У чому Україна програє Путіну
Ще півроку тому в реальність громадянської війни в Україні було неможливо повірити. Адже жодних "реальних" підстав для війни в Україні немає!
Але, як свідчить Теорема Томаса, якщо ситуація визначається людиною як реальна, то вона реальна за своїми наслідками. Виявилося, що за допомогою пропаганди дуже легко викликати масовий психоз...
Не існує дві України – Західна та Східна. Є дві України: одна вражена вірусом тотальної ненависті – і інша, що чинить йому опір. Кордон між Росією й Україною сьогодні лежить у просторі "ненависті". І межа між ними проходить у душі кожного.
Для путінського режиму основною загрозою є не новий президент чи уряд України, чи навіть її зближення з Європейським Союзом. Головний ворог для Путіна – як особисто, так і основі його політичної системи – це ефект українського Майдану. При цьому, у його найбільш "неприйнятному" для Кремля вигляді – у якості ненасильницького, у своїй основі, опору.
А ось те, що вже вдалося зробити Путіну – це змусити українців грати за кремлівськими правилами. Кремлю вдалося нав'язати Україні мову ненависті й дискурс війни. І не має значення, що ці дискурси в підсумку зруйнують саму Росію.
Втягнувшись у них, Україна програє в найголовнішому – у можливості побудувати український проект, альтернативний російському.
Головне завдання Путіна на ідеологічному фронті не "приєднати Донбас" або "створити Новоросію" – а "не дати побудувати успішну Україну", на демократичних засадах. У цьому сенсі Україна помітно програє Кремлю в інформаційній війні по розпаленню ненависті. І цей програш неможливо компенсувати навіть успішним АТО.
Однією з характерних особливостей пострадянської України і її безперечною перевагою була її миролюбність і здатність уникати гострих конфліктів.
Український "конформізм" зіграв двояку роль: дозволив сформуватися як бюрократично-корумпованій системі, так і відносно толерантному суспільству, у якому не було гострих конфліктів за всі роки його існування. Росії і Януковичу з поплічниками вдалося зруйнувати один із головних елементів цієї конкурентної переваги України – у вигляді її толерантності та соціального капіталу.
Налаштована на репресії російська державна машина, що поступово відроджує кращі традиції поки радянських, а незабаром можливо й сталінських часів, не здатна впоратися з українським "стратегічною зброєю" – мирним Майданом.
Ефекти "м'яких" методів такі, що з ними практично марно боротися в довготривалій перспективі "жорсткими" способами. У короткостроковій перспективі – силовий розгін мітингу може здаватися перемогою, але стратегічно це неминуче призведе до поразки. Що й продемонстрував сумний досвід Януковича.
Російська політична система виросла з радянських способів породження й управління ненавистю. У цьому сенсі вона у своїй суті – повне продовження радянської системи. Навіть на ідеологічному рівні російські політичні еліти не знайшли нічого нового, як підняти народ на "священну війну" із Заходом.
Знову Росія ставить на знедолених і ущемлених якимось "світовим порядком", намагаючись консолідувати навколо себе реваншистів і популістів будь-яких мастей.
Знову головне гасло – "пролетарі всіх країн, єднайтеся!" І не важливо, кого впише кремлівська пропаганда в ряд цих "пролетарів". Чи то "Йоббік", чи то французьких правих, чи то ще якихось "антифашистів". Уся абсурдність і навіть принципова несумісність подібних проектів знімається "діалектичною єдністю" кисельовської пропаганди.
Але головним механізмом, який поєднує подібні проекти, є механізм ненависті й пошуку ворогів. А в зв'язку з генетичною близькістю походження Росії та України, ще з радянського минулого, – для останньої цей вірус є особливо небезпечним.
Чи є в нас шанс перемогти в цій війні "інфікування" ненавистю?
Хотілося б вірити, що так. Але проблема вірусних захворювань у тому, що якщо інфікування відбулося – цю хворобу доведеться лікувати. Це вже не "нежить" у вигляді чи то корупції, чи то ще чогось, що може пройти само в результаті "зростання".
Без цілеспрямованих дій ми приречені на багаторічні рецидиви. І тут не має значення, наскільки "обґрунтовано" цю ненависть. Кожна сторона знайде своє "обґрунтування".
Мова не йде про якийсь безмежний пацифізм. Використання насильства для запобігання більшого насильства також може бути обґрунтованим, а іноді навіть необхідним. Мова про те, що це породжує зачароване коло, з якого просто так не вийти.
Проблема в тому, що ми вже втягнуті в інший час. Це час народження й міфу.
Міфи ворогів і героїв, своїх і чужих – уже почали формуватися. Загиблі з обох сторін стають жертвами на вівтар ненависті. І тут уже не важливо, на чиєму боці, і за які ідеали або суми були принесені ці жертви. Кров нівелює будь-які доводи розуму.
Цей круговорот болю, ненависті й пам'яті – уже запущений.
І вихід із нього може бути або через повне знищення, що не є виходом, тому що породжує чергове коло насильства, – або через примирення.
Але примирення можливе лише між особистостями чи суб'єктами, що "відбулися" в результаті якогось "переродження". Це означає усвідомлення, готовність змінитися, готовність до прийняття на себе відповідальності.
Чи готові до такої зміни донецькі "шанувальники" супермаркету "Метро" – питання риторичне…
