полковник, який агітував його та інших офіцерів, щиро зізнався, що в нашій армії, власне, нема що робити. На жаль, він мав рацію. Тож незабаром Володимир пішов з війська. До мобілізації в 5-й батальйон працював водієм директора Івано-Франківського локомотиворемонтного заводу. На цій же посаді працює й нині.
Ми недаремно вказали слово «мобілізація», бо, як щиро каже чоловік, на цю війну він не рвався. Але прийшла перша повістка. У військкоматі запропонували повернутися в Збройні сили на контрактній основі. Відмовився. Потім почали надходити інші повістки. Викликали, щоб уточнити особисті дані, надати допуск секретності тощо. Нарешті настало 9 травня 2014 року. 

— Зранку зателефонував кум і сказав, що розпалює мангал, а я хай збираю сім’ю та їду до нього, — згадує Володимир. — Ми почали збирати дітей, і тут дзвінок з військкомату. Це була навіть не повістка, а просто зателефонували на «мобілку». Знову просили прийти, бо ще щось потрібно уточнити. Сказав дружині, щоб їхали до кума самі, а я, мовляв, швидко все з’ясую і під’їду. А вийшло так, що додому прийшов аж увечері і вже у формі.

Нам сказали, що батальйон формують для охорони стратегічних об’єктів на території області. З тією легкою стрілецькою зброєю, якою були оснащені, ми могли виконувати такі завдання: скажімо, охороняти Бурштинську ТЕС, Надвірнянський нафтопереробний завод тощо. Проте через деякий час пішли розмови про наше відправлення в зону АТО. Щоправда, запевняли: будемо на третій лінії оборони, підсилять бронетехнікою. Ну це ще було прийнятно. Та, як відомо, реально ми опинилися на передовій, в Амвросіївському районі, за кілька кілометрів від кордону з Росією, в найгарячішій зоні. Причому моя рота була попереду. Коли приїхав на місце, комбат показав точку на карті і сказав, щоби там обладнав блокпости. Я побачив, що тут просто ідеальне місце для того, аби ворог добряче надер нам дупу. Але наказ є наказ. Ми почали займати позиції, окопуватися. У мене в роті було три взводи, відповідно мало бути три блокпости. На передньому, 506-му, я залишився. Його почали обстрілювати першої ж ночі.
— Чув, що коли ви приїхали, ворог знав, звідки ви...
— І знав, що ми з Івано-Франківської області, і знав, що маємо тільки легке стрілецьке озброєння, тому так і нахабніли. До речі, лише за три кілометри від нас розташовувався штаб 72-ї бригади, яка мала бронетехніку, але жодної допомоги звідти не було. Хоча якби зо дві «беемпешки» під’їхали та «прочесали» територію, то, може, нам так би не дошкуляли. Взагалі зазначу, що взаємодії між військами не було. Приїхав до мене заступник нашого військового комісара полковник Юрій Верановський і каже: «Сідай зі мною, познайомлю тебе із сусідами». Власне, це мав би комбат зробити. Ну і зокрема, заїхали в ту ж 72-му бригаду. Її начальник штабу, побачивши нас, здивувався: «Який батальйон, звідки ви взялися, що тут робите?». Зрештою, мені вдалося налагодити зв’язки і отримати інформацію, яка де ситуація. Бо зі штабу батальйону потрібні дані взяти не міг.

На третій день постійних обстрілів надійшла команда залишити 506-й блокпост. При відході від кулі снайпера загинув начальник штабу батальйону Юрій Баран. Володимир Процький розповідає про це, ніби відчуваючи якусь власну провину. Вони останні сідали в машини. В якусь мить начштабу випав з його поля зору. Вже коли рушили, з’ясувалося, що його нема. Послали назад групу бійців на пошуки Юрія Барана, а він уже був мертвим. «Куля потрапила під вухо і, як сказано у висновку експертизи, він помер від того, що захлинувся кров’ю. Якби на той момент хтось був поряд... Може, і змогли б його врятувати, скажімо, перевернути, щоби кров пішла не тудиѕ Зрештою, це ми зараз такі розумні», — зітхає Володимир і додає, що Юрій Баран був чи не єдиним з командування батальйону, який вболівав за службу, з ким можна було порадитися, він міг прийняти рішення. Бо наводить далі такий приклад. Якось вдалося вирахувати, звідки б’є ворожий «град». Відповідно, з’явилася можливість його знищити. Власних сил і засобів у Процького не було. Поїхав, доповів комбату. Мовляв, так і так, потрібно знайти відповідних бійців, котрі спроможні це зробити. «Ну то йди, пошукай», — почув у відповідь. «Та нащо мені такий комбат!» — спересердя кинув старлей.

