Світ справді в цугцвангу?

Нерішучість західних країн у засудженні російської агресії і в підтримці України робить їх відповідальними за все нові жертви в нинішній війні і в тих, які ще розв’яже Росія

Одна з найгостріших тем у світовій пресі — санкції проти Росії та її заходи у відповідь. Коли читаєш різні висловлювання, вельми важко визначити, з чим маєш справу: зі спробами чесно розібратися в тому, що відбувається, чи з вельми тонкою роботою кремлівського агітпропу, що успішно обіграє дві обставини. Перше — удар по європейському бізнесу. Друге — реальна користь, яку має із санкцій режим Путіна, пише День.

Навмисно залишаю осторонь наївні захвати з приводу того, що цей самий режим не витримає удару по економіці Росії. Він сам по ній сильніше б’є. У відомому сенсі Путіну чим гірше, тим краще. Йому потрібне убоге й залякане населення, вже зроблені перші кроки до регулювання цін, а отже до дефіциту й розподільчої системи.

За останній час росіян повідомили, що їхні пенсії пішли на Крим. Що безкоштовну медичну допомогу отримуватимуть лише працюючі люди. Що готуються звільнення викладачів вищої школи. Що закон про персональні дані позбавить їх можливості їздити за кордон і користуватися соціальними мережами. Реакція — нуль. Левада-центр навіть спеціальне дослідження провів з приводу пенсій. З’ясувалося, що повідомлення про них населення навіть не помітило.

Ніколи в Росії не було такої єдності влади й народу, як зараз, такої готовності йти на жертви, воювати, гинути, голодувати. Сталін добився жалюгідної подоби такої єдності, уморивши голодом, убивши й кинувши до в’язниць десятки мільйонів людей. Путін зробив це по-гітлерівськи продумано й послідовно, з мінімальними жертвами й втратами серед росіян.

Війна не закінчиться ніколи. Це назавжди. І нічого нового Путін не вигадав. Росія почала воювати й заохочувати війни на території СРСР давно, ще до його розвалу. Сучасний відлік можна вести аж з 1986 року, з провокаційного призначення Колбіна персеком казахстанської компартії. Потім були Абхазія, Придністров’я, Таджикистан, і скрізь було намішано все — від імперської ідентичності до бізнесу на різних рівнях. Усе це — одна велика війна, природно-історичний стан Росії. І скрізь вона досягає своїх цілей: перервано вільний розвиток Грузії, Азербайджан і Вірменія не припиняють терзати одне одного, почато розчленування й поступове руйнування України, Молдавія втратила Придністров’я, на території самої Росії народи Кавказу перебувають у стані постійної війни. І все це з дозволу цивілізованого світу, включаючи Китай.

Є запитання, яке ніхто не ставить: це світ прогинається під Путіна чи Путін під світ? У поняття «світ» входить і Росія. Так от, найнеприємніше, що прогинається Путін. І ті, хто його проклинають і ганять, йому лестять.

Путін першим зрозумів, що межі дозволеного й можливого змінилися. І нові межі він не переходить, крок за кроком просуваючись в окресленому ними просторі. Усі його попередники були такими. У сто двадцять восьмий раз процитую людину, що в чотири роки сказала: Гітлер переміг, тому що йому дозволили вбити шість мільйонів.

Прогинається, так. Але остання справа — волати про нікчемність Путіна й швидкий розвал Росії. Це все від безсилля хлопчика з пристойної сім’ї перед хуліганом, який тероризує двір, вулицю, школу за повної байдужості батьків у цій дуже добропорядній родині. Їм ніколи, їм не хочеться розбиратися, у них немає сил чинити опір. Вони розраховують, що все саме собою улагодиться, особливо якщо поговорити з хуліганом і вимагачем по-людськи. Головне, не дозволяти синові самому чинити опір, адже тоді він надто багато про себе почне думати, мабуть, і батьків перестане поважати. Нехай уже все йде своєю чергою.

Путін тим часом просто підтримуватиме бойові дії в Україні, вимотуючи країну та населення. На його боці багато чого. Зокрема й те, що «нова історична спільнота — радянський народ» була не вигадкою ідеологів, а відкриттям етнологів. Була ця спільнота. І довела своє існування на грузинських виборах, при захваті Криму, в донбасівській війні.

І хоча Росія веде війни нескінченно, Путін має всі підстави заявляти, що не війну несе народам, а мир. З однією обмовкою — мир на умовах Кремля. І Гітлер війну не ніс. Війни хотів Черчилль, воювати до беззастережної капітуляції Німеччини прагнув Рузвельт. І Сталін хотів миру на основі пакту Молотова-Ріббентропа, тому й довів справу до катастрофи сорок першого. Один пацифіст обдурив другого.

Обурюватися тоталітарним, а отже імперським, перевлаштуванням Росії немає жодних підстав, як немає підстав для криків: за що боролися! Ніхто ні за що не боровся: влада почала перебудову без малого тридцять років тому, влада й відіграє назад. Влада дала, влада й узяла.

Хіба хтось чогось вимагав від Горбачова? Ні, всі очманіли від несподіванки, ніхто нічого не чекав. І стосується це не лише росіян. Усі оксамитові революції почалися й удалися лише тому, що стало зрозуміло: російські війська залишаться в казармах. Без упевненості в цьому ніхто б не пішов крушити Берлінський мур. Отже, у нинішніх володарів Росії є всі підстави вважати, що вони мають право вчинити з росіянами, як їм завгодно. І з суверенітетом народів на пострадянському й постсоціалістичному просторі теж.

