«Україна двигнеться зі свого упадку...»
1 листопада минають 70-ті роковини від дня смерті людини, діяльність якої охоплювала всі без винятку сфери життя Галичини першої половини XIX століття (в тому числі економіку, освіту, мистецтво, політику, міжнародні відносини і, звичайно, релігію), — митрополита Андрея Шептицького.
Його постать викликала повагу і подив у всіх, кому доводилось зустрічатися з ним, захоплювала і захоплює мудрістю думок, далекоглядністю, вірністю науці Христа у великому і малому кожного, хто ознайомиться з його пастирськими листами та працями. Як і всі видатні люди, А. Шептицький випередив свій час, а тому не міг бути до кінця зрозумілим. Однак авторитет його і вплив на людей були величезними.
Водночас наближаємося до ще однієї знаменної дати — 29 липня 2015-го мине 150 років від дня народження цього аристократа духу. Треба, щоб період між цими двома датами став часом справжнього його повернення. Адже багато років радянська пропаганда вперто робила з нього ворога народу, поливаючи чесне ім’я брудом. Втім, це дало й той результат, що сьогодні світ, очевидно, знає про митрополита Андрея більше, ніж відають про нього в Україні. Курт Левін, син рабина Львова (нині вже покійний), котрого під час війни врятував Шептицький, в одному з листів в Україну писав: «Знаю, що становище на Україні нелегке, але ви, українці, маєте скарб — спадщину братів Шептицьких, і вона допоможе вам вийти з труднощів». Тож учімося користати нарешті з тих унікальних скарбів, які маємо. Для цього треба, очевидно, усвідомити цінність цієї спадщини і вивчити її. Сьогодні ж із пошани до митрополита пригадаймо його нелегкі останні дні.
За своїми фізичними даними А. Шептицький був справжнім велетом. Пропорційна будова тіла при зрості близько двох метрів, а то й більше, простота в поводженні і водночас вишуканість та інтелігентність справляли заворожуюче враження. Він був людиною надзвичайної доброчесності, настільки вражаючої, що всі, хто його знав, анітрохи не здивувалися, коли його колишній єпископ-помічник на львівському престолі кир Іван Бучко отримав від Конгрегації у справах обрядів (Декрет від 28 січня 1955 р.) дозвіл розпочати офіційний процес беатифікації митрополита.
У молодості, 1884 р., Андрей Шептицький захворів на скарлатину, яка ускладнилася запаленням суглобів, через що його звільнили від військової служби. Але по-справжньому наслідки цієї хвороби він відчув десь у 1926-1928 роках. Молодим бажав мучеництва, і Господь вислухав його: 15 останніх років його життя були справжнім мучеництвом. Він провів їх у кріслі, оскільки ноги, які постійно розпухали і нестерпно боліли, не могли витримати тягаря тіла. Треба було нести його до ліжка і навіть допомагати йому повертатися на ліжку. Постійно потребував чужої допомоги в найпростіших життєвих потребах, це спричиняло відчуття надзвичайного приниження, проте він усе зносив з ангельським терпінням. Правда, відданих людей, в оточенні яких перебував, йому ніколи не бракувало. За гарної погоди його виносили в сад, щоб міг подихати свіжим повітрям. Літургію правив з допомогою священиків. Недуга то посилювала свій наступ, то давала короткий час перепочинку-полегшення, але не покидала його.
«Вже кілька років не можу на ноги стати, правою рукою не володію, а лівої часто не можу вживати. Не нарікаю, тільки Всевишньому дякую за всі малі терпіння, які мені посилає. Ці терпіння є завдатком спасіння і вічної нагороди, тому дуже ціню їх і за них цілим серцем дякую Богові» (із Подяки за побажання в День св. Андрія).
Часи тоді були непрості: світ, який увійшов у нову фазу своєї історії, — тоталітаризм — закрутило у вирі війни. На арену історії вийшли держави, які відкидали будь-яку мораль і не враховували прав своїх громадян. Люди ставали лише інструментами в руках абсолютної влади, яка всі засоби вважала прийнятними для досягнення мети.
За своєю суттю фашизм Муссоліні, комунізм Леніна і націонал-соціалізм Гітлера виходили з одного й того самого хибного принципу, кожна з держав топтала вищий закон — закон Божий. Галичина переходила від одних окупантів до інших. Андрей Шептицький не переставав цікавитися суспільними справами й намагатися якось впливати на них, а оскільки завжди стояв на позиції захисту справедливості, був неугодний жодній владі. Нацисти не могли простити йому того, що захищав євреїв, більшовики — що самою своєю присутністю, здавалося, засуджував їхній безбожний режим і численні злочини.
Представники НКВС стежили за кожним кроком, розуміючи, що авторитет його в Галичині неймовірний, і намагаючись використати це у своїх цілях.
