У пеклі Чорнобиля: Ліквідатор з Прикарпаття після ЧАЕС переоцінив сенс життя

Вже 30 років минуло від чорнобильської катастрофи, а час не гоїть — людські пам’ять і біль не зарубцювалися. Тож не залишає думка: а скільки ще треба ран на тілі України, щоб крізь них Господь зіслав українцям Світло Своєї благодаті?

Роман Осідач — ліквідатор наслідків аварії на Чорнобильській АЕС II категорії, а у пеклі людської трагедії пробув 1986 року всього три дні, які змусили його переоцінити зміст свого земного життя і подивитися на світ іншими очима, пише Галичина.

Сьогодні Роману Степановичу ще нема й 58 років. Він з родиною — дружиною Емілією і тещею Марією іванівною (син Любомир одружений і проживає окремо) мешкає у приміському селі Новичці  і працює директором Оболонської ЗШ I-III ст. на Долинщині. Як фахівець з англійської мови свого часу працював учителем у долинському гірському селі Сенечеві, а директором школи — у Кропивнику. А чорнобильська трагедія застала 28-річного лейтенанта МВС СРСР Романа Осідача у Києві...
Роман ОСІДАЧ, ліквідатор II категорії аварії на Чорнобильській АЕС:
— Я працював учителем англійської мови у селі Сенечеві на Долинщині. Якось мені від УМВС запропонували спокусливу і меркантильну перспективу — посаду інспектора у справах неповнолітніх. Думав, що переберуся в місто Долину, матимемо свою хатуѕ і відтак відразу направили на навчання у Київ, де й застала мене чорнобильська трагедія. Того дня була субота. Ми планували погуляти. Але несподівано всі звільнення скасували. Наказали шикуватися, видали офіцерські плащі і кашкети, а вже увечері ми посідали в автобуси і поїхали. Казали, що на Чорнобильській АЕС сталася аварія. І все — більше жодної інформації.
- І  що, не видали жодних засобів індивідуального захисту?
— Ні. В чому стояли на шикуванні, у тому й поїхали. У дорозі ми жартували про се, про те. Хлопці ж молоді і здорові. Але коли побачили колони автобусів, то сміх пропав, перестали жартувати і принишкли. Вже 27 квітня ми були у чорнобильському пеклі. Нас завезли у якийсь ліс, де ми переночували. А вранці з’ясували, що це був нині всім відомий «Рижий» ліс, той, що нині мертвий, і що ми там даремно сиділи. То вже була Прип’ять, і ми бачили, як димів реактор. А вранці якісь люди приїхали на БТР і матірною лайкою сказали нам забиратися. У Прип’яті ми виконували охоронні обов’язки, а відтак нас завезли у Чорнобиль, де ми переночували на підлозі у якомусь приміщенні. І так три дні їздили з Прип’яті — у Чорнобиль і з Чорнобиля — у Прип’ять.

Відтак нас вишикували, і якийсь майор медичної служби, вказуючи пальцем, визначив тих, кого треба відправляти у шпиталь, зокрема і мене. і нас наказово, притьмом — переляканих і напіводягнених, відправили до Києва у лікарню МВС. Ми не просилися, але, очевидно, після огляду з’явилися на те причини.
— Чи ви хоч раз заміряли рівень радіоактивного забруднення під час виконання обов’язків у Прип’яті чи Чорнобилі?
— Ніхто нічого не знав. Жодних індивідуальних дозиметрів ми не мали. Адже була команда — жодної паніки! Це означало, що захисні маски — не одягати, а вдавати, що нічого не сталося. Щоб населення не бачило, що ми боїмося, і не здогадувалося про рівень трагедії. Може, на той час це і було правильно. Бо була б страшна паніка.  Радіація — не бомба. Її не видно, не чути, але вона вбиває. Біля одного будинку її нема, а поруч з іншим — аж зашкалює. Доля випадку — хто і куди потрапить. У Прип’яті нас не годували. Хотілося пити. Нас з групи було троє земляків-інспекторів, які, як і я, пройшли ті три дні чорнобильського пекла: Петро Матуляк — з Рожнятова і Петро Яковишин — з Тлумача. Відтак і в Києві у лікарні ми були разом. Напевно, реабілітація пройшла успішно, тому що тоді я почувався добре. Сьогодні хлопці в АТО, на відміну від Чорнобиля, загрозу відчувають і фізично, і морально. Ми ж фізично загрозу в ті дні спочатку не відчували. Аж на третій день почалися зміни в організмі — відчули слабкість, втому, пішли набряки, почервонінняѕ Мені ж було лише 28 років. Молодий, здоровий. З Чорнобиля я не мав змоги дружині зателефонувати. Якось разок лише натякнув. А з лікарні я вже писав листи — не було жодного іншого зв’язку. Думаю, що мені дуже пощастило, бо залишився живий і неушкоджений. Відтак із структури МВС я розрахувався, бо відчув, що не міліціонер, а вчитель. Повернувся до директорства в село Кропивник на Долинщину. А відтак син збирався вступати до ВНЗ — а в мене 30 доларів зарплати. Тож кинув рюкзак за плечі — і в Чехію. Думав, що на рік-два, а пробув 12. Після повернення вже п’ять років працюю директором школи в селі Оболоні — поруч із Долиною.
— Чи змінив вас Чорнобиль?
— Те пекло неможливо забути. Ще й досі сняться і ті події, і людські очі. Було страшно. Деякі хлопці відмовлялися і тікали. Але можна це називати по-різному, та ми — офіцери — виконували наказ, бо були так виховані. Ніхто у той час про наслідки не думав. Я пережив те, що міг не пережити, радію життю і дякую Богу, що виліз з того пекла, яке можна порівняти хіба з війною. Пам’ятаю все. А своїм перебуванням у Чорнобилі, може, і допоміг комусь. Радіація ж не вибирає, пожежник ти чи правоохоронець, цивільний чи військовийѕ У той час я відчув всю нікчемність земного людського копошіння. Коли 30 років тому повернувся і побачив дружину з сином, то зрозумів, що вони — мій найбільший скарб, моє найбільше щастя на землі. Виросло нове покоління, яке, може, вже мало знає про чорнобильську трагедію і пишається нашими сучасними героями-захисниками України. Але хочеться, щоб наші діти вже не зазнавали того болю, який з роками не щезає з пам’яті, а лише глибше закарбовується у серці.
ѕГолова Новичківської сільської ради Долинського району Галина Шеремета зазначає, що в селі є кілька «чорнобильців». Сільський керівник вважає, що було б «дуже правильно», якби сільське самоврядування мало змогу не лише фінансово утримувати підпорядковану сільраді інфраструктуру та виплачувати зарплатню працівникам, а й належно допомагати людям таких категорій. «Ми сьогодні не можемо собі дозволити надати допомогу «чорнобильцям» чи «афганцям»ѕ У селі є 12 учасників АТО. Було б правильно за рішенням сесії надати допомогу кожному, хто її потребує. А таких у Новичці — чималоѕ» і в цьому контексті Галина Шеремета відзначає унікальну скромність і толерантність свого односельця «чорнобильця» Романа Осідача і його родини.