Багато говорилося й говориться, зокрема й мною, про вплив Кремля на західних політиків. Узагальнюючи все сказане, повернуся до того, що писав про основне протиріччя російської моделі. Це не «капіталізм за Вебером», що існує в тих небагатьох країнах, які почали модернізуватися раніше за всіх і глибше за всіх. Те, що формувалося й формується під впливом їхнього демонстраційного ефекту, в результаті втягування в глобальні процеси, іменується по-різному — від світової периферії до карго-капіталізму. А можна це назвати й «капіталізмом за Марксом» — коли не історична практика, а умоглядні схеми грають головну роль в інтерпретації соціальних відносин. І головне — повністю відсутня ціннісна основа цивілізованого суспільства — адже так званий капіталізм має ідеалістичне, релігійне, а не прагматичне й ідеологічне походження.

Основне протиріччя російської моделі — запозичення світових економічних практик і вбудовування в світові економічні структури при збереженні й навіть посиленні національної ідентичності, що формується на основі протиставлення світовому цивілізаційному центру. І цей центр сам починає відчувати демонстраційний ефект позаціннісної російської моделі, яка багатьох приваблює своєю простотою й прагматичністю. Це і є цивілізаційна ерозія, якої свідомо добивається Росія в зовнішньому світі. Способи досягнення мети різні — корупція, пропаганда, застосування сили.

Так було до нового серпня чотирнадцятого. Проте санкції Кремля у відповідь свідчать, що російська модель змінюється з неототалітарної на тоталітарну. З ринкової на автаркічну й розподільчу.

Нагадаю: термін «неототалітаризм» вигаданий не мною, а сербським вченим Зораном Відоєвичем ще 1997 року. За словами Відоєвича, знеособленість і спустошеність життя, відсутність потреби в чомусь, окрім матеріального благополуччя, втома від гонки за всякого роду добробутом, дух агресивності, укорінений у суспільстві, робить об’єктивно можливим встановлення постіндустріального тоталітаризму.

У класичного й постмодерністського тоталітаризму є спільна риса — це поневоленість розуму, яка в останньому випадку продовжує посилюватися за рахунок небувалого розвитку засобів масової інформації.

Неототалітарізм, говорить Відоєвич, не може виростати під знаком нового Освенциму або ГУЛАГу. Проте він може діяти під знаком гоніння на «все інше», несхоже, знищуючи чужу свободу насильницьким нав’язуванням «своєї».

Зараз очевидно, що неототалітаризм виявився перехідним явищем, що саме проти нього й були спрямовані кольорові революції, починаючи з найпершої — сербської. І тому російська правляча еліта має всі підстави їх побоюватися. У Росії неототалітарний устрій виявився перехідним до відтворення колишньої тоталітарної моделі, зокрема і її економічної складової. Кремлівські санкції не треба оцінювати з економічного погляду, на основі ринкових критеріїв. Набагато істотніше те, що вони б’ють по споживчих стандартах тих соціальних прошарків, які викликають найбільше занепокоєння у влади. Утім, і простому людові дістається. Що теж необхідно.

Колишня модель, пов’язана з ім’ям Владислава Суркова, передбачала доместикацію креативного класу на основі консумізму й прагматизму. Утопією виявилися сурковські задуми — суверенна демократія, прагматичний патріотизм, споживчий неототалітаризм, консумізм як ідеологія. Приходить звичайний тоталітаризм, не за Хакслі й Постманом — розважайтеся до смерті, а за Оруеллом — з голодом, дефіцитом, картками. Сурков завжди нагадував мені Бухаріна. Не хочу каркати, але до тоталітарної програми входить не забуття альтернативних варіантів з недалекого минулого, а їх засудження. І знищення тих, хто ці варіанти пропонував і підтримував.

Сила цивілізованого світу в тому, щоб діяти не прагматично й навіть усупереч здоровому глузду. Якщо режим Путіна, як і режим Кастро, непохитний і повністю підтримується населенням, то залишається лише те, що іменується стоянням у правді. Як сказав Рейган у промові, де з’явився вислів «імперія зла», диктатори колишніх і нинішніх часів хочуть лише одного: окремої території і прийняття їх такими, якими вони є. Але на це не можна погоджуватися.

Що ж до миру й війни, то президент США 1983 року висловився чітко: «Совєти мають зрозуміти, що ми ніколи не ставитимемо під загрозу наші принципи й стандарти. Ми ніколи не віддамо нашу свободу. Ми ніколи не залишимо нашу віру в Бога. І ми ніколи не припинимо шукати справжній мир. Проте правда полягає в тому, що рівновага сил тепер є дуже небезпечним шахрайством, оскільки це — просто ілюзія миру. Дійсність полягає в тому, що ми повинні знайти мир через силу.

 Я погодився б на рівновагу, якби тільки ми змогли заморозити глобальні бажання Совєтов».

Зараз у цивілізованому світі це сказати нікому. Цей світ не хоче помічати прямого вторгнення Росії до України й шукає приводу, щоб відмовитися навіть від нинішніх санкцій, що виглядають жалюгідно на тлі заходів Кремля у відповідь, що руйнують ринкову модель економіки в Росії.

І, звісно, нерішучість західних країн у засудженні російської агресії і в підтримці України робить їх відповідальними за все нові жертви в нинішній війні і в тих, які ще розв’яже Росія.

Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»