Словом, життя митрополита Андрея, як висловився Папа іван-Павло II, було перервано не так віком і хворобами, як «стражданнями його душі як Пастиря, що зазнав ударів разом зі своїм стадом». У вересні 1944-го він захворів на грип, що спричинив ускладнення: з’явилися сильні болі в суглобах, перебої в роботі серця. Його здоров’я погіршувалося. Священик, який був при ньому, розповідав, що одного дня
А. Шептицькому принесли твір Ростана «Сірано де Бержерак», який він захотів перечитати, бо колись там знайшов близьку для себе думку — теорію, за якою одна людина заступається за іншу, щоб спокутувати за неї її гріхи. Ця глибоко християнська ідея пояснювала таємницю відкуплення: ісус замість нас прийняв суд Отця.
Очевидно, митрополит роздумував над цим. Він перестав говорити і відповідати на запитання. Ні, він не втратив свідомості і не перестав розуміти, що відбувається навколо нього, але поринув у глибоке мовчання й не хотів, щоб його турбували. Ми ніколи не дізнаємося, що відбувалося в ті години між його душею і Всевишнім, але можна здогадуватися, що він прохав Господа взяти його життя як жертву за український народ.
Підстави так думати дають рядки з листа митрополита Андрея до Папи, написаного
10 жовтня 1939 р., вже через місяць після вступу більшовиків до Галичини. У ньому він уперше висловив прохання, яке повторив і в грудні в донесенні, що зумів переслати до Риму. Цитуємо: «Монастирів, здається, очікує неминуче знищення: їх позбавляють будь-яких засобів до існування. А що я не бачу можливости, щоб влада змінилась, а спілкування з Римом з дня у день стає все важчим, я наважуюся подати моє скромне проханняѕ Я покірно прошу Святого Отця бути зволити своїм апостольським і вітцівським благословенням призначити мене й уповноважити на смерть задля віри та Церкви. Вікарій Христа може з великим довір’ям дивитися на майбутнє католицизму в Росії. Нехай він дасть усім нам своє благословення. Ми сповнюємо наш обов’язок, і Голіят совєтського комунізму буде повалений. З повагою до Вашої святої багряниці — Андрей».
Щоранку брат А. Шептицького о. Климентій приносив йому після Літургії Святе Причастя.
Уночі 31 жовтня митрополит несподівано заговорив досить твердим голосом, не рухаючись і не розплющуючи очей: «Наша церква буде знищена, розгромлена більшовиками, але ви держіться, не відступайте від віри, від святої Католицької Церкви. Тяжкий досвід, який паде на нашу Церкву, є хвилевий. Виджу відродження нашої Церкви, вона буде гарніша, величніша від давної та буде обнімати цілий наш нарід.
Україна двигнеться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єдиненою, величною, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу. Тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися над нашим бідним замученим народом, який стільки витерпів, і щоби ця опіка тривала вічно. Прощаюся з вами, будьте сильні у вірі, витривалі і ревні в служінню Господу Богу. Більше мого голосу не почуєте, аж на Страшнім суді».
Наступного дня сумна звістка, наче грім, покотилася Галичиною і за її межами:
«Митрополит більше не живе?!!» 1-го, 2-го, 3-го і 4 листопада народ линув до Святоюрської гори прощатися зі своїм духовним Батьком. Свідченням любові до спочилого є «Книга висловів співчуття», в якій залишили свої записи понад 2000 осіб з усієї України: Тернополя, Станіслава, Коломиї, Бережан, Підволочиська, Бродів, Снятина, Полтави, Києва, Дубна, Донбасу, Волині й інших регіонів.
5 листопада заупокійну Божественну Літургію очолив митрополит Йосип Сліпий, він же виголосив прощальну проповідь. Похоронна процесія рушила Львовом. На чолі її несли хрест, хоругви львівських храмів, вінки. Далі йшли монахи, монахині, хор семінаристів, латинський клір, єпископи УГКЦ (Миколай Чарнецький, Никита Будка, Григорій Лакота, Йосафат Коциловський), митрополит Йосип Сліпий. За ним несли труну, відразу за нею йшов брат Андрея Шептицького о. Климентій і понад 10 000 людей. Кортеж, що розтягнувся на кілометр, вирушивши з катедрального собору Св. Юра, ішов вулицею Міцкевича (тепер — Листопадового чину), мимо палацу Галицького сейму, що став новим університетом, вулицею Коперника аж до церкви Св. Марії Магдалини. Далі повернувся до собору.
Як записав хроніст, «власть імущі ніби боялися чогось, бо цілий похід густо обставили узброєними бойцями». Тіло тричі обнесли довкола храму і о 17 годині поклали на вічний спочинок у крипті під Крилосом. Траур тривав до 11 листопада, а 12-го відбулося введення на митрополичий престол Йосипа Сліпого. Через чотири місяці його заарештували, і він ніколи більше не зміг повернутися до Львова. Влада почала відкритий наступ на УГКЦ, чого не сміла собі дозволити за життя митрополита.
Подякуймо Богові за те, що в безмежній доброті Своїй Він послав нам цього мужа, і помолімося за прославу митрополита Андрея у вічності.
