У вишиванці прадіда: Вистава «Слава героям» як спроба примирити українців

На сцені Івано-Франківського муздрамтеатру відбулася прем’єра довгоочікуваної постановки «Слава героям» за твором успішного сучасного драматурга Павла Ар’є. Робота цікава тим, що об’єднала зусилля двох найкращих театрів країни — Київського театру «Золоті ворота» та Івано-Франківського академічного муздрамтеатру ім. Івана Франка.

Копродукція творчих колективів, котрі сьогодні мають славу та успіх, бо чи не всі їхні прем’єри стають подіями всеукраїнського масштабу, як мінімум здивувала їхніх колег, передає Галичина. І водночас зібрала багато охочих подивитися, тому актори через місяць після столичної презентації вистави «Слава героям» вирушили в тур Україною. Бо, за словами продюсера вистави ірми Вітовської, «коли ми повернемо людей, тоді повернемо і території. Боротися треба за людей». Тому виставу «Слава героям», котру сприйматимуть у різних регіонах по-різному, навіть у столиці, наголосив режисер, сприймали не так, як в Івано-Франківську, і сміялися не з тих речей, що в Києві, дивитися все ж варто усім. Бо критики називають її діагнозом — нашому суспільству, історії і нашому майбутньому. 

Спершу «Славу» показали в Києві — в День соборності. Через кілька тижнів — у Івано-Франківську. У двох містах її грають місцеві актори, котрі виконують другорядні ролі, а два головні герої — упівець та ветеран радянської армії — незмінні.  Наш актор Олексій Гнатковський грає ветерана УПА, а киянин і актор Національного академічного театру ім. Івана Франка Дмитро Рибалевський — ветерана радянської армії. Глибинний конфлікт людей цих двох протилежних світів уявити нескладно. Ба більше, його можна екстраполювати на все, що сьогодні з нами відбувається. Бо непрощені гріхи і нерозкаяність у вчинках кричать помстою і болем, кидаючи нас знову у війну.

Два дідусі зі справді непримиренним баченням один одного опиняються в одній лікарняній палаті в шпиталі для ветеранів різних воєн. Бо віднедавна почали діяти такі правила. Отже, конфлікт та інтрига — на поверхні. Тому вони готові знову воювати. Простий сюжет: їх чекає операція, реабілітація і одужання, бо лікар — профі. А ще їх «тримає» взаємна ненависть,  «упівця» — ще й онучка Ганя (артистка Галина Баранкевич), воїна радянської армії — вірний пес і трохи менше — невдячні діти. Сил додає російськомовна медсестра Оля, котра носить креативні сережки із доктором Хаусом, мальовані вусики а ля Гітлер і резонно заявляє: «Воєн у нас много, соотвєтствєнно — вєтєранов тоже». Ця фраза, а п’єсу написано задовго до війни, 2012-го, вкотре довела, що справжній майстер пера передбачає майбутнє.

От і весь начебто простий та зрозумілий сюжет. Однак режисура Стаса Жиркова витворила цілком унікальну сценічну річ, а не тільки розповіла всім відомий сюжет про різні цінності людей минулого століття.  У такому втіленні ця вистава — як напад нездорового сміху, що переходить у плач, котрий згодом очищує і визволяє від страху. 
Проста сценографія — на сцені велетенське ліжко. Воно уособлює і лікарняну палату, і поле бою, і сповідальню, і портал між минулим і теперішнім. Воно нагадує нам, що всі ми хворі минулими непорозуміннями, відступництвом і зрадами.  Режисер філігранно поєднує цілком протилежні стилі і жанри, працює на межі жанрів, використовуючи сучасну музику «О.Е», народні пісні і героїчні, майстерно досягаючи потрібного ефекту. Завдяки талантові акторів та режисерським знахідкам і спогади, і думки, і слова героїв стають зримими й опуклими. Динамічна, незатягнута в часі вистава проводить глядача від конфлікту до усвідомлення потреби порозуміння і каяття. Два ветерани через взаємну ненависть таки підходять до спроби прощати, та потім знову повертаються в пекло минулого. Андрій Васильович (актор Дмитро Рибалевський), ветеран радянської армії, розповідає: «Літо було. Спека. На землі — багнюка, смердить паленим м’ясом. Кошмар тривав два тижні. Потім живих позбирали і медальки роздали. і я також отримав». А ветеран УПА  Остап Вікторович (актор Олексій Гнатковський) ділиться спогадами про те, як 1941 року закатували його батька у Львівській тюрмі. і додає: «...у нас у Бога не вірити не можна, та я вірю в Нього тільки номінально. Відтоді Бог мене покинув». Правда страшна і жорстока.

Актори начебто проживають на сцені історію своїх дідів. Вони обдаровують один одного некрасивими епітетами, інколи вживаючи й табуйовану лексику, обмінюються стусанами і неприхованою злобою, поки хтось із них не запитує: «То з яких це пір українець іншому українцю не своїм став?!». і тоді все змінюється — ветеран УПА знімає сорочку, під котрою як друга шкіра — вишиванка, а радянський воїн розгортає сховану серед найціннішого скарбу вишивану сорочку і одягає, щоб у ній відійти в засвіти. А перед смертю він вирішує віддати борг упівцю. Річ у тім, що, згідно із новими правилами, ветеранів УПА вже не лікують за кошти держбюджету, і лікарка (акторка Надія Левченко) вимагає п’ять тисяч зелених. У радянського ветерана син — бізнесмен, але дати гроші незнайомцю він не поспішає. Батько каже, щоб син просто дав йому гроші в борг. Два діди на тлі втомленого і цинічного світу виглядають справжніми шукачами правди, котрі, незважаючи на всі лихоліття, на все, що вони пережили, залишилися благородними і сильними людьми.

На перетині світла і темряви, правди і брехні, любові й ненависті актори і режисер шукають відповіді про сенс буття. Шукають так майстерно і натхненно, що спонукають глядача робити це разом із ними. Як зазначив перед виставою актор Олексій Гнатковський, нам варто задуматися і запитати себе: може, ми робимо щось не так, що історія вкотре повторюється? А режисер постановки Стас Жирков наголосив, що «Слава героям» має і соціальну функцію і що сучасним українським театрам варто вийти із зони комфорту.

Варто відзначити, що партнером спільної роботи двох театрів став інститут національної пам’яті, тому всі деталі постановки вивірено до дрібниць.

Постановка, безсумнівно, блискуча. Дмитро Рибалевський і Олексій Гнатковський неперевершено зіграли своїх героїв. Цікаво, що режисер фактично не використовував сценічного гриму і пластики. Буває, що за такого підходу актори впадають в дешеву естраду і несмачний псевдогротеск, але у випадку «Славиѕ» режисерський прийом цілковито себе виправдав. Молоді актори зіграли 80-річних з допомогою лишень пластики, таланту перевтілення і глибини проникнення в характери своїх героїв. Допомогли їм гени, бо актор Олексій Гнатковський має в роду ветеранів визвольної боротьби, а киянин Дмитро Рибалевський довго вивчав власний родовід і тепер точно знає, що його прадід у 13 років став сином полку, а брат його бабусі очолював партизанський рух на Київщині. і вишиванку свого прадіда, в котрій у фіналі «Слави героям» помирає, він возить із собою — як оберіг.