505-й блокпост

Та цей випадок стався пізніше. А тоді колона вирушала в напрямку штабу 72-ї бригади. Він розмістився у так званій «зеленці» і безпосередньо до нього під’їхати було неможливо, бо танки перемісили всю землю довкола. Комбат розвернувся і кудись поїхав. Зв’язку з ним не було. Тим часом почало сутеніти, а саме з настанням темряви бойовики відкривали вогонь, тож колона зі шкільних автобусів на асфальті була для них просто ідеальною мішенню. Тому Процький приймає рішення їхати до 505-го блокпоста, розташованого за сім кілометрів від місця, де зупинилася колона. Там стояв другий взвод його роти.

— Вирішив, що, принаймні, переночуємо на тому блокпосту, а далі — яка вже надійде команда, — продовжує розповідь комроти. — Наступного дня звідти втекли командир 2-го взводу та його заступник. Мабуть, чули про цих двох дезертирів, що бігали по івано-Франківську та різні байки розповідали. Вони просто сіли в машину, яку наші бійці зупинили для перевірки, і подалися геть. Не розумію, як так можна було кинути свій взвод. Тим більше, що  обидва були кадрові офіцери. І, наскільки мені відомо, ніхто їх не шукає, не судить. А вони ледь не увесь взвод «підірвали» своєю поведінкою. І бійці готові були тікати. Та коли ми приїхали, хлопці переговорили між собою і все заспокоїлося.

Два дні командування батальйону думало, що з цією ротою робити і вирішило, що за нею залишаться 505-й та 504-й блокпости, на яких вона буде дислокуватися. Ротний залишився на тому з них, який був найближче до ворога. Тиждень їх фактично не чіпали, тільки намагалися, як-то кажуть, прощупати, бо «сепари» чомусь були переконані, що «укри» тільки «бухають», а воювати не вміють. Дуже допомогли тепловізори, які привезли волонтери, інакше, переконаний Процький, їх могли добряче «пощипати».
— Неподалік було кукурудзяне поле, яким вони й намагалися підійти до нашої позиції. Кукурудза, до речі, вже майже висохла, і я дивуюся, як можна було так тихо йти через неї, що тільки верхівки колихалися, — згадує співрозмовник. 
— І повіримо, що цієї премудрості були навчені прості шахтарі та трактористиѕ
— Ага, — підтримує мій скептицизм Володимир.
— Чув, що завдяки тепловізорам ваші бійці двох снайперів «завалили»...
— Думаю, більше, і не тільки снайперів. Першої ж ночі, коли нас почали обстрілювати, «сепари» побачили, який у нас бардак твориться, до того ж ішов дощ, було холодно, тож ми вирішили, що ночуємо в автобусах, на яких приїхали. Знайшовся якийсь відчайдух, котрий задумав кинути туди гранату. Підходив так тихенько, по траві. Але за кілька метрів від автобусів ми обладнали позицію, яку назвали «бастіон». Я дав туди ручний кулемет. Ну і наш кулеметник Микола помітив у нічний приціл бойовика й «зрізав» його. Не вбив, тільки тяжко поранив, бо чули, як той довго стогнав, не маючи змоги самотужки відповзти. Наступного дня я послав туди розвідку і хлопці побачили багато крові та сліди волочіння на траві чогось важкого і великого.

