Троє у човні або Сплав для чайників

Жити біля Дністра і не сплавитись по Дністровському каньйону – як у Римі не побачити Колізей.

Для водної мандрівки можна скористатися послугами турфірми або влаштувати подорож самому. «Репортер» усе робить сам.

Шукаємо човен, вивчаємо карту

Що необхідне для сплаву? Голов­не – бажання! У розмовах охочих долучитися до мандрівки багато, але щойно доходить до справи, починаються «відмазки»: не можу, багато роботи, дружина не пускає, грошей немає і т. д. Саме тому туризмом займаються люди активні, що не можуть всидіти на одному місці і прагнуть пригод на інше…

Кількість учасників сплаву напряму залежить від плавзасобу. У нас був двомісний човен фірми ВARK, але ми запхалися туди утрьох, ще й знайшлось місце наплічникам. В інтернет-магазинах подібні моделі коштують близько 3,5 тис. грн. Ніби не так вже й дешево, але один раз купуєш і маєш річ, з якою – хоч у мандри, хоч на рибалку, хоч на прогулянку міським озером із коханою дівчиною.

Другий важливий момент – логістика. Треба визначитися з маршрутом – звідки пливемо, куди, скільки днів, як туди дістатись. Найскладніше питання – як вертатись. Добре, якщо кінцевий пункт лежить десь попри трасу, якою регулярно курсує транспорт до Франківська. А не дай Боже, форс-мажор: затяжні дощі, пробої­на чи хвороба когось з екіпажу? Уявіть собі картину, коли ви фінішуєте у глухому селі, де автобусне сполучення вмерло разом із СРСР, до «цивілізації» треба йти кілька кілометрів, тягнучи на горбі важкий човен та особисті речі. Тому ідеальним варіантом буде домовитись з кимось із знайомих, аби він забрав вас своїм авто там, де ви йому скажете

Також треба переглянути прог­ноз погоди – якщо обіцяють дощі, то краще не пхатися.

В іншому підбір спорядження приблизно такий, як у гірський похід. Візьміть намет, спальник, каремат, запасний одяг, поїсти, попити (а можна й випити), і вйо!

Гребаний похід

Дністровський каньйон входить у сімку природних чудес України. Його протяжність 250 км, а починається він, за Вікіпедією, «в районі села Нижнів Івано-Франківської області унікальним відслоненням Юрського періоду…». Ось звідти ми і вирішили стартувати, адже через Нижнів йде купа автобусів у бік Тернополя. Перший відправляється о 7.05. Трохи незручно, що міжобласні маршрути тепер відправляються з автовокзалу у Пасічній, але що поробиш – викликали таксі, загрузилися, поїхали.

У Нижневі зійшли перед мостом. Ліворуч від нього пологий берег, де легко надути човен і сісти на воду. Перші ж фото вийшли ефектними, адже Нижнівський міст – ще той красень. До Другої світової через Дністер було два мости – автомобільний і залізничний. При відступі німці знищили обидва. Совіти не стали відновлювати залізницю, а з двох мостів склепали один, що служить і нині.

Спочатку ми планували доплисти до села Устя, що за Городенкою. Там також є великий автомобільний міст, жвавий рух, тож спіймати попутку до Франківська не є проблемою. Однак сувора реальність внесла свої корективи. Швидкість сплаву виявилася знач­но меншою, ніж ми очікували. Течія є, але вона настільки повільна, що довелося активно гребти. Веслували по черзі, кожен десь годину. Досвідчених гребців серед нас не було, але потрохи втягнулися. Протягом сплаву зрозумів кілька власних помилок, тож ділюся досвідом.

Порада перша: якщо у повсякденному житті ви не займаєтесь важкою фізичною працею, то візь­міть із собою рукавички, аби не натерти мозолів.

Досвідчені «сплавники» кажуть, що по Дністру треба йти у травні-червні, коли велика вода. Серпень, враховуючи недавню аномальну спеку, не найкраща пора для мандрівки. Але вже… Рівень води сильно впав. Багато раз ріка міліла настільки, що доводилось вилазити з човна і буксувати його по перекатах. Бувало й таке, що на повному ходу «сідали» на великі камені, що, немов рифи, розкидані руслом. Іноді їх можна передбачити завдяки легким бурунам, а інколи – за характерним шкрябанням о днище. Після сплаву, коли перевернули човен, нарахували кілька серйозних подряпин, але нічого – дно витримало.

Порада друга: без ремкомплекту у плавання не відправляйтесь, оскільки подорож може завершитись, ледь почавшись, після першої гострої каменюки.

