Тарас Прохасько про підсніжники, поліцію і весну
Новий блог відомо письменника Тараса Прохасько на Збручі.
Кожного разу, коли я цими днями виходжу або заходжу до будинку на центральній вулиці міста, в якому живу, бачу кількох продавців підсніжників, які стоять трохи далі від своїх торбів, в яких спакована основна партія товару. І ще я бачу, як патруль нової поліції робить великий гак, щоби обійти цих браконьєрів і порушників закону. Поліцаї знають, що тут відбувається регулярний злочин. Вони не залякані цими злочинцями і не отримують від них ніяких грошей за толерантність. Поліцаї, як і більшість людей, на чиїх очах злочин повторюється, обходять це місце з кількох причин. По-перше, чомусь саме за цих продавців квітів в один момент заступаються усі небайдужі і свідомі перехожі, бештаючи бездушних поліцаїв. По-друге, поліцаям самим шкода цих убогих жіночок і дітей, які дарують чи продають людям радість. Але найголовніше, що саме у цьому випадку мало хто вважає злочин злочином. Мало хто розуміє, що за ним стоїть і до чого він веде.
Я вже давно – після досвіду всіляких природоохоронних акцій тридцять років тому – пообіцяв собі не втручатися у це беззаконня своїм беззаконням, не додавати вибіркового насильства до обраного насильства. Залишається хіба бойкотувати, але це не дуже вдається, бо існує надто багато оправдань і мотивів купити букетик первоцвітів (навіть свідомі вважають, що не купити вже зірвані – гріх, бо тоді їх доведеться викидати купно). Можна ще спробувати щось пояснити. Але це ще гірше. Вони настільки заблоковані і закорковані, що кожне слово сприймають як жахливу агресію, як брутальне порушення приватного простору.
А я пообіцяв собі такого не робити. Навіть тоді, коли порушують мій комфорт. А то, що я бачу ці квітки – вже величезне порушення мого комфорту, за яке у давні часи слід було вихопити шаблю і хоча би щось розрубати. Натомість я проходжу, культивуючи внутрішній спокій. І, проходячи кільканадцять кроків, хаотично думаю. Я тримаю у полі зору одну квітку. Вона стає як ілюмінатор літака, який летить на відносно малій висоті. Я всередині літака. Квітка – ілюмінатор. Я притуляюся до ілюмінатора і дивлюся вниз. На землі видно повно всього і всякого, але літак летить скоро, і я встигаю вирізнити тільки те, що пропливає безпосередньо за підсніжником.
Я думаю про весну. Про те, що все повторюється. Що мало що змінюється від часів моєї молодості. Про убогих мешканців підлісся, які один раз в році можуть потримати у руках більші гроші. Про міських алкоголіків, які наважилися вийти у ліс, нарвати квіток, і невдовзі будуть пити то, що захочуть. Про всіх тих у цій проклятій системі, які взяли забагато, залишивши решті так мало. Про всьо то дрантя, яке куплять убогі селянки за вторговані гроші. І про то, якою незначною є ціна унікального життя. Про то, що найбільшою цінністю є розмаїтість форм життя. І про то, що насправді їх стає менше, а не, як здається, більше. І про те, як зникають мови. І як тяжко устигнути зробити щось призначене навіть тоді, коли знаєш, що призначене. І як легко не відчувати болю поза власним тілом. І як життя можуть тривати тільки завдяки смертям. І про прохолодні грабово-дубові ліси, в яких пахне кількома поколіннями опалого листя, крізь яке щойно пропхалися малесенькі білі квітки. Думаю про юнацькі роки, про брата, про наші розмови і муки пошуку намірів. Про то, що нічого неможливо пояснити. Про темінь, жадобу вражень, про народ. Про самознищення і брудну воду. Думаю про звірину і рибу, яку у нас мусять вибити. Про то, що цей народ такий нещасний, бо так поводиться з власними псами. І не можливо спинити цього потоку. І нема чого шкодувати. І нема на що сподіватися. І думаю про то, як щось живе розривається, розтискається, розтинається, як болять клітини. Ще я думаю про народи, з якими поводилися, як наш з підсніжниками. Про бранок і ґвалт, про розтоптаних дідів і дітей. Про страх і жах, який наповнює душу тоді, коли кришаться клітинні стінки. Думаю про то, як навчитися сприймати все спокійно. Гідно. Вдячно. Як не боятися близькості з людьми, які винищують первоцвіти і спалюють мурах. І полюбити себе хоча би заради того, щоб полюбити ближнього якось краще. Встигаю ще подумати, що Богові, мабуть, потрібні….Але думка обривається, бо квітки-ілюмінатора вже не видно. Поліції також. Входжу у зону комфорту, знаючи, що зараз буду ще вертатися, знов кудись рушати. І щоразу проходити повз інші фрагменти думок. І мені, виявляється, від цієї можливості добре.