Також ліквідували одного снайпера, труп якого бачили в тепловізор. Мої хлопці рвалися, щоби його забрати як доказ, але я не наважився їх пустити. А раптом труп замінований чи поблизу є засідка?! Ну і був ще один випадок, коли, судячи з тих даних, які нам розповіли, ліквідували цілий мінометний розрахунок. Це був, так би мовити, кочівний міномет, який обстрілював нас з різних позицій. Били не прицільно, а так, щоби постійно нас тримати у напрузі. Швидше за все, це були непрофесіонали. Бо інколи підходили дуже близько, адже ми не могли їх дістати нашою стрілецькою зброєю, клали міномет низько і міни просто скакали по землі, як жаби, не вибухаючи. Зрештою, ми і не могли просто так навмання стріляти, адже навколо — села. Але тут комбат дав мені на тиждень автоматичний гранатомет АГС-17, і коли по нас знову вистрелили, а ми помітили, звідки, то відкрили вогонь у відповідь. Побачили, що звідти раптом пішов чорний дим. Пізніше армійські розвідники розповіли, що побачили там розбитий автомобіль «Форд Транзит», на кузові якого був встановлений міномет 82-го калібру та вісім «двохсотих» навколо. Щоправда, я не розумію, навіщо для такого міномета стільки людей. Відтоді вже близько до нас підходити ніхто не наважувався.

Натомість в одну із ночей  накрили з артилерії і важких мінометів. Обстріл тривав близько трьох годин і кожні шість секунд — вибух. Це вже стріляли професіонали. Били як у копієчку. Коли розвиднілося, побачили, що половина наших автобусів згоріла, на деревах висять залишки наметів. Я вже казав, що мав зв’язки із сусідніми бригадами і, судячи з інформації, котру отримав, допомоги нам не було звідки чекати. Отож відвів бійців на свій останній 504-й блокпост. Сам поїхав до штабу батальйону, бо зв’язку з ним не було, доповісти ситуацію й отримати якийсь наказ, що робити далі. Прийшов, розповів усе як було, мовляв, наші вже відійшли і там розташувалися бойовики. А комбат мені: ти що, найрозумніший? У нього ж на карті нічого позначено не було, навіть Савур-Могила ще була нашою, коли реально її вже давно зайняв противник. Про це мені розповіли хлопці з 54-го окремого розвідбату, які проїжджали через мій блокпост. Від них же довідався, що попереду нас вже ніяких наших військ немає.

До речі, саме через мій блокпост вони й відходили — танки, артилерія, САУ. Останньою йшла 79-та бригада. Командир їхньої розвідроти каже мені: «Не можу зрозуміти, що ви за війська такі. Всі відходять, а ви одні залишаєтеся, без броні, без нічого. Ви або зовсім дурні на голову, або якісь термінатори». Але ж у мене команди відходити не було!

Рота в зерновозі
— Коротко кажучи, доповів оце все комбату, — продовжує свою розповідь В. Процький, — а він відповів, щоби повертався назад, вони щось придумають. Приїжджаю на блокпост, а по ньому вже гатять із трьох сторін. Усі автобуси розбиті, горять. Били так, що з бліндажів земляні насипи знесло. Коли обстріл припинився, я дав команду відвести людей в село неподалік. Подумав, що по селу, може, стріляти не будуть. Зрештою, на той момент ми вже були в кільці. Я дорогою випадково довідався, що комбат дав наказ відходити до Розівки. А на чому? Усі ж автобуси знищені. Але тут мимо проїжджали два «КамАЗи» з причепами, на яких перевозять зерно. Мої сержанти їх зупинили, щоби нас вивезли. Один з водіїв не погоджувався, а другий, молодець, одразу сказав, що вивезе нас, тільки йому потрібна солярка. Її дістали у місцевих жителів. Неподалік була колгоспна бригада, я попросив водія, щоб він заїхав під навіс, а ми групами поміж кущами якомога непомітніше підійшли до машини. Побоювався, щоби нас якийсь безпілотник не помітив чи хтось не здав, і тоді могли б одним снарядом усю роту накрити. Мали одного бійця серйозно пораненого, то поклали його в кабіну й поїхали.
Наш батальйон наздогнали під Маріуполем. Начальник штабу неабияк здивувався, побачивши мене. «Звідки ти взявся?» — питав. Вони ж нашу роту вже списали. «А я не один, — кажу, — відкриймо борти». А звідти, як горох, хлопці посипалися. Адже привіз понад сто чоловік.