Птахи над скелями

Той, хто гребе, сидить спиною до руху, тож насолоджуватись краєвидами мають змогу хлопці, що відпочивають. Відпочивати, до речі, також можна по-різному, наприклад пити пиво чи намагатись рибалити. Невеличка вудочка точно не завадить, тільки на хліб чомусь не клює – дністровська риба надає перевагу опаришам. Дорогою наслухався безліч анекдотів, але назавтра став відчуватись брак спілкування з іншими людьми. Виявляється, тиша й журчання води також можуть набриднути.

Що найбільше вразило, так це величезна кількість птахів, які живуть на ріці. Лелеки, чаплі, журавлі, чайки, яструби, ластівки, дикі качки – їх там сотні. Бачили навіть якусь синю пташку, подіб­ну на колібрі. Потім з’ясувалося, що то був зимородок, занесений до Червоної книги. Шкода, що не встигли сфотографувати.

Над рікою нависають укриті невисоким лісом пагорби. Де-не-де видно потужні відшарування, червоні кам’яні пласти проступають на поверхню. Дуже гарно. Кілька разів спостерігали травертинові печери, які нагадували руїни середньовічних замків. До речі, замок попри Дністер також є – Раковецька вежа XVII століття, втім до неї ми не допливли.

Ніхто з нас не мав GPS, але він виявився б зайвим. На берегах повно рибалок, в яких можна запитати, що то за село. До мандрівників вони ставляться привітно, вигукують: «Слава Україні!». Ріка є природним кордоном між двома областями: ліворуч Тернопільщина, праворуч – Франківщина.

Багато разів бачили, як жінки перуть білизну прямо у Дністрі. Одна розповіла, що машинка в неї є, але у річці вода м’якша і речі краще відмиваються.

Після Нижнєва Дністер починає петляти, утворюючи так звані меандри. Через те швидкість руху невелика, одне село можна минати кілька годин з різних боків. Близько 19.00 догребли до Делевої. На франківському березі пологий безлісий пагорб, де зручно поставити намет. Вирішили заночувати. Вже тоді зрозуміли, що за два дні до Устя не встигнемо.

Тиша Юрського періоду

Наступного ранку всі м’язи боліли. Але нічого не поробиш – треба гребти. З погодою повезло, не було ані спекотно, ані холодно. Однак і слабкого сонця виявилося досить, аби обгоріти. Особливо дісталося колінам, бо всі були у шортах.

Порада четверта: візьміть із собою крем від загару. Або одягніться так, щоб прикрити від сонця плечі й коліна. Обов’язково майте щось на голові, інакше тепловий удар гарантований.

Практично біля кожного села на березі сохнуть кілька дерев’яних плоскодонних човнів. Зазвичай вони прикуті до довжелезного тросу, аби їх не поцупили сусіди, які не мають, але дуже хочуть мати власний човен. А ось у Возилові човни припнуті до важкого старовинного якоря – свідчення того, що колись Дністер був судноплавний.

Інколи прямо серед води видно невеличкі кам’яні піраміди. Хто й навіщо їх виклав? Також купи каміння складені вздовж берегів. З ними простіше – то селяни заготовляють будматеріал.

На обід зупинились біля Долини. Зайшли до сільмагу. Дорогою бачили музей Михайла Бринського, талановитого скульптора, автора знаменитих химер на вулиці Шевченка у Франківську. Виявляється, він тут народився.

Найбільше враження дістали в околицях села Петрів. Якщо на інших ділянках маршруту досить людно, то тут – зовсім дикі міста. Кілька годин лише тиша, ріка, небо й безліч птахів. Навіть ворухнулася думка – а може стався часовий зсув і ти опинився у якомусь Юрському періоді?

Втім, замість динозаврів, незабаром побачили хлопців і дів­чат, які влаштували пікнік біля води. А потім здійнявся зустрічний вітер. Гребти проти нього – ще те задоволення. Довелося триматися берегів, там дує менше, але купа підводних каменів.

Під вечір побачили міст – перший після Нижнівського і значно скромніший. Це село Незвисько, попри яке проходить дорога Франківськ-Городенка. Ані сил, ані натхнення на подальшу подорож вже не лишилося, тож викликали машину і рушили додому.

Порада п’ята: каньйон дов­гий, тому побачити все за один сплав неможливо. Куди не дійшли цього разу – дійдете наступного. Особисто ми так і зробимо, адже краще гір може бути – хіба Дністер.