Телефонні «терористи» та їхні натхненники

Іванофранківця атакували «терористи». Двічі. Причому відбулося це не на сході країни, де, як відомо, для них нині роздолля, а в середмісті Івано-Франківська.

Втім, як відомо, нині це явище настільки поширене, що, навіть опитавши лише кількох колег, з’ясував: наша родина не одна така. «Терористи» нині дісталися до багатьох іванофранківців. Втім, усе — за порядком.

Перший дзвінок був десь близько 4-ї ночі. Тато спросоння підняв слухавку, і йому якийсь чоловік плаксивим голосом почав розповідати, що він збив людину. Зрозуміло, телефонуючи над ранок, шахраї, власне, і розраховують на те, що людина ще не прокинулась і до почутої інформації ставиться не критично. Тому можна спробувати натиснути на неї та домогтись такого бажаного для себе результату.

«Терористичний» акт  номер один
Отже, чоловік зателефонував та, схлипуючи в трубку, очевидно, для того, аби виглядати правдоподібніше та викликати менше підозр (коли людина плаче, голос її змінюється, принаймні так можуть пояснити собі ті, хто такі дзвінки отримував), розповів, що збив людину. Далі відбувся приблизно такий діалог:
— Тату, я збив людину, тепер маю проблеми з міліцією...
— А де ж ти є?
— Та на тисменицькій трасі.
— А що ти там робив?
— Та мав якісь справи, треба було поїхати.
— І що тобі зараз треба?
— Та гроші, щоб заплатити міліції...
Власне, у цей момент, як я підозрюю, батько й засумнівався в тому, хто ж то йому дзвонить. Адже добре знає, що свої проблеми я намагаюсь завжди вирішувати самостійно. Тож немає чому дивуватись, коли він запитав уявного «сина»:
— А як же тебе звати?
Підозрюю, що запитання було несподіваним, тому на тому боці в трубці прозвучало:
— Іван (ім’я, до речі, досить поширене, тож не можна сказати, що зловмисник просто тицьнув пальцем у небо — О. П.).
— Іване, а чого ж ти до мене дзвониш?

Після чого «син»-невдаха поклав слухавку. Хоча, безумовно, ніч старшому чоловікові він зіпсував.
Буквально за кілька днів той самий «терорист», як можна припустити зі схожого сценарію, зателефонував і до мене. Після складного дня (збіг?  — не думаю. — О. П.) приблизно о 3-ій ночі пролунав дзвінок, плаксивим голосом, про який я вже чув із розповідей батька, мені розповідали ту ж саму історію:
— Тату, я збив людину...
Оскільки я добре знав, що обидва мої сини, по-перше, тихо сопуть у своїх ліжках, а по-друге, ніхто з них машиною не їздить, прав керування не має, то досить емоційно, що, зрештою, можна зрозуміти (адже — ніч, хочеться спати, а тебе так нахабно будять), пояснив «синкові», що б я хотів з ним зробити під час нашої гіпотетичної майбутньої зустрічі. Він навіть більше нічого не казав, а просто вимкнув зв’язок.

«Терористичний» акт  номер два
Здавалося б, коли раз уже не вдалося здурити чоловіка, шукачі «халявних» грошей мали б викреслити його номер із числа потенційних жертв. Але цього не сталося. Чи, можливо, на цьому «полі» працює не одна команда шахраїв.
Наступного разу подзвонили наприкінці тижня в робочий день, десь після 6-ї вечора. Як зізнається сам тато, «купили» його подібністю голосу. У телефоні пролунало:
— Ви мене впізнаєте?
Очевидно, розрахунок тут доволі простий: якщо людина «впізнає» — то й вигадувати нічого не треба, просто підтримай тему і домагайся свого, якщо ж не «впізнає», напевно, шукатимуть інші ходи, аби достукатись до гаманця потенційної жертви. Але мій тато таки «впізнав» того, хто до нього телефонував.
— То ви, ігоре Петровичу (ім’я змінено. — О. П.)? — питає.
— Так. Я тепер у Долині, склалася прикра ситуація і мені терміново потрібні гроші. Чи не могли б ви позичити?
— А скільки ж вам треба?
— Та п’ять тисяч. Я завтра віддам.
— Та я стільки не маю. Хіба тисячу міг би позичити.
Після цього, як розповідає батько, той, що телефонував, очевидно, пішов порадитись, чи брати тисячу замість п’яти. Далі погодився і на цю суму та продиктував номер картки в одному з найбільших українських банків. А на заувагу, що старшому чоловікові тяжко далеко ходити (на головпошту для переказу коштів, оскільки банки о такій годині уже клієнтів не обслуговують), порадив попросити когось із сусідів.
Втім, батько вчинив знову правильно. Він зателефонував до мене та розповів про ситуацію, заодно розпитав і про нашого спільного знайомого. Про те, що це чергова спроба по-шахрайському видурити гроші, я сказав йому відразу, оскільки ігоря Петровича бачив лише півгодини тому в івано-Франківську і до Долини він не збирався, грошей не просив.
Але шахраї знають, що потрібно не залишати людину в спокої, аби вона не мала часу подумати чи зателефонувати комусь. Тому вони наполегливо телефонували, перепитуючи, чи пішов уже хтось із грошима. Врешті, після нашої розмови тато просто запитав чоловіка на другому кінці слухавки:
— А яке ваше прізвище?
Чим і поклав край розмові.