Батальйон зібрався їхати далі, а ми не маємо на чому, адже  «КамАЗ» відпустили. Комбат сказав, щоб переночували на блокпосту, а наступного дня він пришле за нами автобуси. Ну добре, залишилися там, чекаємо. А тут підходить командир блокпоста і питає, хто ротний. Відгукуюсь. Він каже, що має наказ мене заарештувати. «Не розумію», — відповідаю. «Ви такий-то?» — перепитує. «Так». «Маю наказ вас заарештувати за дезертирство, бо ви без дозволу покинули позицію». Що відбувалося, я вже розповів, тож про яке дезертирство можна говорити?! Мої бійці, які і так були накручені, «підірвалися». Готові у разі чого дати бій. Командир блокпосту кудись пішов, а ми відійшли у поле і там розташувалися. Години через дві він повертається і каже, що вже все добре, розібралися. Йому наказано нас нагодувати й обігріти. Але якесь тривожне відчуття залишилося.

Наступного дня за нами прибули автобуси і ми поїхали далі. Зупинилися разом із батальйоном у Розівці Запорізької області. Спочатку не знали, що робити далі. Чекали команди. Пройшла інформація, що маємо повернутися назад та відбити свої позиції, на яких, як ми з’ясували, вже була ворожа бронетехніка. Але якими силами і засобами мали це зробити, коли «найтяжче» озброєння, котре мали, — гранатомети РПГ-7, прицільна дальність яких до 500 метрів, тоді як танк може стріляти прямою наводкою з відстані двох кілометрів. Майже дві доби простояли в Розівці в полі, так і не отримавши конкретної команди. В цей час попри нас із зони бойових дій колонами відходила бронетехніка інших частин. На нас ніхто не звертав уваги. На цьому ррунті й почалася паніка серед особового складу. Почали самостійно вантажитися в автобуси, формувати колону і від’їжджати в бік Запоріжжя. А оскільки моя техніка була знищена, то дав своєму підрозділу команду також вантажитися в автобуси, де були вільні місця. і вже зупинилися в Запоріжжі на блокпосту.

Я в той момент більше стежив за своїми бійцями. Біля нас була заправка, то хлопці з тих нервів і невизначеності за 15 хвилин все спиртне розкупили. Я б і сам випив, та розумів, що не можна. А вони те все «спожили» і пішло. Знаєте, люди і так були зворохоблені всім тим, що відбулося. Бо там — обманули, там — кинули... Що робити і що буде далі, ніхто не знає. І рейвах пішов серйозний. У найгарячіших голів я забрав зброю. Ну і в якийсь момент підходить чоловік у польовій формі без будь-яких розпізнавальних знаків, не пред’являючи посвідчення, представляється, що він, мовляв, полковник, комбриг і таке інше. «Я щасливий», — відповідаю. Далі він вимагає, щоби ми здали зброю. «Добрий день!» — думаю собі. На якій підставі, він що, мені її видавав? Ну здам я зброю, а потім мене спитають, куди її дів. А цей наполягає. Потім до нього приєднався ще один із такими ж вимогами. Дивувало, що поряд був командир батальйону, начальник штабу, а причепилися до мене. Я сказав, щоб дали письмовий наказ. Нема. Ну то послав їх подалі відкритим текстом. і коли мене тепер, як і Комара, звинувачують у невиконанні наказу, то не розумію, якого і від кого. На місці ж були мої безпосередні командири, яким я підпорядкований. Бо ж є такі поняття, як військова субординація, військовий статут. А вони мені нічого не наказували.
— А як щодо організації «збройного опору групою осіб»?
— Це коли нашу колону блокували, бійці зайняли позиції для оборони, направивши автомати в той бік. Хоч я такого наказу не віддавав. 
— Власне, були й командири інших рот, але чомусь кримінальне провадження відкрили тільки проти вас. Подейкують, що це сталося через конфлікт з головним військовим прокурором А. Матіосом...

