Тарас Прохасько: Далі буде
Новий блог відомого франківського письменника Тараса Прохасько на Збручі.
У Кундериній «Нестерпній легкості буття» однією з основних тем чи ліній є історія статті Томаша про царя Едіпа. Користуючись міфом, Томаш розмірковує про спільний злочин суспільства у комуністичні десятиліття, про невідворотність загального усвідомлення відповідальності і необхідність суспільного каяття. Томаш нагадує про те, як цар Едіп, наробивши купу злочинів і дурниць, врешті осліпив себе, коли дізнався, що насправді він вчинив. Покарав себе фізичною сліпотою за набагато страшнішу сліпоту власного невідання і нерозуміння. Як то буває, коли у наші часи використовувати міфічні метафори, на всіх читачів статті Томаша найсильніше подіяв образ виколених очей Едіпа. Через ці криваві очі всі казали — це вже занадто, про що він говорить, ще й лікар. Хоча справжньою причиною несприйняття, звісно, були інші речі. Народ, який пережив роки тоталітаризму, почував себе передовсім жертвою. І не тільки ті, хто дійсно потерпів від режиму, і не тільки ті, хто хотів просто жити своє єдине життя, незважаючи на обставини, які склалися саме у цей період історії. Навіть виконавці і конструктори системи не надто почувалися винними, бо ж мусила якось країна функціонувати, та й хотіли ж, щоби було краще, та й не знали ж усієї правди. І власне про це писав Томаш, згадуючи Едіпа. Незнання він вважав злочином, тому прозріння пов'язане ні з чим іншим, як з каяттям і покутою.
Ця історія закінчилася сумно. За короткий час соціалістичних реформ і суспільних зрушень 1967–1968 років, коли, власне, Томаш опублікував свою статтю, у Чехословаччині всю вину за злочини системи переклали на сталіністів, не визнавши вини і системної злочинності самого комуністичного ладу. Реформи виявилися пустоцвітом. Бо хоч у 1968-му країна була окупована радянськими військами, але потім ще впродовж двадцяти років нормалізацію і подальший розвиток соціалістичного суспільства робили самі чеські і словацькі комуністи.
Тепер, через півстоліття, вже ми, українці, опинилися у ситуації, дещо подібної до тої, про яку писав Томаш. Так звана декомунізація знову є декоративною і поверхневою. А головне — обраний недобрий шлях, програшна стратегія. Нам пропонують йти шляхом забуття, викреслення з історії, витіснення із свідомості. А це означає, що надійна консервація комунізму (не комуністичної теорії, а практичного комунізму) відбудеться у колективній підсвідомості. Що ґарантує руйнівний перебіг хвороби безконечно довго.
Вважається, що молоді люди, народжені вже в незалежній Україні, які вже тепер мало що знають про життя в СРСР, є нашим природним видужанням. Що ще трохи, і всіх тих, хто ностальгує за радянським, буде зовсім мало. І ми станемо декомунізованими. Але така стратегія хибна. Комунізм — як називався один фільм — це смертельна хвороба, що передається статевим шляхом. Справжній комунізм — це не червона висипка на шкірі, а спотворені базові біохімічні реакції. І всі ми — комуністи і антикомуністи, ентузіасти і пофігісти, фахівці і нероби, сноби і дисиденти — є носіями більшої чи меншої частки цієї невидимої деформації.
Прозрінням може бути вияснення головного завдання більшовиків. У цьому пункті їхні декларації, вчення, щоденна практика, масштабні звершення і досягнуті результати досягли справжньої єдності і максимальної ефективності. Цим пунктом була теза про творення людини нового типу. І це пояснює усе. Все, що було в союзі, стає зрозумілим і раціональним. Так робилася людина нового типу. Для цього потрібно було робити все саме так, як робили комуністи. І це була одна з кількох велетенських подій і дій в історії людства.
Можна собі уявити, скільки зусиль і ресурсів потрібно для того, щоби хоч трошки реґенерувати той тип людини, який був нормальним, не потворним. Комунізм посеред нас. Комунізм у нас і в наших дітях. І це не є провиною. Провина полягає у тому, щоби не визнавати цієї хвороби. І нічого не робити для спільного лікування. А тому першим кроком до глибокої декомунізації, як це не дивно, мало би бути не забуття, а нагадування. Ретельне вивчення того, що було, для того, щоби потім не казати, що ніхто не знав правди, а тому й не може почуватися винним, хворим.