Причини і наслідки
Найперше, що хотілося б сказати у зв’язку з цією історією, те, що такі випадки останнім часом стали масовими. Принаймні від знайомих я чув ще кілька таких розповідей. Тому, власне, і пишу про це все, аби прикарпатці, прочитавши, могли зробити для себе певні висновки. А ще щоб не вагались дзвонити родичам, які можуть щось порадити чи підказати у скрутній ситуації. Особливо тим, які нібито «потрапили в халепу». Адже це не складно: запитати ім’я людини, по батькові чи прізвище, уточнити ще якість деталі, про які сторонні люди нічого не знають. Так ви і гроші збережете, і з родичами поспілкуєтесь. Хай навіть серед ночі. Хіба стане хтось обурюватись через пізній дзвінок, знаючи всі обставини, які до нього спричинили?
З другого боку, хочеться зробити ще кілька зауваг. У другому випадку йдеться про банальне видурювання грошей, яке ще треба довести, якби ви таки переказали свої кошти на чужу банківську картку. Адже робили ви це «добровільно» (а спробуйте довести протилежне), тож і забрати свої гроші буде дуже важко. Банк також повинен отримати серйозні підстави для того, аби почати сумніватись у тій чи іншій операції, або навіть для того, аби повідомити про власника того чи іншого рахунку. У цих випадках усіх клієнтів банку захищає положення про банківську таємницю, яке містить закон «Про банки і банківську діяльність». Така інформація може бути надана на письмовий запит або з дозволу власника інформації, на вимогу суду або відповідних державних органів щодо певних категорій фізичних та юридичних осіб. 
Що ж стосується найпоширенішого способу видурювання коштів у довірливих громадян — дзвінків типу «я потрапив у міліцію», «збив людину» і т. д., то причиною їх появи вважаю стиль роботи самих правоохоронців. Адже навіть попри знижену критичність розбуджених із глибокого сну громадян навряд чи в когось із них виникають запитання: а чому в міліції потрібні гроші для того, аби «залагодити» ту чи іншу ситуацію? і це, вважаю, є яскравою оцінкою рівня довіри суспільства до правоохоронних органів. Чи сумнівається хтось, що в людини можуть несподівано виникнути такі проблеми? Ні. Навіть з огляду на давнє: від суми і тюрми не зарікайся. А чи виникають у когось підозри про щось недобре, коли для вирішення тієї чи іншої ситуації з охоронцями правопорядку потрібні гроші? Також — ні. Адже добре знають про численні випадки побиття чи навіть смертей у відділеннях міліції (думаю, багато з вас добре пам’ятає випадок ігоря індила в Києві, який помер після «падіння з висоти власного зросту»).
Крім того, з численних рапортів міліції про затримання шахраїв знаємо, що такі схеми працюють у тому числі і через людей, які нині перебувають у місцях позбавлення волі. То виглядає, що нині в тюрмах чи колоніях всі ходять з мобілками? А як бути із недавніми змінами до закону, які дозволяли користуватись мобільним телефоном у таких закладах за окрему плату? Чи, може, у виправних закладах справді не знають, хто з їхніх «постояльців» має мобільний телефон? Та й чи так важко вирахувати, зважаючи на численні розповіді про телефонних шахраїв, хто ж і звідки телефонує сонним громадянам?

Газета Галичина