Прокурор з образком
— Повернуся до подій у Запоріжжі. Зауважу, що у мене тоді страшенно боліла голова. Одного разу не встиг сховатися у бліндажі, як поруч бабахнуло. Ну і нанервувався добряче. Мені дали якісь заспокійливі ліки, отож коли поїхали далі, то проспав усю дорогу аж до Знам’янки, де відбулися уже відомі вам події, коли нас намагалися завезти в кар’єр і там ледь не розстріляли. Бійцям-«спецпризначенцям» пояснили, що, мовляв, іде озброєна банда чи то «сепарів», чи то дезертирів. Трагедії вдалося уникнути, бо ми були знайомі між собою. Ті ж хлопці, коли ходили для розвідки чи для виконання якихось завдань, минали саме мої блокпости. Власне, я участі в тому не брав. Сів під деревом із одним сержантом, котрий бачив, у якому я стані, і не відходив від мене, і ми закурили. До нас підійшов пілот вертольота, на якому прилетіло вище командування. Запитав його, чи, може, хоче цигарку. Він відповів, що не палить і відійшов. Біля автобусів хтось там бігав, щось кричали, махали руками. Матіос попросив Біблію. Її не знайшлося. Хтось дав йому образок. Він на ньому клянеться, що, мовляв, нам нічого не буде, і таке інше. Нарешті домовилися, що здаємо тільки трофейну зброю та їдемо до Делятина. Коли це почув, то пішов із сержантом до автобуса, і тут якийсь чорт потягнув мене зчепитися з Матіосом. Точно нашу розмову відтворити не можу, пам’ятаю тільки, що сказав йому: «В чому ви можете звинувачувати Сталіна і Жукова, якщо самі зі своїми людьми таке робите?». Від цих слів він аж запінився.

Коли повернулися до Делятина, пішов у санчастину, звідки мене направили до шпиталю у Львові. Там до мене почали ходити слідчі, бо вже було порушено кримінальне провадження. Пізніше, вдома, отримав повістку до Одеської прокуратури. Там мене закрили в слідчий ізолятор на три доби і випустили під заставу. Її привіз брат. Я був у такому стані, що коли ми з ним йшли, мене ноги не тримали. Знову потрібно було лягати на лікування. Почувався дуже погано. Уявіть, раптом прокидаюся серед ночі, хоча нічого не сниться, маю на увазі, якісь жахи, пов’язані з перебуванням на сході, і ніби вийшов з-під душу. Весь мокрий, простирадло треба було перестилати. Та для того, щоб потрапити на лікування, потрібно було направлення від комбата. Той чомусь не хотів його давати. Склалося враження, що мене потрібно було «дотиснути» за будь-яку ціну. Ну і казали, що моя справа під особистим контролем Матіоса. Та, врешті-решт, направлення вибити вдалося. Підлікувався, повернувся на колишню роботу, ну і чекаю вирішення своєї долі...

Справедливість чи помста?
Ще раз нагадаємо, що серед командирів рот 5-го батальйону тільки Володимира Процького тягнуть до криміналу. Є така думка, що йдеться про особисту помсту Головного військового прокурора України за ту сутичку в Знам’янці. Сам Володимир вважає, що це може бути й спроба відвернути увагу від Комара. Але це лише припущення. Однак та «технічна помилка», з розповіді про яку почали наш матеріал, наводить, знову ж таки, на думку, що справу десь «шили» нашвидкуруч. Хоча обвинувачення збирається викликати зі своєї сторони близько півтори сотні свідків. До речі, це та сама бригада прокурорів, що задіяна і в судовому процесі над командиром  5-го батальйону. 

Суд обіцяє бути дуже тривалим. Зрозуміло, що ми представимо й позицію обвинувачення. Але закінчити хочеться на тому, що, як бачимо, до відповідальності притягують не тих високих чинів, прорахунки яких саме призвели до «іловайського котла», а командирів середньої і нижчої ланки, навіть простих бійців, котрі безпосередньо були на передовій. А потім, нагадаємо, був і «дебальцевський котел», за який також ніхто не був покараний. Але чи виправдані смерті наших бійців у Донецькому аеропорту, сотні загиблих українців під час так званих перемир’їв тощо? Виходить, як завжди: у нас винні «стрілочники»...